Сьогодні, в активній фазі повномасштабної війни з росією і попри постійні атаки, Україна переживає відчутний бум у культурі — за квитками на театральні вистави шикуються кілометрові черги, Сергій Жадан збирає найбільший концертний майданчик літературними читаннями, а виставку робіт Алли Горської відвідує понад 50 тисяч осіб.
Теми української історії і культури стають популярними й навіть мейнстримними серед молоді — варто лише згадати мюзикл “Ти [Романтика]” від музичного проєкту “МУР” чи останні релізи Артема Пивоварова на слова класиків Розстріляного відродження. З’являються навіть дискурси про “давно посвячених” і “неофітів”, або “новонавернених” в українську культуру.
Чому цей підйом цікавості відбувається саме зараз?
Суспільне Культура розповідає про культурні події і явища, які стали гітами нещодавнього часу, а також спілкується з режисером-постановником Іваном Уривським, культурною менеджеркою Світланою Стретович та культурною діячкою Яриною Квасній.
Черги в театр на “Конотопську відьму”
Театральним культурним феноменом року стала вистава “Конотопська відьма” у театрі Франка, яку поставив режисер Іван Уривський за однойменною повістю Григорія Квітки-Основ’яненка.
Деякі відео глядачів у TikTok про цю виставу збирають мільйони переглядів. Придбання квитків на “Конотопську відьму” вже стало мемом, адже вони розлітаються буквально в момент після початку продажу. Глядачів причаровує містична атмосфера чорно-білого дійства, де тіла акторів у світлі й тінях сплітаються в єдине ціле зі звуками.
На фото — черга за квитками на додатковий показ “Конотопської відьми”. Кияни почали збиратися за три години до продажу й уже незабаром черга завершувалася аж наприкінці вулиці Городецького.
Черги за квитками на “Конотопську відьму” — до кінця вулиці Городецького. 28 березня 2024 року. Марія Гуменюк для Суспільне Культура
Режисер-постановник “Конотопської відьми” Іван Уривський у коментарі Суспільне Культура на питання про причини феномену зауважує, що українська культура завжди була “поп”, але зараз дійсно відчувається бум, і, за його словами, це дуже приємно.
Іван Уривський
“Думаю, люди потребують українського мистецтва, культури, і те, що це відбувається під час війни, закономірно, бо людям потрібен діалог, емоції, спілкування. Мені здається, дуже круто, що українська культура зараз може давати новий продукт і, власне, діалог, емоції.
«Чому це відбувається саме зараз?» — це популярне питання, я його чую не вперше і відповіді точної немає. Потрібен час, щоб це дослідити, зрозуміти, як це буде далі розвиватися і в який бік ми будемо рухатися. Бо зараз ми тільки пробуємо зрозуміти настрій глядача, зрозуміти себе. Я сподіваюся, розвиток нашої культури буде набувати і набувати.
Але те, що це відбувається, — прекрасно, закономірно і це правильно, що українці хочуть вивчати історію, поглинати українську культуру, вистави, поезію, літературу”.
Література на стадіоні — літвечір Жадана
25 травня 2024 року в київському Палаці спорту письменник Сергій Жадан презентував свою збірку “Усі вірші”. За масштабом і атмосферою захід нагадував рок-концерт, хоча музичних виступів не було — Жадан лише читав вірші.
За словами організаторів, на захід прийшли близько 4 тисяч людей: деякі рядки з віршів зала вигукувала хором, а чимало глядачів не могли дочекатися початку автограф-сесії й тому вже під час виступу намагалися пробитися на сцену до письменника за автографом та фотографією.
Літвечір на стадіоні у соцмережах одразу охрестили унікальною подією в українській літературі.
Культурна менеджерка і засновниця Stretovych Agency Світлана Стретович у коментарі “Читомо” називає вечір “історичною подією, на яку ми чекали десятиліттями”: “Уявити поезію у форматі Палацу спорту — це мрія кожного письменника і культурного менеджера, який вболіває за те, щоб українська література масштабувалась”.
