Уже кілька разів, буваючи біля Духової Криниці, я розмовляв з однією поважною жінкою, яка сюди приїжджає досить часто. Причому приїжджає не сама, а привозить із собою людей, які хочуть відвідати цю святиню. Я не знав як її звати, хоча знав, що приїздить із Яремчі. Вона читала мою книгу про Духову Криницю, часто розповідала мені про себе, але після тих розмов ми розходилися і все. Але якось я піймав себе на думці, що у моїй же книзі написано, що колись здавна найбільше людей до Духової Криниці їхали саме з гір (старі люди казали «з горів»). Тоді мене ніби осінило, адже я зрозумів, що ці паломники, можливо, і є продовжувачами тієї давньої традиції.
Знаючи, що ця група паломників приїжджає в останню неділю місяця на Хресну дорогу, я і собі пішки подався до Криниці. І не помилився. Жінка, з якою я зустрічався раніше, приїхала й цього разу. Після Святої Літургії, коли усі прочани пішли по Хресній дорозі, я мав можливість з нею поспілкуватися. Жінка після інсульту, не може далеко ходити, тому й залишилася біля церковці. Цього разу з нею я познайомився поближче.
Це – Анна Якуб’як із села Дора, зараз проживає у Яремчі. Народилася у сім’ї Юрія Гарасим’юка. Як дізналася уже в дорослому віці, її батько був таємно висвячений на священника УГКЦ. Про це у сім’ї ніхто не знав, окрім хіба що матері. Тато був висвячений 1971 року у Львові єпископом Володимиром Стернюком на квартирі о. Богдана Смука. До тата часто приходили жінки і вони молилися навіть у часи підпілля УГКЦ. Пізніше до нього часто приїжджали отці Михайло Шевчишин, Петро Городецький, Іван Білик, Степан Меньок і вони також молилися в горах в хаті однієї глухонімої жінки. Це було зроблено з конспіративних міркувань. Бували часто вони і гостями в його домі, але не всі разом. Треба сказати, що у п. Анни в родині ще була одна черниця-студитка сестра Василина Гнип’юк, мамина двоюрідна сестра.
Очевидно, що така родинна набожність вплинула на її подальше життя. Про те, що тато священник, вона дізналася тільки у 1990 році, коли до нього приїхав чернець-студит Порфирій Чучман, щоб закликати на посвяту церкви у Дорі. Часи уже були інші, проте ще небезпечні, але тато поїхав. На жаль, через рік батька не стало, він помер у березні 1991 року, не доживши кілька місяців до проголошення незалежности України.
Після смерті батька залишилися його фелони, чаша, багато рукописів (біля сорока зошитів, адже колись уся Служба Божа переписувалася від руки), які вона передала у Музей підпільної церкви в Дорі. Пані Анна Якуб’як багато років працювала у церкві при монастирі студитів, дванадцять років була кухарем. Вона варила їсти і для священників, які проходили реколекції, і для єпископів, що приїжджали на Синод. Знає багатьох священників і представників вищого кліру особисто. І вони її знають, і пам’ятають.
Але найбільше, що їй вдається уже майже двадцять років (з 2005 року), – це організація поїздок до святих місць у Галичині та за її межами. Так, вона організувала чотири поїздки у Меджугор’є. Також зі своїми групами п. Анна багато разів побувала у Зарваниці, Крилосі, Джублику, Старуні, Бориславі, Глинянах, Погоні, Крилосі, Шевченковому, де стоїть княжий храм Святого Пантелеймона, Погоні та Духовій Криниці. А також у багатьох інших менш знаних місцях, таких як Заглина біля Жовкви, Березівка біля Івано-Франківська, Товмачик, Фрага біля Рогатина. Паломницький графік у її старенькому блокноті насичений і розписаний по днях на кілька тижнів або й місяців наперед.
До Духової Криниці група паломників із Яремчанського куща приїжджає на Іванівський відпуст та раз на місяць – на Хресну дорогу. Нагадаємо, тут вона відбувається кожної останньої неділі місяця.
Про це місце вона вперше дізналася від Параски Кокони (Коконихи) з Микуличина, яка завжди казала, що тут відчувається благодать Святого Духа і це місце є особливим. А ще тут дуже добра вода. Очевидці розповідали, що Параска навколішки ішла до церковці біля Духової Криниці, як тільки переходила дерев’яний міст. Їздила вона сюди досить часто і щороку відвідувала велелюдні прощі, які відбувалися на Івана, 7 липня. Спочатку сама тут бувала на нічних чуваннях, а потім вже заохочувала й інших. Тут вірним дуже подобалося і вони ніколи не відмовлялися знову й знову поїхати до чудотворного джерела. Крім Духової Криниці, вона також дуже любила прощі до Погоні.
Пані Анна кілька років їздила і з нею, а пізніше, з благословення о. Никанора Лоїка, вже багато років сама організовує паломницькі поїздки. Треба сказати, що вона не тільки займається ними. З її ініціативи у багатьох селах в околиці Яремчі та на Коломийщині були організовані групи «Матерів у молитві» (зокрема у 16 селах від Делятина до Ворохти), також вона організовувала поїздки по всіх храмах околиці, де були плащаниці (кожного року у Великодну п’ятницю її прочани їздять до 14 церков).
На завершення хочу сказати, що серед усіх святинь Галичини і для п. Анни Духова Криниця посідає особливе місце. Якось одного разу, коли вона прислуговувала у храмі св. Івана Хрестителя у Яремчі, то стала перед вибором: чи залишатися на місці, чи поїхати на Івана до Духової Криниці. Священник переконував, що вона потрібна на парафії, але вона поїхала на відпуст. Тяга до цієї галицької святині виявилася сильнішою. Ось і цього разу п. Анна організувала паломників із Яремчі, Ямної, Ланчина, Дори, Микуличина.
Коли я завершував розмову з героїнею нашої розповіді, прочани якраз поверталися з Хресної дороги. На їхніх обличчях було видно духовне піднесення і у цілому задоволення, хоча, пройшовши півтора кілометра Хресної дороги, вони мали б почуватися втомленими. Люди зізнавалися, що Хресна дорога у цьому відпустовому місці несе своє особливе духовне навантаження. А як зізналася сама співрозмовниця: «Слів нема, щоб описати враження від перебування біля Духової Криниці».
Загалом пані Анна Якуб’як дуже задоволена, що Господь спрямував її на цю дорогу і що вона в такий спосіб може бути потрібною людям і корисною для Бога. Вона уже не зійде з цього шляху і буде в такий спосіб служити Небесному Отцеві допоки Він дасть їй сили. Тож нехай Бог обдарує її здоров’ям ще на багато літ, бо таких жертовних людей у нашому непростому часі зустрінеш не так уже й часто.
Іван ДРАБЧУК
