Свого часу провідний громадський діяч краю д-р І. Макух у своїх споминах про поступ у житті священників Товмаччини писав: «В тисьменицькій судовій окрузі діяв о. Микола Бачинський, великий прихильник освіти для селян. Він був бездітний і присвятив увесь свій час господарсько-городничій школі в Милованні». Д-р Макух заявляє, що говорив з ним не раз цілими годинами на тему організації шкільництва для селян і що він погоджувався з ним у потребі організувати в зимовім сезоні фахові школи для селян. А ще згадує товариша о. Бачинського, о. Софрона Левицького із Стриганець: «Вони оба їздили по селах і закладали читальні «Просвіти» та «Споживчі кооперативні спілки»…
Отець Микола Бачинський народився 25 березня 1861 року у с. Пилява Чортківського району у сім’ї отця Тимофія і Юлії з Чачковських. Закінчив гімназію у м. Бережанах, а відтак теологічний факультет Львівського університету. Рукоположений 25 березня 1886 року. Службу в душпастирстві розпочав у села Ромашівці Чортківського деканату 11. 05.1888 року, а продовжував того ж року у Гриневі Сокальського деканату. Далі був сотрудником у Тисмениці (1889 р.), а відтак недовго у Косові. 1893 р. одержав парафію у с. Милуванні Товмацького повіту, де й слугував свої останні 27 літ. Помер 18 березня 1920 року.
Цікаво, що у с. Ромашівці на Тернопільщині, де він був сотрудником, тривалий час працював його батько о. Тимофій Бачинський. У цьому селі на місці теперішнього храму стояла велика дерев’яна церква Воздвиження Чесного Хреста Господнього, яку освятили 1785-го року. 1901 року споруду розібрали, а її місці почали зводити новий мурований храм. У 1903 році храм за настоятеля парафії священника Тимофія Бачинського був освячений. Раніше цей священник працював на Львівщині. У 1887 р. громадою та коштом пароха о. Тимофія Бачинського було споруджено нову дерев’яну церкву після пожежі попередньої у села Храпличі (Хрептичі) біля с. Хідновичі.
Справу батька на священницькій ниві продовжив син Микола. В особі М. Бачинського поєдналися праця священника і просвітителя, що в сумі своїй забезпечила національне і господарське відродження села і краю. Зразковий священник і гарячий патріот, він зразу збагнув кризу Милування і не став осторонь праці-боротьби за його піднесення. У листі до матірного товариства «Просвіта» про сільські негаразди він писав: «Село убоге. Голодного року випродали тутешні господарі много поля панови і громадянам сусіднього села Ольшаниця (тепер Вільшаниця. – І.Д.). Брак зарібку діймаючий. Суть люди, котрі ходили би на роботу за прокормлення, і такої роботи годі знайти».
Свою працю в убогому та безпросвітному селі о. Микола розпочав з того, що селяни за його почином підписують статут «Просвіти» на заснування читальні. Це було 24 лютого 1894 року. Люди були неграмотні і ставили замість підпису хрестик, але в «Просвіту» вступили. Перші загальні збори відбулися 2 грудня 1894 року. На них вписалося до товариства 35 осіб. Так о. Бачинський створив гурт людей, з якими можна було працювати. На засідання сходилися щотижня. Передплатили газети «Батьківщина» і «Читальня». Отець Микола дав для бібліотеки читальні кілька своїх книжок.
Через деякий час запрацювала крамниця, яку відкрили на початку 1895 року, і каса. На закупівлю товару церква позичила 190 ринських. Каса «Поміч» мала 56 членів і до кінця 1895 року зібрала 141 ринський і вкладки віддала їх найбіднішим. Біля основ цієї праці був о. Микола Бачинський та місцевий селянин-просвітитель Дмитро Гресько, який був дяком. У 1898 році читальня «Просвіти» мала вже 152 члени і 217 книжок у бібліотеці. Для крамниці було збудовано окремий будинок, відкрито філію. У 1899 році відбувся перший курс для неписьменних. Так село стало помітно підноситись угору.
Отець М. Бачинський був знаним чоловіком і за межами Милування. Він був головою товмацької філії «Просвіти», головою філії «Сільського господаря» у Тисмениці, належав до найдіяльніших просвітян краю, скликав віча та проводив вибори, несучи гордо національний прапор. Він засновував кооперативні товариства та старався поширювати господарську освіту між сільським населенням. У 1898 році він разом із професором М. Ластовецьким та студентом права Юлієм Олесницьким, пізнішим головою «Просвіти» у підписав першу відозву у справі заснування української гімназії у Станиславові.