У коментарі Суспільне Культура про причини широкої популярності української культури під час війни Стретович наголошує, що “причин багато і повномасштабне вторгнення, на жаль, одна з найбільших”.
Світлана Стретович
“Саме велика війна запустила цілу лаву процесів, які стимулювали такий реактивний імпульс для українського культурного процесу. Перше: ми нарешті зрозуміли, що російська мова і культура, яким в Україні занадто багато відводилося майданчиків (концерти виконавців, зйомки фільмів, присутність російської книги, бізнесмени і публічні спікери різних мастей, російський ютуб і його персонажі) — вони працюють проти нас, їхні носії прийшли нас вбивати”, — говорить вона.
Стретович стверджує, що відмова від російського продукту, перехід на український не лише на особистому рівні, але й на законодавчому — через ряд законів, що підтримують вітчизняний продукт, — показали, скільки росіяни “відтинали уваги” від української культури.
“Важливе для нас питання національної ідентифікації потягнуло за собою й актуалізацію купи форматів, які несуть ці відповіді. Нам важливо розібратися, яка наша історія, хто ми, чим ми відрізняємося, за що боролися наші предки. Тому перевидається українська класика численними серійними виданнями, письменники стають об’єктом дослідження, книжкові фестивалі та книгарні ростуть у геометричній прогресії і на це все приходить охочий читач, який до всього потребує відчуття плеча однодумців, людей навколо, щоб відчувати себе безпечніше, і нової інформації. Закриті кордони теж всьому цьому купно сприяють”, — продовжує вона.
Культурна діячка й авторка TikTok-гіта, переспіву народної пісні “Парова машина” Ярина Квасній говорить, що “тенденція повертатися до минулого, коли немає певності в майбутньому чи теперішньому, — логічна”:
Ярина Квасній
“Самоідентифікація для багатьох українок й українців зараз дуже на часі. Звідси — звернення до минулого, до історії, а де історія, там література. Відкривши чи перевідкривши для себе українську літературу, невдовзі опинишся в українському театрі чи кінотеатрі. Бо і ті, хто писали, і ті, про кого писалося, — це зазвичай рольова модель людини освіченої, мислячої. Це надихає. Хвильового, Тичину, Стуса, Українку хочеться наслідувати: у стилі, в мисленні й у письмі також”, — пояснює вона.
Квасній впевнена, українська культура — модна.
“Мода на автентику (чи на те, що нею здається) в одязі й плейлісті, мода на патріотичний реп, мода на диджейні обробки народних хітів. Ясно, що обставини впливають на попкультуру, а вона — на культуру загалом”, — додає артистка.
Виставка, на якій були всі — “Боривітер”, Алла Горська
Ще однією колосально популярною подією культурного життя України 2024 року стала виставка “Боривітер” в “Українському домі”, присвячена життю й творчості мисткині Алли Горської. Її відвідала понад 51 тисяча людей — тільки на вихідних кількість гостей сягала від 2 до 3 тисяч.
“Виставка потрапила у живий оголений нерв і зрезонувала надпотужно. Ще на етапі задуму було очевидно, що проєкт викличе інтерес, але міру цього інтересу навіть ми, організатори проєкту, уявити собі не могли”, — розповіла директорка Національного центру “Український дім” Ольга Вієру.
“Боривітер” — виставка в “Українському домі”, присвячена шістдесятниці Аллі Горській. Національний центр “Український Дім”
Соцмережі як фактор
За словами Вієру, підтримка проєкту в соцмережах теж стала безпрецедентною: гості після виставки закликали своїх друзів прийти й ознайомитися особисто.
“Для нас було дуже важливим представити Горську не жертвою, а вільним птахом, який надихає силою, стійкістю, прагненням справедливості і правди. Висвітлити цю постать в усій її потужності. Цій ідеї була підпорядкована уся експозиція і сценографія проєкту. Все вдалося, відвідувачі відчули цей настрій. Відгуки були виключно позитивними або ж захопленими”.
Отже, як соцмережі впливають на популяризацію українського мистецтва, формування мейнстриму й моди і поширення інформації про нього?
