З кожним днем наша історія наповнюється визначними датами та подіями. Авжеж сумними й радісними. Тільки-от сумних все більшає. Від багатьох доводилось чути фразу на кшталт «як же хочеться повернутися в той час, коли ми не були центром подій світового масштабу».
То який це відтинок часу? Найпопулярніша відповідь: 2018 чи 2019 роки. За мить до світової пандемії коронавірусу, за ціле життя до повномасштабного вторгнення. Проте величезне «але» сковує кригою ностальгію про щасливі роки ДО.
2018? Найкращий наш час? Так, але й час четвертого року війни, анексії Криму та частини східних територій України. Так, але минула 4-а річниця страти Небесної Сотні. Сповнений життя й миру рік для одних став черговою річницею знищення дому чи втрати сімʼї для інших.
Кіборги, Волноваха, Іловайський котел.
Від часів першого голодомору на теренах України минув уже 103-ій рік. Більше століття тому наших земляків спіткала голодна смерть. Терор совєтів процвітав до та після цього смертоносного року. Це була тільки перша «голодна» страта українського селянства, що не кланялось червоним катам.
Закон про 5 колосків – 1932 рік.
Розстріляне відродження – 1920-1930-ті рр.
Соловки – 1937 рік.
Чорнобиль – 1986 рік.
Революція Гідності – 2013-2014 рр.
Не АТО та 2014 рік:
Дебальцеве.
Іловайський котел.
Волноваха (навіть з березня 2022 року місто-герой знаходиться в російській окупації).
Донецький аеропорт.
2022 рік:
Маріуполь, Буча, Ірпінь, Чорнобаївка, Ізюм.
2023-2024:
Бахмут, Авдіївка.
Світові війни, що двічі рикошетили нашу землю та наших людей. Масові увʼязнення культурних та політичних діячів в психіатричних лікарнях, тюрмах та концтаборах, депортації та масове винищення українського народу.
Цілі українські родини були кинуті на поталу голоду й холоду у вічній мерзлоті далекого Сибіру. І це тільки ті події, учасники яких ще досі поряд з нами.
Українська історія – це карта кровопролиття. Кажуть, що землі наші – чорноземи – такі родючі, бо увібрали в себе ріки крові.
Додайте до списку вище історію кожного українського Героя. Кожну дату, на превеликий жаль, смерті, помістіть на кроваву лінію часу. Чи залишиться на ній місце для щасливих років?
Погляньте у вікно – весна на порозі. Тут і зараз відбувається наше життя, наша історія. Ми маємо право на щастя й на весну. Та ще маємо священний обовʼязок: памʼятати про кожного й кожну, чиє життя обірвалося задля вільного майбутнього сучасників та наступних поколінь. Дякувати кожному й кожній, хто склав жертву на вівтар волі й свободи України.
Мабуть, ви вже й без мене помітили, що памʼять нашого суспільства надзвичайно коротка. Хоч і після кожного «прильоту» стрічки інстаграму чи фейсбуку заполонюють слова «Не забудемо, не пробачимо» – забуваємо… пробачаємо…
Господь вчив вибачати кривду й кривдників. У щоденній молитві до Небесного Отця проголошуємо: «…ми прощаємо винуватцям нашим». Будьмо відвертими: не все можна відпустити й пробачити, особливо смерть – страшну, насильницьку, передчасну. Проте памʼятати – це наша вдячність. Памʼятати – це шанувати найвідважніших. Памʼятати – це будувати історичний вектор у майбуття.
«Хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього, хто не відає про славу своїх предків, той сам не вартий пошани», – передрік якось Максим Рильський.
Кожного року приходить весна. Разом із нею розцвітає надія на мирне й щасливе життя. Кожен заслуговує на маленьку чи велику радість. На миті щастя й піднесення. Проте з памʼяттю про тих, хто своє право обміняв на обовʼязок перед державою. Зрештою, навесні дерева оживають, земля, хоч і утоплена кровʼю, прокидається. Скоро зелень приховає сотні клаптей замінованих чорноземів. І пшениця зійде. І Батьківщина наша відродиться й зацвіте… «і нині й повсякчас, і навіки-віків»!
Сніжана ГОНТАРЮК