Окремою сторінкою в житті о. М. Бачинського була розбудова та утвердження в своїх основах господарсько-садівничої школи товариства «Просвіта» у Милування. З почину отця «Просвіта» задумала купити дідичівський двір Огановичів від митрополита Андрея Шептицького, який товариство «Вакаційні оселі» використовувало з його призначенням лише влітку для вакацій міських дітей та для зимової хліборобської школи. Митрополит прихильно поставився до думки «Просвіти». Любов до села, його людей, високий патріотизм проявив о. Микола Бачинський, що став фундатором творення школи, яка відкрилася у 1909 році. Він вважав, що фахова сільськогосподарська школа (на зразок фахових шкіл Данії) буде середовищем співпраці селян, інтелігенції та духовенства. Навчання проходило курсами. Так з 20 липня по 31 грудня 1909 року тривав шеститижневий курс, у якому навчалося 35 селян з краю.
За порадою єпископа А. Шептицького, який закупив панський двір Огановичів з городом і 50-ма моргами землі для заложення школи, о. Бачинський і його брат Юліан викупили решту панської землі. Пристосування двору до школи проходило під пильним оком отця Бачинського. З часом господарсько-садівнича школа у Милуванні здобула визнання у всій Галичині, а село стало відоме галицькому люду.
Перша світова війна спричинилася до припинення праці у школі. Війська, що тут кватирували, все пограбували. Коли воєнна буря втихла, люди під проводом о. Бачинського, який важко пережив руйнування, все відновили, аби господарсько-садівнича школа знову ожила. Культурно-просвітницький дух пастиря, його національна свідомість були стимулом того, що навіть після його смерті у 1920 році селяни придбали морг землі, що поруч зі школою, і побудували читальню.
Брати Бачинські були свояками тодішнього посла до парламенту, доктора Льва Бачинського, який пізніше став заступником голови Української Народної республіки. Вони побудували собі гарну резиденцію в селі при головній дорозі (зараз від неї залишився тільки фундамент). Половину будинку віддали під молочарню «Маслосоюзу», якою опікувався інженер Мирон Ганушевський.
У всіх починаннях свого чоловіка брала активну участь і його дружина. Їмость Михайлина Бачинська, донька Івана Стрельбіцького та Емілії Вестхацької, 1868 р.н., померла 24.03 1940 року, похована коло церкви у Милуванні побіч чоловіка. Юліан Бачинський доповнював працю свого брата медичною практикою для селян та їхніх дітей. Він теж помер і похований на старому сільському цвинтарі. На надгробку є барельєфне зображення симпатичного молодого чоловіка. То Юліан Бачинський, уродженець села Ромашівці Чортківського повіту, народився 01.07. 1873 року, а помер 18.01.1940 року.
Саме завдяки праці отця та його брата було закладено той підмурівок, на якому зросло Милування – село високої національної свідомості та щедрих і дбайливих господарів. «Смерть отця Бачинського, ініціатора і щирого опікуна школи, була важким ударом для товариства». Так писала К. Малицька у своїх спогадах «З побуту в Милованню». У некролозі, який розмістила львівська газета «Діло» йшлося про те, що «отець Микола Бачинський був чоловіком щирим вільним від почуття особистих почестей і матеріальних користей, був типом тих давніх безкорисних народних робітників. Тому крім чесного і чистого імени не лишив овдовілій жені жадного майна…»
Це ще раз підкреслює, що матеріальні статки нічого не означають, коли людина трудиться на благо рідного народу. І саме люди зберігають пам’ять про таких подвижників, яким був отець Микола Бачинський.
Історик села Милування Василь Завацький у своїй книзі про рідне село написав про вшанування милуванського пароха так: «Якщо ви захочетепоклонитися пам’яті Миколи Бачинського, скласти заупокійну молитву до Всевишнього, вчитатись у надмогильні написи, пам’ятайте, що тіло його покоїться біля храму Різдва Пресвятої Богородиці при вхідній доріжці направо. Урочистість прицерковної тиші, дерев, кущів та квітів стверджують вічну пам’ять цій людині, що благословила свою працю в любові до милуванчан».
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
