«Тудух-тудух»

0
7

«Тудух-тудух, тудух-тудух» – вкотре мчить рейками напомпований людьми потяг. Мені завше цікаво: куди ж ви всі їдете, пані й панове? Але підійти й запитати не наважуюся, бо майже завше думки миттєво перемикаються. Вокзал, направду – місце розлуки, сліз, радостей і створення чогось нового з передчуттям невідомості. Банальні тези, знаю, але вони не просто кліше, а, радше, власні спостереження.

«Тудух-тудух, тудух-тудух» – бʼється моє серце в унісон з паротягом. Куди я їду? Звісно, знаю куди, бо вмію читати й у квитку все вказано. А для чого? Теж формально відомо, але й водночас не зовсім.

І от в черговому чух-чуху мені пишуться ці рядки. Важливим є не лише місце призначення, а й момент добирання туди, чи не так? Чух-чухи полюбляю більше, ніж автобуси: тут можна простягтися, зручненько вмоститися і навіть поспати з комфортом для спини.

Покупка квитка – це завше невідомість! Хто ж вони – ці сусіди на одну ніч чи кілька годин? Процитую рядки з давнішого віршика, начерканого вночі в плацкарті, бо ліпше, ніж тоді, точно не опишу:

«Загалом, покупка квитка

Лотерея ого-го-го яка!

Трапитись можуть такі пасажири,

Від яких не варто очікувать миру:

Алкоголіки, буйні, неадекватні,

Грубіяни не зовсім галантні.

Діти вреднющі. Дикі собаки,

Істерички, які можуть заплакать».

23:02. Мій нинішній сусід – мовчазний чоловік, обличчя якого підсвічується екраном телефона. Чує моє серце, що нині – без пригод і балачок, отож розповім кілька чух-чухових архівних історій.

То було ковідне літо, коли перед чух-чухами пасажирам вимірювали температуру і всі снували довкола в масках. Не було видно ні посмішок, ні невдоволених облич – тільки очі. В купе я зайшла з наплічником та Людкою – жіночим манекеном-бюстом. Дві панянки та дівчинка зміряли нас здивованими поглядами. А згодом ця сама Людка, схована вже під сидіннями, спричинила наш діалог. І вже без масок сиділи вчотирьох: я, вчителька історії, її донька та вихователька з дитячого садочка, які щедро пригощали мене своїми вишуканими дорожніми перекусками з контейнерів, і ми багато реготали. Шкода лише, що Людці тих веселощів не дісталось.

Бувало гірше. Загалом, надаю перевагу плацкартам, коли подорожую наодинці – так безпечніше, хоча не суперкомфортно. Не гидую, і вже навіть звикла. От якось лежу собі на верхній полиці – тій славнозвісній, що біля туалетів. У навушниках поринаю в фантастичні світи фільмів Веса Андерсона. Музика перенесла мене в інші виміри. Півтори години я жила у своїй чарівній бульбашці, а потім підвела очі – навпроти, спершись на верхню бокову, якийсь чоловʼяга попивав почергово то горілку, то сьорбав сік з трубочки. Потім відбувся ще той екшн: він намагався залізти на верхню полицю, міцно спав, хропів, летіли додолу ключі, нові колєґи його намагалися розбудити, вели купу діалогів. Ще один фільм, хоч вже й не такий захопливий.

А ще якось плацкартом блукав дідусь, який саме перед Спасом продавав власноруч зроблені кошики. Кому ж бо з мандрівників у чух-чусі потрібні кошики, коли їхні руки й так зайняті валізами й торбами? Усміхнений дідусь розповідав, як овдовів і втратив майже все. А ще – читав свої вірші, і вони виявилися пречудовими! Отож, знайте – цей пан деколи співає біля універмагу «Прикарпаття». Не жебракує, а намагається своєю насущною працею здобути кілька гривень на життя. Не проминайте його, як раптом здибаєте на шляху.

Плацкарт подарував мені справжню подругу! Я довго вовтузилася, бо не могла знайти гачка для куртки. А потім Христя побачила картинку-заставку в моєму телефоні, і ми розговорилися. Між нами виник потужний звʼязок, і це вже згодом підтвердилося кількарічною дружбою. Христя з семи років живе у столиці, показує мені місто у всій прекрасності. Вона телефонує, пише та підбирає влучні слова у найпотрібніші моменти. Ця лотерея виявилася виграшною, і я вкотре дякую долі за такий приз – поїздового друга Христю. В часи, коли технологічний прогрес зашкалює здобутками, існує штучний інтелект, я не припиняю дивуватися таким речам, як простій дружбі та можливості знайти свою рідну людину у вагоні плацкарту.

А ще одного разу я сиділа в поїзді, і оглядалася навкруги, аби розвідати обстановку. Поглядом зупинилася на панянці вдалині, яка розкладала якісь карти, хиталася з боку на бік та щось дивно шепотіла. Гульк – хлопець, який сидів спиною до мене, обернувся та очима благав про допомогу. Я кивнула мовляв «ходи сюди». Він почав схвильовано дякувати, бо скільки живе, а такої чудасії ще не бачив! Довелося нам точити ляси, допоки не стемніло у вагоні. Це був феєричний діалог гуманітарія та математика. Мені було весело, адже я ще ніколи не бачила, аби хтось дивувався речам, які для мене здавалися буденними. Гадаю, його сутність – скрупульозно вираховувати все до дрібниць, його пристрасть – в цифрах, і надалі ми б не подружилися – надто вже в різних світах мешкаємо. Навіть біля «Макдональдза» ми почимчикували в протилежних напрямках.

Перед початком повномасштабного вторгнення я саме їхала додому, бо вже відчувала якесь лихо. Всі обіцянки перетворила у відмови, перевернула догори дриґом і поїхала. Було сумно. В плацкарті поруч їхали мила бабуся та статний чоловік років 50 (мабуть, юрист). Вони обговорювали, як раціонально розпоряджатися землею. А потім ми балакали разом про різне. Було легко, і я навіть посміхалася. Потім намагалася приборкати постіль на другій полиці, і якось дуже кострубато виходило. Милий чоловік мені любʼязно допоміг. Я бачила в його очах справжню батьківську турботу. Вночі похолоднішало. А вранці я прокинулася, і побачила, що вкрита коциком, а на столі мене чекало горнятко гарячого укрзалізничного чаю та мої усміхнені сусіди на одну ніч.

А чи пригадуєте численні сцени із серіалів, де незнайомці довіряють один одному таємниці? Якось в купе трапився мені стоматолог. Звісно, було лячно їхати самій в купе з незнайомцем. Але внутрішній радар підказував, що все буде гаразд. Так от: стоматолог виявився дуже успішним в професії та водночас знедоленим в особистому житті. Він вирішив розповісти мені, першій зустрічній, весь біль та карколомний сюжет своєї драми. Ну справді наче фільм! Чоловік заснув лише тоді, коли виговорився. Може, недарма нам трапляються люди, які готові вислухати, та люди, яким є що сказати? І вони не проти один одному допомогти, а потім більше ніколи не зустрітися. А якщо й перестрінуться, то точно не пригадають облич та імен один одного.

Ой леле! Я щойно усвідомила, скільки приємних і не зовсім пригод пережилося, і скільки ж їх вже забулося! Імена, уривки розмов, силуети – все з часом розмивається і, на превеликий жаль, забувається. Пурх – і безжально стерлося! Тепер матиму науку та ідею – карбувати на папері чух-чухові історії, аби потім тішити себе згадками, а вас – смішними бувальщинами.

Анастасія ГУЛЯЙ