«Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу – ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років. А що ми це знаємо й завжди можемо озирнутись на них, то можна сподіватися: коли-небудь ми перестанемо розпалювати ці погребальні багаття і стрибати в вогонь. Кожне покоління залишає нам людей, які пам’ятають про помилки людства».
Рей Бредбері «451° за Фаренгейтом»
Вперше книгу «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері я прочитала у дванадцять років. Усвідомлюючи можливі наслідки глобалізації й новітніх технологій, які описує ця антиутопія, я, будучи ще у досить юному віці, поставила собі наївне запитання: «Але ж ніхто не буде спалювати книжки, правда?».
А тепер, будь ласка, уважно розгляньте фото до цієї статті — це не кадри з екранізації книги Бредбері, це не антиутопія. Це реальний світ. Це — наслідки ракетного удару росії по друкарні «Фактор-Друк» у Харкові 23 травня. Тієї самої друкарні, в якій друкувалась переважна більшість книг на моїх книжкових полицях, та й не тільки моїх. 50 000 книг, які стали згарищем…
Я, двадцятирічна, відповідаю юній собі: «Будуть, просто ти ще цього не усвідомлюєш». Роздумуючи над цим тепер, я розумію, що розвиток подій не буде ідентичним до того, про який йшлося в «451°», однак все ж є певні паралелі.
Так, ніхто не зможе знищити всі книжки, щоб маніпулювати свідомістю населення, однак можна знищити частину «не вигідних» книг, щоб натомість люди споживали ті, які є. Саме це росія робить з нашою культурою століттями — розстрілює наших дисидентів і шістдесятників, здійснює підміну понять між етно та шароварщиною, вбиває наших митців і натомість просуває своє. І якщо ви свідомі, то вітаю, все одно можете віднайти серед цього сміття своє. І я б хотіла вірити, що несвідомих меншість, однак нещодавно моя «інформаційна бульбашка» луснула, вщент знищивши усі сподівання.
Бо якщо озирнутися довкола, то можна побачити, як насправді величезна кількість людей досі спілкується російською, а ті, які не спілкуються, бо ж «щирі українці, народжені на “святій Галичині”», — вживають російські культурно-медійні продукти.
І знаєте, можливо це не правильно, однак для себе я вирішила обмежитися від цих людей. Читаючи Бредбері, дванадцятирічна я думала, що люди з мого оточення у схожій ситуації точно залишилися б свідомими. Двадцятирічна я «відписуюсь» від друзів в Інстаграмі й обриваю з ними звʼязок. Бо для мене це визначально. Рівень культурної освіченості, критичного мислення й цінності — це перше, що формує нас як особистість. І якщо людина обирає бути «без різниці», тим самим допомагаючи асимілювати й знищувати нашу культуру шляхом просування ворожої, то я не хочу мовчати.
Кожна спалена книжка на «Фактор-Друці» — це наша відповідальність. Кожне знищене й розтерзане життя цією війною — наша відповідальність. Майбутнє, яке чекає на нашу країну й нашу культуру — наш вибір.
І я хочу бути у числі тих, хто в кінці книги Рея Бредбері зумів вижити, тихо оберігаючи від вогню книги.
Марія ІВАНЦІВ
