«Мій Шевченко» – так звучить тема твору, який, либонь, всі діти писали в школі. І тоді ти намагався витиснути з себе ті необхідні вчительці рядки, та ще й аби вони не видалися банальними чи схожими на речення сусідки по парті.
Портрет Шевченка висів у кожній школі та установі. Здавалося, цього вусатого чоловіка впізнаєш з тисячі, і не згадаєш ніколи, як і коли побачив вперше. Наче його образ запеленали всередину тебе в пологовому, священник при хрещенні зливав тобі свячену воду на голову, а разом з нею вшив знання про Тараса.
Пророк, Геній українського народу, Прометей… Будьмо відверті – мені не подобалося й досі цілком не розуміється, чому навколо письменників чи інших видатних діячів існує культ, обожнювання, возвеличення. Задмухує ароматами фанатизму, чи не так? Він був людиною – перш за все. Людиною зі своїми гріхами, болями, здобутками, невдачами, стражданнями, пристрастями тощо. Якщо говорити про нього – то всебічно, про все; звісно, вийде суб’єктивно, але всеохопно.
А все ж таки мої стосунки з Тарасом склалися пречудовим чином. Він зрання взяв мене за руку, і досі не відпускає. Дякую тобі за таку вірність та наснагу, Кобзарю! Дякую тобі за формування стрижня моєї свідомости.
Коли я була в 5 класі, моя вчителька української мови й літератури Галина Зіновіївна займалася моєю підготовкою до районного етапу мовно-літературного конкурсу імені Тараса Шевченка. Я прочитала біографію, яка була в підручнику, запамʼятала всі дати й назви, ну й поїхала. Направду, найулюбленішим етапом було написання творів. А от питання з біографії виявилися непосильними навіть для вчителів.
Засмучена, я вийшла з кабінету, а в актовій залі вже точилися запеклі суперечки всіх вчительок з області: «Шевченко мав звання некласного художника чи академіка-гравера?». «Питання некоректне, неточне, будемо подавати апеляцію». Сталося несподіване, проте приємне диво: нас очікував наступний етап. А Галина Зіновіївна з тієї ейфорії почала вже не дитячу підготовку. Довелося не те щоб прочитати всі варіації та твори Тараса з посібників з 5 по 9 клас, а й поглинати буквально все. В яких творах фігурує образ жінки? Твір, його жанр, коли написаний, кому присвячений?
Я дуже добре памʼятаю ті неоціненні роздруківки, які хтозна-звідки віднайшла пані вчителька, але ми детально вивчали, з ким спілкувався Шевченко, куди пересувався, з якою метою. Ми, як детектив Шерлок Холмс та Доктор Ватсон, копали досьє нашого піддослідного, і все логічно намагалися впихнути в шухлядки мого палацу розуму. Так тривало п’ять років. Деколи дратувало, бо всі після уроків спішили гуляти чи додому, а мої осінньо-зимові вечори зазвичай проходили біля теплої пічки в школі чи вдома в Галини Зіновіївни.
Дякую тобі, Григоровичу, що вселив в мені стільки прекрасного й щирого. Якось сиділи ми з татом за вечерею, і я хотіла, аби він перевірив, чи добре знаю вірша про тебе. Декламую. В тата був пречудовий творчий настрій та предостатньо енергії.
– Нє, так не годиться. Давай з інтонацією. Ти розумієш, про кого ти розповідаєш, і який тут сенс!?
І почався імпровізований репетиційний процес, такий довгий, але такий плідний. Глядачі в школі схлипували, панянки в районі затамовували подих, мовляв: як же ця дівчинка про Шевченка говорить! Ми досі згадуємо, сміємося, як завдяки твоїй творчості мій батько імпровізовано став диванно-домашнім режисером, а я почала крокувати акторською стежинкою.