Іван Уривський
“Частково, звісно, причиною популярності культурних подій стали соцмережі як новий вид сарафанного радіо. Молодь завжди була на виставах, я пам’ятаю вистави, які ми робили в 2019–20–21-му роках, завжди потрошку додавалася молода аудиторія. Зараз, звісно, це в більших масштабах. Ми хочемо вивчати українське, знати українське. Не дарма в нас на українську класику дуже великий попит. Бо ми читали в школі ці твори, але нові адаптації приманюють, вони дають різні кути зору на той чи інший твір.
І, звісно, оскільки зараз дуже багато молоді створює театр — тобто молоді актори й режисери — то не дивно, що молодь теж підтягується до театру. Бо ми робимо про себе так, як ми розуміємо це світ, і це збігається з баченням глядача. Так, приходять молодші за мене на багато років глядачі, але все одно є молоді актори, якими вони цікавляться. Це такий важливий кругообіг, тут дуже багато факторів, але і соцмережі теж, це важлива частина популяризації театру зараз”.
Чому це зумери
Справді, українське молоде покоління, зокрема ті, кого ми можемо визначити як “покоління Z” або зумерів, активно зацікавилося темою української культури — вони знімають TikTok-відео з Жаданом, де просять його передати їхній мамі, що з ними все в порядку, та захоплено зустрічають нові гіти Артема Пивоварова “О, панно” і “Барабан” на слова класиків доби Розстріляного відродження Павла Тичини й Гео Шкурупія.
Нові пісні Артема Пивоварова — на слова Павла Тичини і Гео Шкурупія. YouTube Артем Пивоваров
У чому причина такої зацікавленості? Світлана Стретович вважає, що це комплексна історія — по-перше, зараз навіть за бажання ніхто не може ігнорувати контекст війни і, як наслідок, історичний контекст, а по-друге — мистецтво у соцмережах часто привабливо запаковане, а тому стає модним.
Світлана Стретович
“Молоде покоління, яке знає, як звучить повітряна тривога, найімовірніше, чітко знає, що історично ми переживаємо. Якщо раніше можна було без цих знань історичного контексту обійтися — наразі це питання виживання.
Тягнутися до українського чи російського контенту, якщо в тебе притомна родина, питання риторичне, бо тут перевага очевидна, навіть якщо ти спілкуєшся російською. І те, як це все виглядає в TikTok — маю на увазі контент з театру, начитані вірші й змонтовані круті відео під поезію, контент про книжки — то це хороший інструмент залучення зумерів. Він ефективно працює”.
Ярина Квасній переконана, що навіть якби вона не була українкою, українська культура все одно стала би предметом її цікавості.
Ярина Квасній
“Я — молоде покоління. Що можу сказати про себе? Можу сказати, що українське завжди викликало в мене симпатію як явище. Як часто підлітки захоплюються східними культурами, американським чи грузинським вайбом. Так я була і є поціновувачкою українського: воно мені імпонує само собою, навіть без якогось патріотичного аргументу. Думаю, якби я була за національністю не українкою, то все ж прийшла б до нашого наївного малярства чи полтавського багатоголосся, чи наддніпрянського строю, чи модерного письма.
Інше — це внутрішній конфуз, коли котресь із твоїх захоплень набуває масовості. З одного боку, ти декілька років всім друзям цитуєш Воробйова чи Позаяка, кажеш послухати «Пиріг і Батіг», трубиш про “ДахуБраху”. А потім — бац, і вже весь TikTok в цьому.
Це наче хотіти і не хотіти ділитися водночас. Думаю, багато хто з людей, котрі все життя займалися експедиціями, традиційним співом, відчули щось схоже. І їх можна зрозуміти.
Точно так само, як можна зрозуміти людину, котра щойно відкрила для себе пласт української музики. Як і в будь-якій іншій справі, мають пройти певні етапи. На кожному з них потенційно можна наразитися на критику. І це теж нормально”.
