Право голосувати та висувати свою кандидатуру на виборах, водити автівку та служити у Збройних силах, очолювати держави та отримувати гідну освіту — більшість із цих можливостей сучасна жінка сприймає як належне, проте за кожним з цих досягнень стоять десятиліття та сотні років затятої боротьби наших посестер та колежанок. Розбираємось, що насправді означає 8 березня та який внесок до боротьби за права жінок зробила франківка Наталія Кобринська.
Як усе починалося
Перші марші жінок, які виступали за рівні із чоловіками умови праці, траплялися ще в середині ХІХ століття і прокотилися від Лондона до Нью-Йорка. Брали участь у них здебільшого працівниці фабрик і заводів, а також суфражистки, чиєю головною метою тоді було вибороти для жінок всього світу виборче право.
Ключовою передумовою сучасного свята став мітинг 1908 року в Нью-Йорку: це був марш соціал-демократок, які вийшли на вулицю, щоб вибороти право голосу, а також скорочення робочого дня — з 16- до 10-годинного та рівні із чоловіками умови праці. Вже за рік у Штатах з’явився свій національний Міжнародний жіночий день.
Лондон, 1857. Арешт учасниці мітингу суфражисток
1910 року в Копенгагені відбулася Міжнародна соціалістична конференція, яка зіграла немалу роль в популяризації 8 березня. Саме тоді німецька соціалістка Клара Цеткін запропонувала колежанкам започаткувати 8 березня як Міжнародний жіночий день, аби у цей рік жінки по усьому світу могли вийти на вулиці та нагадати про необхідність виборювати власні права. Свято було започатковане за аналогією до Міжнародного дня праці 1 травня.
Ідея Клари Цеткін швидко дала свої плоди. Уже 1911 року Міжнародний жіночий день відзначали в багатьох країнах Європи, а 1917 року жінки дістали виборче право в Австралії, Новій Зеландії, Данії та Норвегії.
В історії Радянського союзу цей день був завжди пов’язаний з подіями Лютневої революції. Адже 23 лютого за старим стилем на вулиці тодішнього Петрограда вийшли жінки, тримаючи в руках плакати з гаслом “Хліба та миру”. Жінки Російської імперії вимагали виборчого права, рівної оплати труда та миру. До чого призвели ці мітинги, знає увесь світ — цар зрікся престолу, до влади прийшли комуністи, жінки отримали виборче право.
Але пропагандистська машина Радянського союзу грубо викривила сенс цього дня, поступово звівши його до примітивного свята жіночності, атрибутом якого на довгі роки стали листівки, тюльпани та “увага за розкладом”. Про сенси і боротьбу за права Радянський союз волів мовчати, тож пізніше у пострадянських країнах на довгі років закріпилось викривлене сприйняття 8 березня. Але сучасному цивілізованому світу цей підхід абсолютно чужий, тож пропонуємо звернутися до засадничих принципів цього дня, які прописані ООН.
Що думає про 8 березня ООН
Правильне значення 1975 року цьому дню надала ООН: вона запропонувала всім країнам вибрати будь-який день у році й зробити його Днем боротьби за права жінок. Ним стало 8 березня. Ба більше, щороку ООН вибирає тему, якій присвячене 8 березня, — зазвичай це саме те питання, яке нині потребує особливо пильної уваги. Зокрема, 2002 року головним питанням була доля афганських жінок, а 2017 року — “Жінки у світі праці, що змінюється”, а 2021 — “Жіноче лідерство: наближаючись до рівноправного майбутнього у світі в часи пандемії”.
Від людей, які ставляться до цього свята скептично, часом можна почути питання: як саме обмежені права жінок, адже ось ти, наприклад (звертаючись до співрозмовниці) можеш голосувати, вступати до університету та загалом робити те, що вважаєш за потрібне. Це — хибна думка, пов’язана з нестачею інформації.
