Ватиканська газета «L’Osservatore Romano» нещодавно опублікувала історію про молоду українську сім’ю, в якій чоловік загинув на фронті, залишивши дружину і маленького сина. Це історія про біль та втрату, але й, одночасно про важливість надавати всьому сенс. Це історія також про мужність не лише Максима, який віддав життя за Україну, але й про силу його дружини Вікторії, ім’я якої з латинської означає «перемога».
Про це пише українська редакція Vatican News.
З підвального приміщення виходить група дітей, їм по 4-5 років, приблизно 30 осіб. Дехто плаче, але не всі. Хтось тримає в руках м’яку іграшку. Всі тепло вдягнені, в курточках, шарфах і вовняних шапках. Супроводжують їх кілька виховательок. Ще одна вихователька знімає їх на камеру, її не видно, але чути її голос: вона заспокоює дітей і запрошує їх повернутися до класу. Повітряна тривога закінчилася. Це Київ, хроніка одного дня в дитячому садку. І це не просто підвал, а укриття, хоч і з пофарбованими стінами, килимом на підлозі, великим баком з водою. Надворі – війна, та, що вже понад два роки ранить Україну.
Серед цих дітей – син Вікторії, Макар, якому чотири з половиною роки. Вікторія відводить його до школи, а потім йде на роботу. Вона працює психологом. Її чоловік Максим загинув на війні. Минулого літа молодій жінці зателефонували побратими Максима і пояснили, що її 38-річний чоловік загинув у бою в Кліщіївці, що під Бахмутом. «Він продиктував їм мій номер телефону, коли отримав поранення, – пригадує вона. «Це була операція зі звільнення чергових українських території: російські військові, – розповідає вона, – дали їм зайти на позиції, потім почали обстріл з артилерії. Уламок мінометного снаряду влучив Максимові у хребет і в легеню. Він втратив свідомість, але ще був живий, Через обстріл евакуація поранених була неможлива. Товариші з легшими пораненнями дійшли пішки до пункту евакуації, але в такому стані вони не могли винести тяжко поранених. Мені сказали, що поранення Максима були несумісні з життям. Він не вижив». Наразі Максим вважається зниклим безвісти. Його тіло досі не повернули рідним. «Тому що вся територія замінована і обстрілювалась ворогом з дронів. Ті, хто підуть забирати тіла, також можуть загинути».
«Чи існує припущення, – запитуємо Вікторію, – що тіло Максима можуть обміняти?» «Так, тіло може бути у росіян, тому що зараз ця територія знову під їхнім контролем. Іноді відбуваються обміни, але не часто. Я пам’ятаю запах трьох вантажівок з тілами, привезених з РФ до одного з київських моргів. Вони – Герої, ніхто не заслуговує на таке ставлення. Коли відбувається обмін, то про це пишуть в новинах, я фіксую собі дату і чекаю 2-4 місяці на експертизу ДНК, бо такі тіла лише через експертизу розпізнають».
Вікторія тим часом почала довгий бюрократичний процес, як і багато родичів українських солдатів, які загинули на війні. Вона розповідає про це все з неймовірною виваженістю. Мабуть, вона навчилася збиратися з силами вже з того дня, коли 24 лютого 2022 року почалося російське вторгнення в Україну. Вона пригадує зустріч з Максимом у 2003 році, (вони разом навчалися в університеті), зусилля, спрямовані на створення невеликого столярного бізнесу з виробництва меблів, період, коли будували свій дім біля Бородянки, недалеко від Києва, радість від народження сина, але також і момент, коли Максим пішов на війну. «Росіяни напали на село, де жили батьки Максима, поблизу Бородянки. Там досі багато зруйнованих будинків, загинуло багато його друзів. Росіяни також почали бомбити Київ, де ми були. Ми з сином ховалися в підвалі, щоб не потрапити під обстріли. Ми мусили захищатися, інакше вони б нас усіх вбили. Якби у мене не було маленького сина, я б теж пішла захищати свою землю», – каже жінка.
Вікторія ніколи не припиняла шукати Максима. «Ми надали всю можливу інформацію для пошуків, – стверджує вона, – наш син і батьки Максима здали ДНК і передали знімок зубів одній з пошукових груп. Є цілий перелік організацій, у які ми подали інформацію, серед них поліція, Український Червоний Хрест, Міжнародний Червоний Хрест та інші. Також мені порекомендували шукати самостійно, переглядати російські соцмережі. На жаль, для тих, чиї близькі перебувають у полоні, це виявилося ефективним способом: зв’язатися з росіянами і запитати їх. Іноді вони навіть надсилають родичам відео чи фото полонених». Ми запитуємо, чи спілкується вона з іншими родинами зниклих безвісти солдатів. «Іноді це дуже боляче», – зізнається Вікторія.
Боляче також було, коли їй довелося розповісти Макару правду про його батька. «Макар завжди хвилювався за Максима і розумів, що війна – це небезпечно, – пригадує Вікторія. – Коли це сталося, він, бачивши мене, розумів, що сталося щось погане, і почав почувати себе погано, ще й тому, що батько перестав йому телефонувати. Через два тижні після загибелі чоловіка ми вийшли на прогулянку і побачили чоловіка, який обіймав свою доньку. В Макара піднялася температура. Прийшовши додому, я зателефонувала знайомій, яка є дитячим психологом, бо знала, що мушу сказати йому правду, але не могла. Вона порадила мені розповісти йому все, надаючи цьому сенсу. Я сказала йому, що його батько загинув і житиме тепер на небі, що він завжди буде з нами і в нашій пам’яті. Макар кричав, що хоче його побачити ще раз, і плакав. В його очах був дуже великий біль. Я тримала його за руку, ми плакали разом. Потім я сказала йому, що його батько був дуже сміливою і сильною людиною і він мусів мас захищати. Для дитини у смерті має бути сенс. Йому стало трохи легше, коли він дізнався правду. Невідомість була небезпечнішою. Поступово Макарові стало краще».
Розмовляючи з Вікторією, стає зрозумілим, що вона також сильна людина, і, мабуть, завжди була такою. «Ми стали сильнішими і більш свідомими, – підкреслює вона. – Ми більше цінуємо життя та одні одних. Ми не знаємо, скільки ще проживемо, тому намагаємося жити гідно і розвиватися». Питання про те, чи хоче вона виїхати з України, є зайвим. «Ні, це наш дім. Ми не хочемо жити на чужині. Я хочу, щоб мій син чув рідну мову, навчався в українській школі, в українських традиціях. Щодня ми робимо свій внесок в економіку країни і підтримуємо її, купуючи їжу, одяг, працюючи тут. Це дуже важливо, щоб Україна продовжувала жити».
