Зупиніться на кілька хвилин. Подивіться навколо: на людей, дітей, на машини чи дерева. Що ви бачите? Чи помітили ви щось дивне, майже невловиме? Чи відчули рух? Чи відчули Час?
По собі знаю як дивно іноді помічати, що минуло вже декілька годин. Берешся щось робити, наприклад об 11:00, а в кінці бачиш, що вже 18:00. Начебто нічого страшного, але скільки всього за цей час може статися. А якщо подивитися у перспективі цілого світу – це ж щось неймовірне. Тут з’явилось нове життя, там – одружились, а ще далі хтось відійшов у вічність.
Не подумайте, я не хочу вас налякати плинністю часу чи сказати, що ви витрачаєте його на щось незначне. Кожному з нас відведена певна кількість часу, і тільки нам вирішувати, що з ним робити. За умовні 80 років ми можемо побачити весь світ, а можемо обмежитися рідним містом і щодня повторювати звичні дії. Це все нормально. Це життя, це рух, який ми проходимо разом з Часом.
Іноді можна почути думку, що час кудись надто поспішає. Можливо й так, але куди цікавіше питання: чи ми у взаємодії з цією швидкістю. Повернімося на початок цього тексту і ще раз проробімо “вправу”. Зупиняємось, дивимось, стараємось помітити… Чи звернули ви увагу, як швидко ходять люди чи їздять машини? А дерева? Не прийміть мене дивною, але чи задумувались ви про те, скільки поколінь і подій вони побачили. І ні, я не кажу нам стати деревами й тільки спостерігати. Я про те, що іноді ми втрачаємо унікальну можливість зупинитися й почати жити у гармонії з часом. Віднайти комфортний для себе темп життя і не боятися Часу. Не боятися його плинності чи того, що ми можемо його втратити. Адже як можна втратити те, що ти прожив? Це в будь-якому випадку моменти, емоції, діалоги, погляд в очі чи доторки, або ж просто хвилина спокою.
З подіями останніх років дуже важко сприймати швидкий темп часу. От нещодавно ніби почався карантин, кліпнули – і вже третій рік повномасштабного вторгнення. За цими подіями бажано не загубити себе, не втратити життєві орієнтири. Така екстремальність змушує нас жити «тут і зараз», але це не означає, що ми маємо прожити все життя за один день. Варто з розумом підходити до хоча б мінімального планування та приділяти час тому, що справді важливо. Шукати компроміс між хочу, мушу й бажано.
Ми можемо всіляко наздоганяти час, старатися його пришвидшити (всі в дитинстві хотіли бути дорослими), або ж, навпаки, пропускати стільки можливостей. Головне – щоб ми це робили усвідомлено, у гармонії з собою та таким важливим і непомітним Другом. Бо Час справді наш друг, якщо ми його помічаємо.
Людмила ГІЛЬТАЙЧУК
