Що ми знаємо про український кінематограф?
«На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил»
Василь Симоненко
Я готова вічно спостерігати за тим, як люди, дорослі й малі, щодня з різних сторін відкривають для себе українську культуру, яка, здавалося б, лише й чекала свого часу. І от час настав, кожен хоче пізнати її, збагнути, зрозуміти і віднайти щось рідне для себе. Та нам не потрібно шукати, бо своє завжди відчувається серцем, на дотик воно як дім.
Так от, до чого я веду? Спостерігаю тенденцію відродження українського кінематографу — не того, яким закривають екранний час на телебаченні, а того, що збирає повні зали у прокаті, здобуває «Оскар» і не сходить з вуст місяцями.
Цей феномен свідчить про те, що українське кіно має не лише багату історію, але й величезний потенціал для майбутнього. Та не завжди шлях українського кінематографу був таким безхмарним. Навпаки, його історія сповнена трагічних сторінок, забуття й занепаду.
В тіні софітів сучасних і популярних стрічок, десь на околицях визнання, ховається кладовище. Не те, де ховають тіла, а те, де покояться забуті сенси, розгублені сюжети та обірвані мрії. Це кладовище українського кінематографу — світу, колись багатого й величного, а нині приреченого на забуття.
Колись тут вирувало життя. Камери ловили емоції, актори творили образи, а плівка вбирала в себе цілі епохи. Тут народжувалися шедеври, які чарували й змушували задуматися, сміятися й плакати. «Тіні забутих предків», «Земля», «Колір гранату», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою» чи «Камінний хрест» — ці назви бриніли, як ода українській культурі, й несли її по світу.
Кладовище забутої культури, про яке йшлося вище, — це не просто метафора. Це реальне місце, де покояться тіні колишньої величі українського кінематографу. Олександр Довженко, Іван Кавалерідзе, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Леонід Осика — ці імена сяяли колись, як зірки, але з часом їхні твори опинилися на кладовищі забуття. Іван Миколайчук, Богдан Ступка, Надія Титаренко, Марія Заньковецька — їхні обличчя й голоси зникали з нашої пам’яті й губилися серед сотень інших імен.
Часи змінилися. На кладовище культури прийшли нові порядки — чужі мови витіснили рідну, а цінності підмінили фальшиві ідоли. І українське кіно, немов повалений велетень, почало вростати в землю, ховаючи під собою скарби минулого.
Скільки ж фільмів канули в лету? Скільки історій не розказано, скільки акторів не зіграли своїх ролей? Десятки? Сотні? Тисячі? Відповіді немає. Лише тиша панує над кладовищем, та й та іноді розривається пострілами забуття — черговий шедевр зникає з радарів пам’яті й ніхто вже не згадає його назви.
Та невже українське кіно приречене на вічне забуття? Ні!
З-під могильних плит пробиваються паростки нового життя. Молоді режисери розкопують скарби минулого, шукаючи натхнення й силу у вічних сюжетах. «Сторожова застава», «Кіборги», «Я, «Побєда» і Берлін», «20 днів у Маріуполі», «Мої думки тихі», «Довбуш», «Люксембург, Люксембург», «Століття Якова» — ці стрічки свідчать, що українське кіно знову й знову нагадує про себе не лише нам, але й цілому світу.
Ми маємо розчистити кладовище забутої культури, зняти з нього пил і бруд забуття. Ми маємо згадати тих, хто творив історію українського кіно, й дати їм шанс бути почутими.
«Я помщуся світу любов’ю»: нехай ці слова Сергія Параджанова стануть нашим гаслом у боротьбі за велич рідної культури. Адже тільки любов може воскресити забуту згадку про колись втрачене й знову віднайдене «своє».
Марія ІВАНЦІВ