Ставлення до “неофітів” — людей, які лише починають свої відкриття
Саме про це питання хочеться поговорити наостанок в контексті феномену зростання популярності української культури — про стосунки між, умовно, “давно посвяченими” і “новонаверненими”. Так, частково з цієї причини з критикою стикнувся музичний проєкт “МУР”, який нещодавно презентував альбом-мюзикл про Розстріляне відродження “Ти [Романтика]”.
В альбомі 17 різних композицій, створених за участі Сергія Жадана, гуртів NAZVA і “Хейтспіч”, Євгена Яновича, Олени Кравець, Євгенія Дубовика та Сергія Мартинюка. Усі треки пов’язані між собою сюжетом, в них ідеться про долі представників Розстріляного відродження. Творці альбому кажуть: “В нас Сосюра — у Третій штурмовій, а доля Тичини нагадує долю людини на окупованих територіях”.
Реліз викликав багато суперечок у соцмережах: дехто назвав роботу потужною, а інші розкритикували “МУР” через нібито поверхневість та допущені помилки.
До прикладу, літературознавець Ростислав Семків назвав альбом “геніальним”, а письменник і музикант Павло Коробчук написав, що найбільше у прослуховуванні збивала велика кількість граматичних, пунктуаційних та наголосових помилок.
Обкладинка альбому-мюзиклу про Розстріляне відродження “Ти Романтика” музичного проєкту “МУР”. МУР
Натомість музикантка Саша Кольцова коментує: “Так, я теж чую нерівності (…) Завжди можна щось зробити краще, але зазвичай це помічають ті, хто не планує це робити. Чи це певний ступінь вульгаризації? Так. Спільнота, яка має знання й експертизу в поезії обурена? Трохи є. Най буде обурена, але немає монополії на тлумачення поезії. Тепер, якщо ми хочемо мати націю українців, маємо розуміти, що глибина занурення в матеріал може бути різною”.
Поетка й дослідниця Розстріляного відродження Любов Якимчук у коментарі The Village назвала говорить про “Ти [Романтику]” як про “цікавий енергійний проєкт популярної культури, але неекологічний і неетичний”. Вона зауважує, що в альбомі “рясно нацитували діалогів і монологів (…) з ігрового фільму про будинок «Слово», який ще не був у прокаті”.
Феномен поділу на “високу полицю” й “неофітів” іронічно коментує у Facebook культурна оглядачка Лєна Чиченіна.
Лєна Чиченіна
“Ми тут роками бідкалися, що українську культуру сприймають як маргінальну тему, нею не цікавляться, її зневажають. Ми постійно нарікали, що люди не розуміють стратегічної важливості цієї теми і що вони катастрофічно недалекоглядні. І ось, нарешті ми отримали чого хотіли, навіть з надлишком. Я, приміром, і не мріяла про такі масштаби.
Але при цьому сидимо якісь недовольні. (…) Так, оце неофітське зацікавлення часто віддає екзотизацією, бо предмет представляється як якась дивовижа і часто дуже спрощується. Але особисто я вважаю, що це абсолютно нормальна ситуація і максимально природний розвиток подій. У нашому випадку все так і має бути. Здається, ця четверта хвиля вже є останньою, бо до неї залучилися майже всі. Треба дати людям час на адаптацію”.
На думку Світлани Стретович, у цьому питанні має бути обопільне розуміння, що ми рухаємося у спільному напрямі.
Світлана Стретович
“Повага, прийняття і любов. Пам’ятаймо один із законів діалектики — він про те, що кількість має перейти в якість. Думаю, в ідеалі, від експертів має бути бажання допомогти тим, хто лише починає працювати в темі, але може це зробити цікавим у зрізі форми. А від «новонавернених» має бути розуміння, що навіть через чіткий запит у гуглі можна знайти «посвячених» і порадитися, показати, спитати, чи не дали десь у штангу. До речі, при захисті дисертації недарма є така штука як експертна рада (була принаймні раніше). Підготувавши дослідження її треба пройти: вона — як допуск до основної трибуни. Професори мають глянути на якість і дати фідбек”.
