Злободенно, зболено

0
11

«Яке може бути мистецтво, якщо гинуть люди!»…*

А що для вас мистецтво? Що для вас мистецтво цілого народу? Народу, якого століттями вбивають…

Люблю ставити собі й іншим запитання: «Що таке мистецтво?». Кожен сприймає це по-своєму, для кожного цей вимір світу має інше значення. Картини, музика, танці, вміння гарно говорити, вміння слухати чи брехати, вміння поєднувати непоєднуване – усе це мистецтво, залежно від ситуації.

Ми живемо у такий час, коли питання мистецтва й творчості відкидається десь на задній план. А вони ж то насправді важливі. Вони для українського народу завжди болючі й трагічні.

Наше мистецтво (читати як нас самих) століттями вбивають, знищують, забороняють, репресують або «тихенько» виводять з гри. Наших митців, поетів, акторів, музикантів усіма силами намагаються виписати з книжки «Історія України». Чого тільки варте Розстріляне відродження. От нещодавно у соціальних мережах побачила допис: «У нас своя «Спілка мертвих поетів»» і фото знищених митців 1930-х років. Та проблема у тому, що наша «Спілка мертвих поетів» має ще й другий сезон.

Віктор Онисько, Геннадій Афанасьєв, Володимир Вакуленко, Гліб Бабіч, Павло Лі, Олексій Хільський, Вікторія Амеліна, Андрій Доманський, Максим Кривцов – це тільки декілька імен з величезного списку, і найгірше те, що він поповнюється. Ці люди могли б творити українську культуру, але на їх шляху стала росія.

І разом з тим наше мистецтво сьогодні розвивається й поширюється по світу. Відбувається ренесанс українського театру. Українська музика знаходить нових поціновувачів. Український глядач зустрічає у кінотеатрах нові, якісні кінострічки. Та усе це не без відбитка війни, але й інакше ніяк.

Наше сьогодення диктує нові правила життя й сфера культури також до них пристосовується. З’являються нові теми, сучасне бачення, класика постає у новому амплуа. Сучасні актори, режисери, музиканти, поети й митці – це люди, що з попелу будують нову українську культуру – злободенну і зболену.

Війна змінює нас усіх окремо і глобально. Наше покоління має свій «вайб»: боляче, криваво і жахливо, зі сльозами на очах і невимовним болем у душі, але разом, українською для України й українців.

Наші нащадки точно дивуватимуться усім мемам, жартам та іншим «дивакуватим» дописам у соціальних мережах. Дивуватимуться, як під вибухами наші люди думали про те, щоб встигнути купити квитки на ту чи іншу виставу, дивитимуться на нас широко відкритими очима, коли слухатимуть історії про концерти чи виставки після повітряних тривог. Бо яке може бути мистецтво, коли гинуть люди? Але ми знатимемо, що робили це для них. Водночас, рятуючи свій моральний стан, для них зберігали нашу культуру, для них відновлювали музеї й театри, для них боролися з ворогом. Щоб більше ніхто не смів сказати, що України й українського нема.

«…Можна знищити ціле покоління людей, можна спалити їхні домівки та вони повернуться. А якщо знищити їхні досягнення, їхню історію – їх наче не існувало, лиш літає попіл…»*

*Цитати з фільму «Мисливці за скарбами»

Людмила ГІЛЬТАЙЧУК