Спочатку нас називають «цвітом нації», а за хвилю – втраченим поколінням. Подвійні стандарти чи совкове світобачення все ще труїть свідомість українців?
Багато визначних історичних подій сколихнули Україну за останні 10 років. З часів Революції Гідності зросло не одне покоління української генерації, що на власній шкурі зрозуміло, що таке протистояння владі, відстоювання власних інтересів, боротьба за майбутнє, війна, обстріли та окупація. Саме ці молоді люди сьогодні заступили на варту спокою й збереження життя цілої нації. Вони ті, що пожертвували молодістю, здоровʼям, майбутнім і життям заради можливості вже вкотре почути: «ця молодь просто жахлива».
Кажуть: час – це лікар. Незалежній Україні вже 33-ій рік, а українська нація досі не зцілилася від небезпечного Вірусу Совкової Людини. Совєти труїли наших предків задовго до нашого народження, проте ми все ж виросли на «старих» традиціях, попри те, що Союз зник з лиця Землі понад 30 років тому. Як так сталося, що я – без пʼяти хвилин 22-річна українська дівчина – зросла на засадах виховання моделі «людина радянська»? Або час не такий хороший лікар, або ж людська свідомість не відновлюється за такий не надто короткий період. Справжнє диво, що зона відчуження в Чорнобилі «ожила» за коротший термін, аніж людина з радянським вихованням змогла адаптуватися до європейських норм життя. Якщо взагалі змогла. Виходить, СРСР був страшнішим за радіацію.
Поруч з течією гуманізму у Європі, Україна, бувши в складі однієї з наймогутніших та найкривавіших держав того часу, потерпала від Вірусу Совкової Людини. Жодних вакцин чи профілактичного лікування, тільки нові й нові дози інфікування. «А що скажуть люди?», «Чоловік на роботі, жінка – вдома з дітьми», «Не переч чоловіку», «Бʼє – любить! Ти повинна зберегти сімʼю», «Старших поважають беззаперечно», «Рота відкриватимеш коли виростеш!», «Який психолог?! Піди займися чимось», «Цей одяг тільки на свята», «Діти робитимуть так, як хочуть їхні батьки», «Дорослі знають краще», «Жінка створена, щоб догоджати чоловіку та народжувати дітей».
Так труїли наших батьків, їхніх батьків та батьків у третьому коліні. Той час можна зрівняти з непорочною темрявою, мороком – занепадом людської особистості. Усе, що світ поза межами республік намагався привʼязати людству про свободу, важливість кожного життя й становлення людини як особистості, червоний терор висміював, засуджував і гнав у плечі, як блудного сина. Натомість українці все більше тонули в наративах, що заперечували будь-які прояви інакодумства чи самоідентифікації. Це був час не для самовираження. Цей відтинок української історії гальмував розвиток українства на декілька поколінь уперед. Інакше кажучи, не одне покоління українства все ще намагається зцілити наш соціум.
Як показує історія, саме молодь завжди була тим рушійним механізмом змін, розвитку та удосконалення Людини Українця. Революція Гідності, АТО, повномасштабне вторгнення. І, на превеликий жаль, зазнавали найбільшого морального тиску й приниження від своїх же земляків. Часом розпадаються цілі родини, бо Вірус засів надто глибоко…
Українці полюбляють перекидати відповідальність за становлення країни на все молодші й молодші покоління. «Цвіт української нації», «Майбутнє України». Як тільки не називають українців молодших, тільки б вони змінили те, що українці старші свого часу проґавили. Переносячи увесь тягар історії та біль українського народу на «плечі» молоді, суспільство очікує швидких змін, усупереч власному все ще совєтському світобаченню. Внутрішньоукраїнська битва за європейський зразок соціального життя пострадянської країни кривава й небезпечна – не радянська молодь, та що «цвіт нації», протистоїть цілим поколінням «Ми старші – ми праві». Звідси вже й «втрачене покоління», «сором нації», «ми такими не були» ростуть і множаться в геометричній прогресії.
Неможлива перемога без жертв – неможливе краще життя без переосмислення й зміни життєвих орієнтирів. Якщо сам не можеш відмовитися від чогось, не змушуй іншого жертвувати своїм. Так ця «погана молодь» йде крізь терни радянщини до зірок. Цей шлях важкий і невдячний, бо співвітчизники вставляють палиці в колеса української машини майбутнього. Нам досі не дозволено фарбувати волосся в улюблений колір, розлучатися, не заводити дітей поки не збудуємо карʼєру, припинити думати, що ж скажуть ІНШІ про НАШЕ життя. Ми – егоїсти, бо змушені нести відповідальність за майбутнє країни й багатьох наступних поколінь, і робимо це. Ми – егоїсти, бо намагаємось змінити архаїчне світобачення людей радянських і вчимо любити й поважати одне одного.
Молодь демонструє відвагу, захищаючи народ від ворога. Тим часом українці старого зразка нівелюють присутність української жінки на полі бою. Звідси постає бентежне питання: «А для кого, власне, вони докладають зусиль?». Чи ще точніше: «Для чого все це?». Щоб вкотре почути, що молодь сьогодні жахлива, нікого не цінує та не поважає. Усі вони стоять на варті, щоб у тилу зіштовхнутися з байдужістю. Звісно, чужими руками жар загортати просто. Висміювати за це – ще простіше. Уся перенесена відповідальність важким тягарем падає на молоду українську генерацію. Жодного співчуття чи допомоги. Тільки «змушені» й «повинні». А ще постійне неприйняття й засудження.
Так, на долю молодого українства випала тяжка година біди – війна, що забирає життя найкращих синів та дочок України. Проте ця молодь йде до кінця заради країни, народу і майбутнього. Вони борються за життя й свободу, щоб зійшло українське сонце.
Честь і шана Героям, що молоду душу й тіло жертовно до ніг України й народу прихилили! Вічна шана й памʼять Героям, що повернулися додому на щиті!
Сніжана ГОНТАРЮК