Іван Уривський також наголошує, що “ці стосунки мають бути теплими і з розумінням одне до одного”.
Іван Уривський
“Коли в театр приходять нові глядачі, коли той глядач, який або жодного разу не був у театрі, або ходив раз на рік, зараз починає ходити в театр — це дуже круто. І їм треба давати час, адже театрали, які давно ходять, розуміються на тому, де яка вистава йде, що їм подобається. А нові глядачі повинні знайти свій театр.
Тому наше завдання — тих, хто робить театр, — зробити так, щоб ці люди залишилися, щоб їм було цікаво. Бо раніше бувало, ти приходиш у театр в школі або в університеті на таку виставу, яка відбиває в тебе бажання далі приходити в це місце. Зараз наше завдання — зробити так, щоб якомога більше людей цікавилось українською культурою, українським театром.
Від тих людей, які прийшли на «Конотопську відьму», я часто чую, що повернулася любов до театру. Потім ці люди починають ходити на інші вистави, вони починають шукати свій театр. Їм треба час розібратися, отримати насолоду. Це дуже класний момент, мені важливі ці глядачі, цей відсоток, який з кожним днем зростає. А ті театрали, які цікавилися театром давно — я думаю, вони повинні існувати в діалозі, адже це дуже круто, що є різні глядачі.
Взагалі, кожен глядач — це особливий глядач. Зі своїм настроєм, зі своїм емоціями, зі своїм розумінням театру: чи він розуміє виставу через те, що вже подивився 100 вистав, чи він прийшов на першу виставу. Ці різні думки і створюють, взагалі, театральний настрій в суспільстві”.
Ярина Квасній ділиться радістю від того, що популярність “Парової машини” для багатьох стала точкою входу в царину автентичної пісні. Але водночас наголошує на моментах, коли до “давно посвячених” варто прислухатися.
Ярина Квасній
“Я вважаю, що маємо давати простір для всіх діяльностей та думок. Проте все ще є якісь межі, де «давно посвячені» мають мати батьківське слово. Наприклад, коли йдеться про недобросовісне та/чи несвідоме використання матеріалів. Хай це буде автентична пісня, котру нечуттєво завалено енергійними бітами, котрі нівелюють зміст. Або ж коли дизайнер(к)и під враженням чи на хвилі тієї ж моди починають давати «нове життя» автентичним речам, ріжучи стародавні рушники, перешиваючи унікальні вишиті сорочки. І не завжди це робиться зі зла чи заради прибутку. Доволі часто просто від незнання”, — говорить вона.
Вона цитує Остапа Українця, який зазначив колись: “Якщо ви «новоприбулі» в якійсь сфері чи темі й у вас виникає питання, то велика ймовірність, що раніше на нього вже дали відповідь”.
“Наприклад, як було з «Паровою машиною». Пісня давня. Щойно вона почала злітати в чартах, київські фольклористи, з котрими я дружу, сказали: «О… Знову вона!» Тих, для кого це звичність, міг і трохи піддратувати цей ажіотаж. Ті, хто вперше почули щось подібне, побігли робити ремікси. Чи слухала я ці ремікси в навушниках? Та ні, не мій жанр. Чи рада я, що ці сучасні обробки сталися? Звичайно. Адже по-перше, зʼявився ще один спільний музичний знаменник для певної групи людей (декілька рядків, котрі можна за нагоди колективно заспівати, обʼєднатися довкола них); по-друге, через попкультуру багато хто прийшов і до Dakh Daughters, і до автентичного співу як такого.
Памʼятаю: тоді під пісню і тверк танцювали, і на застіллях наспівували, і діти в школі на свята її виконували. Пісня жартівлива, то й потенціал її доволі широкий. Але знову ж: є якісь рамки. Наприклад, якщо пісня плагіатиться і під неї, користуючись популярністю, інша виконавиця знімає безмежно шароварний кліп, то це вже шкода. І з погляду елементарної доброчесності, і з погляду репрезентації української культури (сало-горілка-фарс)”, — підсумовує Квасній.
