Сонце піднялось над горизонтом і своїм ласкавим промінням будило містечко, що прокидалось з нічного спочинку. Дерева в тінях будинків, здавалось, ще спали, та їх верхівки під промінням яскравого сонця виблискували золотистим листям. Трава, вкрита росою, теж вигравала на сонці дрібними діамантами. В парку звучала пташина симфонія.
Лікар Михайло Семків повагом йшов на чергування у лікарню і милувався чудовим літнім ранком. Він любив чергування у вихідні дні. Спокійна обстановка, в лікарні тільки черговий персонал, немає щоденної суєти. Тож можна спокійно працювати з хворими, дати відповіді на їх запитання. От тільки Службу Божу у церкві доводилося пропускати, але, як кажуть, робота – є робота.
З такими думками він вже звернув на територію лікарні. Липи зустріли його медовим ароматом та гулом бджіл, що вже приступили до своєї щоденної роботи. В гарному настрої зайшов він у приміщення лікарні, привітався із черговими працівниками, одів халат і приступив до своїх обов’язків.
В першу чергу ознайомився з історіями хворіб важкохворих. Їх було тільки троє. Оглянув хворих у палаті, поспілкувався з ними. Потім зробив записи в історіях хвороби та листочках призначення, дав розпорядження черговій медсестрі. Далі продовжив обхід всіх інших хворих.
Лікар підійшов до четвертої палати. Двері були трохи відхилені, тож розмову хворих жінок було чути і в коридорі.
– … тож, жіночки, кожної неділі в церкві молюся Богу, та, здається мені, що Він мене не чує. Важко мені, хворію часто, життя дуже нелегке.
– Тетяно, не гріши, – заперечила інша жінка. – Все Бог чує і бачить, то і про тебе турбується.
– Та ні, – мовила Тетяна, – я вже втрачаю всяку надію на одужання.
Лікар ввійшов у палату, привітався з хворими, взяв історію хворобу жінки, що нарікала на Бога, і промовив: «Можливо, пані Тетяно, ви не так молитесь?».
– Та молюсь як і всі інші, ні одного слова не пропускаю.
– Ану моліться, – сказав Михайло Семків. – А ви, жіночки, уважно слухайте, чи не пропустить пані Тетяна чогось.
В палаті настала тиша. Всі були здивовані продовженням розмови, яку мимоволі підслухав лікар і продовжив у палаті. Хвора Тетяна молилась: «Отче наш, що єси на небесах…». Лікар глянув на титульну сторінку історії її хвороби і в очі кинулась адреса хворої – вулиця Садова, 17. Позавчора він обслуговував виклик на Садовій, 19. Згадав розповідь: «…таж вона вже пів року гнівається, бо, бачте, моя курка попорпала їй грядку. Я тільки промовила – закрий дірку в огорожі, щоб кури не залазили. І почала вона мені прокльони сипати, а на завершення гукнула: «Знати тебе не хочу, сусідко!».
– … і прости нам провини наші, – продовжувала молитву Тетяна, – як і ми прощаємо винуватцям нашим…
– Вибачте, – втрутився лікар Семків. – А що ви щойно просили в Отця Небесного?
– Щоб простив нам провини наші, як і ми прощаємо…
Лікар уважно подивився на Тетяну і запитав: «А ви простили свою сусідку, курка якої розгребла вашу грядку?». Згадка про сусідку обурила Тетяну і вона злісно вигукнула: «Я їй до смерті не прощу!».
– Тож і Бог вам до смерті не простить. Ви самі Його про це попросили тільки що в присутності всіх нас, – спокійно промовив лікар. Інші дві жінки це підтвердили.
– То не говори, Тетяно, що Бог тебе не чує, – мовила Василина. Ганна ствердно кивнула головою.
Лице Тетяни побагровіло. На очі навернулися сльози. Вона встала і вийшла з палати. Поки лікар оглядав інших хворих, Тетяна повернулася, сіла на своє ліжко і теж підготувалася до огляду. Коли лікар підійшов до неї, вона промовила: «Дякую вам, лікарю, я все зрозуміла. Свої помилки обіцяю виправити».
– Це ви не мені обіцяли, Ви обіцяли Богові. Він тут між нами, Він усе почув. Бо сказано в Біблії: «Де двоє чи троє збереться в Моє ім’я, там і Я посеред них».
Після виписки з лікарні Тетяна помирилася з сусідкою, попросила вибачення і більше не лихословила ніколи.
Михайло СИРОТИНСЬКИЙ,
с. Сілець
