Повітря – це природна суміш газів, з якої складається атмосфера Землі. Повітря – життєво важливий компонент довкілля.
Тривога – це природне відчуття страху перед загрозою, яке дозволяє її помітити та вжити відповідних заходів. Тривога – це неприємний емоційний стан, що характеризується очікуванням несприятливого розвитку подій, наявністю поганих передчуттів, страху, напруги й хвилювання.
Повітряна тривога – це сигнал сповіщення населення про загрозу атаки з повітря. Вмикається у разі ризику авіаудару або запуску ракет у напрямку населеного пункту чи області.
При слові «ракета» раніше вимальовувався в уяві літальний апарат, який прорізає небеса, аби підкорити космос, дослідити наявність інопланетного життя чи відвідати поверхню Місяця. Як давно ви думали про щось космічне, почувши «ракета»?
Коли вперше ви почули сигнал повітряної тривоги? Коли це було? Де ви були? З ким? Про що думали? Як діяли?
Які відчуття виникають зараз? Думки? Ідеї? Чи змінилася ваша внутрішня реакція на гул сирен з часом?
Пригадую, що першу в житті гучну звістку про те, що росіяни хочуть нас вбити в сю мить, я почула в лютому 2022 року. Це був вечір, село, великий волонтерський склад і церковні дзвони, які покотом лунали на тлі зоряного неба. Ми мчали автівкою, тримаючись з подругою міцно за руки. Водій навіжено мчав до укриття, прохаючи перевіряти новини та писати його дружині з малими дітьми, чи вони вже в безпеці. В голові перемішалися ті церковні дзвони, гул сирени, голос водія, голос подруги, численні молитви.
Мій останній із пам`ятних повітряно-тривожних спогадів – це масований ракетний обстріл в Києві. Вдалося поспати півтори години, далі – недорізані сирени перервали солодкаві марення. «Є ще трохи часу». Виходжу на балкон (якщо щось – це дуже невдала ідея, наголошую!). Ніч, ліхтарі, поодинокі освітлені вікна. Тишу прорізають звуки чи то карети швидкої, чи поліцейської автівки. Подекуди люди, котрі найшвидше зреагували, сонно про щось балакають, ведуть своїх собак на повідцях чи несуть немовлят до найближчого укриття. Поспіхом жую канапку, повідомляю подругу, що треба йти. Вона розпачливо-протяжно:
– Я хочу спати!
– А я хочу жити!
Словом, ми таки пішли до укриття. І навіть вдалося в період «тиші» забігти на заправку, аби взяти гарячого чаю й кави. Напухлими змученими очима поглядаю на продавчиню. І вона своїми такими ж засмученими тривожними очима ловить мій погляд, а у відповідь… киває головою й посміхається. Виходжу надвір і одразу сльози горошками скрапують в горнятко кави.
– Ей, що таке?
– Та нічого.
Просто посеред оцього всього лайна навколо, відчуття безпорадності й втоми, люди мають сили посміхатися, підтримувати один одного без слів. Бачу в цій жінці силу нашого народу.
Спустились в укриття. Холодно, волого, темно. Бачу, що хтось лежить на землі. Підходжу ближче – а раптом людині кепсько? А оцей хтось – це геніальний хлопчина, який, певно, вирішив, що ніхто (навіть подурілі росіянці) не завадять йому виспатися. Юнак притягнув із собою каримат та теплюсінький спальник, роззувся, а капці підклав замість подушки, і отак собі гарненько дрімав. Ну що це, як не сила?
Час невтомно тікає, ми змінюємося, як і наші думки. Отож, я порозпитувала різних людей різного віку про те, що вони думають та відчувають, коли чують сирену? Люди діляться своїми абсолютно різними відвертими почуттями, адже я не ставила жодних умов, окрім лише прохання бути щирими. Можливо, в чомусь ви впізнаєте себе також?
«Іноді нервує, коли асинхронно звучать декілька сирен і не потрапляють в ритм одна одної».
«Треба поставити чайник».
«Сьогодні вночі в мене було передчуття, що зранку я не прокинусь. Дяка Богу, я жива».
«Зараз точно ракета буде в мене».
«Коли вибухи біля мого дому, то раніше я старалася доїсти та допити щось смачне».
«Я думаю про те, що буде, якщо саме зараз в мою хату впаде ракета. Думаю про всі варіанти, як вижити, або як житимуть інші, якщо я помру? Думаю про те, щоб сховатись, але інколи сиджу й чекаю, наче маю померти в ту мить».