Ось що говорить з цього приводу Офіс ООН в Україні:
“Незважаючи на досягнутий прогрес, все ще залишається багато проблем. Через дискримінаційні соціальні норми, які визначають, що жінки мають та не мають робити, жінки у всьому світі продовжують страждати від насильства та дискримінації просто тому, що вони жінки. Загальносвітова статистика свідчить, що вони виконують втричі більше неоплачуваного догляду та домашньої роботи, ніж чоловіки, та отримують на 16 відсотків меншу зарплату за ту саму роботу, ніж чоловіки. У світі лише 1 з 4 керівників — жінки. Жінки все ще недостатньо представлені в політичному керівництві (наприклад, в Україні лише 20,8 відсотків жінок у парламенті), і їхня роль у науці також недооцінена”.
Продовжити цей список, на жаль, може кожна жінка у світі, яка так чи інакше, частіше чи рідше, але стикається з дискримінацією чи обмеженнями, або, що страшніше, проявами морального чи фізичного насилля.
Коротка історія феміністичного руху в Україні
Феміністичний рух розвивався в Україні одночасно зі світовим, його активність припала на кінець XIX—XX століття. Серед активісток емансипації в Україні завжди були письменниці-інтелектуалки. Зокрема, початок руху асоціюють з ім’ям письменниці й громадської діячки Наталії Кобринської, яка започаткувала 1884 року у Станіславові (теперішній Івано-Франківськ) жіноче товариство та займалася просвітництвом. Кобринська разом з Оленою Пчілкою видавали перший жіночий літературний альманах, а ключовим полем для роботи була насамперед жіноча освіта.
Наталія Кобринська
Говорячи про розвиток емансипації в Україні, неможливо не розповісти більше про колежанку Кобринської – письменницю і мати видатної поетеси Лесі Українки Ольгу Косач, відому за псевдонімом Олена Пчілка. Олена Пчілка виступала за свободу жінок, за право мати власний голос та доступ до вищої освіти. Вона стала першою членкинею-кореспонденткою Всеукраїнської академії наук. А також очолювала журнал “Рідний край”. Коли у 1907 році полтавська влада закрила часопис, Олена Пчілка перевезла редакцію до Києва. І Кобринська, і Пчілка, а пізніше і Леся Українка, І Ольга Кобилянська стали авторками багатьох засадничих статей про жіночі права та український фемінізм, хоча варто розуміти, що на той час багато сучасниць цих великих жінок вважали їхні погляди занадто радикальними.
2005 року в Україні ухвалили закон “Про забезпечення рівних прав та можливостей чоловіків і жінок”. У ньому чимало важливих тез — наприклад, про те, що під час співбесіди в Україні не можна питати дівчину про плани на заміжжя та чи планує вона найближчим часом стати матір’ю. Водночас трудове право глобально досі дуже консервативне: в Україні є список заборонених для жінок професій.
Катерина Приймак, співзасновниця Жіночого ветеранського руху
Війна, що триває з 2014 року, тільки загострила це питання, адже довгий час жінка не могла займати бойову посаду в Збройних силах. Відомі випадки в період з 2014 по 2018 роки, коли жінки були штурмовичками та звільняли міста українського Сходу, натомість по документах значились швачками.
Велику роль у зрушення зіграли активістки “Невидимого батальйону” — адвокаційногопроєкту, що зародився як дослідження соціологів Києво-Могилянської академії про участь жінок у війні й згодом виріс до національних масштабів. Його головним рушієм були Марія Берлінська (сьогодні Марія керує “Центром підтримки аеророзвідки”), Катерина Приймак та Андріана Арехта (сьогодні — співзасновниці “Жіночого ветеранського руху”, військовослужбовиці). Роки роботи “Невидимого батальйону” увінчалися історичною для країни подією: Верховна Рада ухвалила низку змін до законів щодо рівних прав чоловіків і жінок під час служби в ЗСУ, а українська жінка дістала змогу мати військову спеціалізацію.
Сьогодні в лавах Збройних сил служить приблизно 50 тисяч жінок, виборюючи найважливіше і омріяне право всіх українців — жити у вільній і незалежній країні.
