Важко зрозуміти те, чого не переживаєш на власному досвіді. І це, мабуть, нормально. Так ми, людські істоти, і функціонуємо, так хитромудро сконструйований наш організм. Хтось більшою мірою схильний до емпатії, співчуття та співпереживань, чийсь мозок відштовхує чуже горе задля самозахисту нервової системи.
Хочу вкотре розповісти про мітинги, які стали вже звичкою. Звичкою, котрої понад усе хочеться позбутися, але не тому, що вона шкідлива чи завдає збитків організму. Мріється, що в таких зустрічах просто не буде потреби. Акції для підтримки сімей військовополонених згодом стануть непотрібними, випарується потреба в таких зустрічах, адже ті, задля кого ми стоїмо, повернуться до своїх сімей, друзів, затишних домівок. А зараз – це необхідність говорити, розділяти біль, нагадувати суспільству, привертати увагу іноземців до проблеми, яка існує тут і зараз.
Неділя. Ми з подругою прямуємо до місця збору. З тією самою подругою, про яку не втомлюся розповідати й писати, бо її ситуацію відчуваю глибоко й докладно. Число 22. Коли мені виповнилося 22 роки – було лячно, бо здавалося, що нічого гідного не сотворилося мною на земному світі. 2022 рік – теж те закінчення 22, яке жоден свідомий українець не забуде, певне, ніколи. 22 місяці, як кохання моєї подруги перебуває у ворожому полоні. Вістей немає ніяких – ні втішних, ні сумних, ні конкретних тим паче.
Людей на мітингу в столиці збирається доволі багато. Це дає відчуття опори та єдності. Першими зі знайомих ми зустріли Юлю та її донечку Соломійку. Ви точно могли бачити 4-річну Соломійку в медійному просторі. Вони з мамою відвідують ледь не кожну акцію, але їхньої втрати вже не повернеш. Маленька усміхнена, в жовтій курточці Соломійка вже звично тримає плакати з написами свідчення жорстокої правди. Вона ніколи не обійме тата, який загинув у теракті в Оленівці 28 липня 2022 року. Це знають та усвідомлюють всі, хто чув або ж читав історію цієї стійкої незламної сім`ї. Але якщо ці жінки мають сили боротися далі, то чи маємо ми хоча б якесь моральне право здаватися й жалітися на нещасну долю?
Цього разу ми з подругою реалізували ідею невеличкого перформансу. Окрім картонки з написом, мої очі протягом мітингу були зав`язаними. На рівні серця – біла решітка. Ідея виникла спонтанно, до кінця я й сама не розуміла сенсу цього. Та він прийшов згодом. Зав`язані очі, як символ нашої суспільної моральної сліпоти, невміння бачити реалій, переживати колективне всенародне горе чи просто залишатися людьми.
На жаль, у столиці доводилося здибати людей, які за «мір ва всьом мірє», «какая разніца», «я протів вайни». Я теж проти війни, але я за справедливий мир. Коли до твоєї домівки заходять насильницьким жорстоким методом та крадуть свободу – це страшно. І це потрібно припиняти.
Словом, повернемось до перформансу, бо видається, що намагаюся пояснити, скільки буде 2+2. Зав`язані очі, як символ неможливости бачити омріяне майбутнє. Ну, те майбутнє з мандрівками, морем, архітектурою, смачною екзотичною їжею, розквітом мистецтва, сімейними посиденьками, блаженною насолодою та спрагою жити, як цивілізовані люди. Воно все, звісно, частково можливо. Але допоки полонені не повернуться живими до рідних, доки кожен військовий не буде там, де кортить його закапелкам душі бути, доки ми не оплачемо та не вшануємо всіх загиблих – не бачити нам омріяного, наскільки можливо безтурботного життя з дрібними клопотами. Зав`язані очі, як символ сліпоти й неможливості бачити реальність полоненими. Я не знаю, але лише фантазую, що вони не здатні усвідомити, що відбувається насправді зараз. У них немає жодного доступу до інформації, спілкування зі знайомими – абсолютно нічого. У них залишається лише їхня фантазія, роздуми й припущення.