«Під час тривоги я завжди хочу бути поруч зі своїми рідними. Навіть перед початком повномасштабного вторгнення, коли всі говорили про те, що війна почнеться за кілька днів, я створила план, де було покроково вказано, що робити, коли у нашому місті завиє тривога. Найперше – я мала забрати сестричку зі школи. Потім разом із нею прямувати додому, де нас вже чекали батьки і брат, які повернулися з роботи. А коли вже всі разом, то і тривога не така страшна. Однак, можу ствердити, що під час тривоги у мене завжди виникають різноманітні думки. Мене завжди хвилює те, як почуваються люди у містах, які недалеко від лінії фронту, як їм відчувається ця тривога, чим вона особлива саме для них. Ну і звичайно, у моїй голові завжди прокручується фраза «Кляті москалі».
«У мене в голові виникає якась думка, що звук тривоги – це як оборонний купол над країною, і це захистить нас від ракетних атак».
«Якщо під час пар, то перша думка: ура, в підвал», а через секунду приходить розуміння, що відбувається насправді. В такі моменти я думаю: «А що відбувається там?», в голові – картинки з розваленими будинками і мертвими цивільними. І якраз у ті секунди між “ура” і “Маріуполь” в голові фраза: “Наскільки ж я жахлива людина! Як я можу думати в такий момент про пари, а не про безпеку?”. Ще є думки: проклята русня! Як би так зробити, щоб вони зникли з планети? І чому мені тільки 16? Через це я не можу законно взяти зброю в руки».
«Перша реакція – злість і відчуття, що це вже дістало. Тому потрібно донатити, або хоча б поширювати збори, аби це пошвидше закінчилось».
«Оскільки я у відносній безпеці, за себе хвилююсь не сильно. Але часто переймаюся через своїх близьких людей, у яких вибухи лунають ледь не щодня. Іноді накриває почуттям провини, що роблю недостатньо. Хочеться поширити і закрити якомога більше зборів для військових».
«Якось я імпровізувала співом якісь східні мотиви під звуки сирен, гармонії всякі придумувала. Ще якось мене так рознервували сирени, що я почала під них саркастично танцювати».
«Коли я вдома – то відчуваю злість, обзиваю нашого ворога. А коли я в школі (знаю, що це неправильно), то я радію тільки через те, що можна пропустити уроки. Але все одно відчуваю злість».
«Це сон? Коли він закінчиться? Коли в школі однокласники радіють тривозі, бо не буде уроків, у голові прослизає: «Ви радієте, а хтось вмирає».
«Думаю про своїх близьких людей, які зараз на фронті. Часто думаю, що б я робила, якби потрапили в мій будинок, і часто повторюю в голові те, що вчила на курсах з першої домедичної допомоги».
«Коли лунає сигнал повітряної тривоги, найбільше спадає на думку те, що це може бути сигнал початку апокаліпсису з вини птахів-роботів. Або те, що це всього лише симуляція у великому експерименті. Або що це може бути просто перевірка системи тривоги, чи щось зовсім непов’язане, наприклад, сигнал для включення кавоварки. Видно, фільмів передивилася».
«Відчуваю паніку. Не страх, а бажання діяти хоча б якось. Коли чую вибухи – задумуюся над тим, щоб іти в укриття».
Лише нещодавно я усвідомила сповна, бо раніше не дуже то й думала про це: мета ворога – не лише вбити нас фізично, але й виснажити морально. От кожен та кожна з нас в будь-якому випадку відчуває хоча б щось під час виття сирени. Ми то спимо, не спимо, пишемо рідним, мозок продукує шалені витвори уяви. І якщо вдається вижити – ми ж потім вирушаємо на навчання, роботу, прогулянку, зустріч. Гадаю, не один бухгалтер зробив помилку в обчисленнях та звітах через хвилювання. Не один айтівець зависав посеред робочих дзвінків через недоспані ночі. Не одна мати підвищила голос на дитину, не одна дитина капризувала чи ридма лила сльози. Не одна пара вигаркалися один на одного. Не один водій викручував кермо за мить до небажаної пригоди.
Варто ставитися з розумінням один до одного в ці темні часи. Підтримувати. Пробачати. Донатити безупину нашому війську, навіть якщо ви можете пожертвувати лише 3 гривні. Ваші думки та дії важливі. Нехай нас не знищують буквально й у переносному значенні тривоги. Залишайтеся в безпеці, вдихайте глибоко повітря, відганяйте подалі тривогу.
Анастасія ГУЛЯЙ