Дякую тобі, Прометею, що надихаєш сіяти добро у своїй рідній державі. У 2022 році нам з подругою запропонували стати наставницями для новоствореної групки волонтерів-підлітків. Але ж яку назву придумати, аби вона була і милозвучною, і сповненою сенсом? І ми все думи гадали, а твій портрет, Тарасе, завше висів біля нашого столу прийняття рішень. Блискавкою прошиває мізки: «Може, Кобзарики?». Кобзарі – це ж українські народні співці й музиканти. Отже, люди талановиті, мистецькі, як і наші діти. Вони передавали українські традиції, завше перебували серед народу, несли мудрість і глибину. І багато мандрували. В моєму уявленні вони були людьми простими у спілкуванні й невимовно глибокими всередині, несли світло у світ без лукавства чи зверхності.
Чим вам не наші волонтери? Хочеться, щоб вони також багато подорожували, несли українське у світ, «і чужого научались, й свого не цурались», аби були вільними в думках. Так і назвалися – «Кобзарики».
Тогоріч ми навіть влаштували вечірку на твою честь. Впевнені, тобі б сподобалося, бо це була радше здибанка волонтерської молоді в дуже елеґантському стилі: у файних костюмах (а ти ж був ще тим модником!), з театралізованим дійством, віршами, піснями, твоїми картинами та навіть порпанням у твоїх, Тарасе, романтичних історіях.
Як завше – захід завершився «Заповітом», але не простим, а репом. Знаєш, Тарасе, «Кобзарикам» уже півтора року, а їхній осередок все розростається й процвітає. Ми з подругою зараз у столиці, залишили їх; вони жартують, що ми «мами-зозулі». Вони на честь твоїх 210 років читали твою славнозвісну книгу. А я дивлюся на відео, шалено сумую за цими бешкетниками й справді вигулькує в голові: «Виростали мої квіти, мої добрі діти». За ними – світле теперішнє й майбутнє, Тарасе. Гадаю, вони тобі точно сподобалися б, бо нагадали б Кирило-Мефодіївське братство, де ми боремося за нашу незалежну державу.
Ой, Тарасе, я була у двох музеях на вихідних. Знаєш, твоя «Катерина» та й усі картини зараз на чужині. Замість них – копії. Кажуть, що повернуться після нашої перемоги, бо зараз росіянці хочуть їх знищити. Все, як ти писав 150 з гаком років тому.
А в неділю завітала в Літературно-меморіальний музей. Любʼязні пані водили повсюди, дошки скрипіли під ногами. Розповідали, що ти тут мешкав майже рік, допоки на заслання не відправили твоє тіло й незламний дух. Ти міг викинути ту свою збірку в Дніпро, і може б зменшили термін, може би й уник арештів. Ти відмовився. А ще подейкують, що ніхто би не дізнався, яка з кімнат була твоєю. Але впізнали за вікном, котре ти часто відчиняв, аби давати пару монеток милостині для жебраків.
Я була у твоїй кімнаті. І мені дух розпирало, хотілося набратися твоєї енергії. Ото й лягла на підлогу, аби стопами, головою та й усім тілом наповнитися. Словом, Тарасе, я маю безліч світлин з твоїми памʼятниками. На деяких ти дуже смішнявий. Ти був чоловіком, якого не слід лише ідеалізувати. Але попри все ти зробив колосальний внесок у наше все. Твій образ підсвічує в мороці, твоя простота захоплює, твоя незламність дарує натхнення боротися й надалі.
Я хотіла просто розповісти про наші стосунки людям, а завершую отаким от кривеньким листом-признанням. Бо ніколи раніше не писала тобі листів особисто – лише академічно аналізувала творчість на позір.
Мабуть, ти й сам знаєш, що твою голову-бюст росіянці намагалися знищити в Бородянці, та їм не вдалося – навіть памʼятники твої незламні. Наші захисники й захисниці знімають ворожі білборди на деокупованих територіях, а там майорять твої рядки істини. Військові цитують твою поезію.
Знай, що ти мав рацію, втрапив у яблучко. Також знай, що ми тримаємося і памʼятаємо: «Борітеся – поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава, і воля святая!».
Анастасія ГУЛЯЙ