Захоплююся людьми, котрі пересуваються в просторі, не маючи змоги бачити. Мене вистачило десь на годину. Все навколо видавалося гіперболізовано гучним та стрімким. Сигнали автівок задавали тремтіння в зоні грудної клітки. Грудна клітка, на якій майоріла в`язнична клітка. Пошрамоване серце не має волі, допоки її не здобуде кожен громадянин твоєї Батьківщини. Коли ми стояли обабіч проїжджої частини – здавалося, що автівки мчать буквально біля тебе, бо волосся шалено колихалося від раптових подувів вітру. Рукою я постійно намагалася намацати руку своєї подруги. Або ж кожні кілька хвилин слухати її голос. Саме її присутність мала велетенський сенс. Без неї, фактично, я могла би спробувати перебувати в гамірному натовпі, але це було б справді важко. Рука подруги – символ підтримки, присутності та допомоги. Цю руку підтримки ми можемо простягнути потребуючим, і вона має шанс виявитися не просто доторком, а справжнісіньким порятунком, актом любові. Голос подруги – наче заспокійливе, дороговказ, путівець серед темної начебто безвиході. Але слова мають значення. Слова підказують, куди йти далі, чи слід зупинитися й перечекати. Слова підбадьорюють. Слова лікують. Словами люблять та дарують надію.
Отак ми разом долали перешкоди, спілкувалися з перехожими. На мітингу бувають медійні люди, котрі дають більшого розголосу та привертають увагу народу. Особливу повагу я відчуваю до тих, хто робив це з самого початку, зародку подій, не задля вигоди чи дешевого піару, а з відчуття обов`язку. Такою людиною є для мене, до прикладу, Василь Байдак – український комік та ведучий. Так от – ми його зустріли! Як же мені хотілося побачити його наживо, бо його творчість люблю давно-предавно, і біля серця аж легенько поколює від добрих почуттів до сеї людини. Але ж ні: слід дотриматися своєї ж обіцянки. Подруга підвела мене до Василя, ми привіталися й потрималися за руки, поки фотографувалися. І ще один теплий спогад залишиться в скарбниці повсякденного буття. По закінченню мітингу подруга зняла мою пов`язку й ми обійнялися. Все навколо впадало в очі: люди, сквер, лавочки, птахи.
Я вірю, що наші полонені повернуться додому живими. Я знаю, що ми маємо докладати хоча б якихось зусиль, аби не забували про них інші. Мені болить за свого друга особливо, бо очевидно, що знаю його особисто, і знаю, скільки в нього є мрій. Болить за кожного й кожну. Але зараз хочу поділитися книжковою рекомендацією. Книга Віктора Франкла «Людина в пошуках справжнього сенсу». Зараз скористаюся описом, який майорить на палітурці.
«Віктор Франкл – всесвітньо відомий психіатр, психотерапевт, філософ. 1942 року він потрапив до концтабору, де на нього чекали голод, приниження, хвороби, постійна загроза життю. Аналізуючи свою поведінку та поведінку інших в`язнів, Франкл віднайшов стратегії, що утримують людину над прірвою, захищають розум від божевілля та дають сенс життю. Він доводить, що тільки-но людина знаходить сенс свого існування, вона отримує сили, щоб здолати будь-які випробування». Так от: книга невеличка і фантастична! Як би хотілося її якимось магічним чином надіслати полоненим, аби вони скористалися тими цінними думками автора, і перейняли цей досвід. Якби ж я могла нашептати на вухо хоча б одному з них ці короткі тези, аби вони не втрачали надії й трималися, не згасали. Віктор Франкл пише, що часто подумки розмовляв зі своєю дружиною, хоча не знав і не міг знати, чи та досі жива (вона також перебувала в концентраційному жіночому таборі).
Я вірю, що мій друг не зламався. Що він також подумки спілкується з коханою, думає так часто про неї, як вона про нього, що в нього є сенс та завдання вибратися з самісінького пекла на Землі. Фактично, він не знає, де вона, чим займається, як живе життя і чи чекає на нього взагалі. Але прошу: нехай вищі сили передадуть йому ту любов крізь відстані, нехай його шлях страждання пройде якнайшвидше. Бо ми його чекаємо тут, аби просто обійняти й разом видихнути. Ми чекаємо тебе вдома. Ми чекаємо кожного та кожну вдома.
Анастасія ГУЛЯЙ
