Центр гідності дитини УКУ: щоб в Церкві діти почувалися в безпеці

0
7

«Церква є нашим домом, і вдома ми маємо почуватися безпечно, особливо ті, які незахищені й потребують відповідального ставлення дорослих», – зазначає греко-католицький священик отець Андрій Микитюк, один з учасників онлайн-курсу «Safeguarding. Безпека дитини в середовищі Церкви». У репортажі йдеться про однойменний проєкт, організований Центром гідності дитини Українського Католицького Університету.

Про це пише українська редакція Vatican News.

«Safeguarding. Безпека дитини в середовищі Церкви» – таку назву має міжнародний проект, який реалізовує Центр гідності дитини УКУ і який має дві складові: однойменний онлайн-курс для духовенства, богопосвячених осіб та мирян, а також 118 художніх ілюстрацій до матеріалів цього курсу, тобто його візуальний супровід. Ідея онлайн-курсу належить керівниці Центру гідності дитини Христині Шабат, а його втіленням у життя займається координаторка проектів цього центру Іванка Рудакевич.

Як пояснила пані Іванка в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News, цікавість і цінність цього онлайн-курсу полягає в тому, що його авторами стали католицькі експерти у сфері захисту неповнолітніх з шести країн: України, Польщі, Словаччини, Чехії, Хорватії та Угорщини. Поки що курс є українською та англійською мовами, але організатори планують створити також інші мовні версії, щоб поширити його в країнах, долучених до його створення. «Ідея була така, щоб не говорити про питання безпеки дитини та попередження насилля лише голосом однієї України, а об’єднатися у тій справі з Католицькою Церквою країн Східної Європи, – пояснила керівниця проекту. – Адже найчастіше ми чуємо про те, що виклики щодо насилля над дітьми є у США, країнах Західної Європи, але ця проблема стосується всіх, і тому ми об’єднуємося з партнерами в інших країнах. Онлайн-курс “Safeguarding. Безпека дитини в середовищі Церкви” містить ключові теми, які має знати кожен хто працює з дітьми та хоче впливати на те, щоб вони були і почувалися в безпеці, захищені від насилля. В Україні він буде базовим онлайн-курсом, який кожен священник УГКЦ має пройти раз у два роки».

Авторкою іншої складової цього проекту – його візуального супроводу – є мистикиня й іконописиця Уляна Креховець. «Вона малювала скетчі, які супроводжують кожну тему і є так званим мистецьким ключем до непростої тематики насилля над дітьми», – пояснила Іванна Рудакевич, додаючи, що усвідомлення «сили мистецтва і його терапевтичної дії» спонукало їх зробити доступними ці зображення, створені для курсу, для ширшого кола людей, і таким чином з’явилася ідея виставки-інсталяції “Розпізнавати. Реагувати”. Ідея цієї виставки, що була організована від 18 до 21 квітня 2024 р. в арт-центрі «Дзиґа» у Львові, полягала у тому, що скетчі Уляни Креховець були перенесені на футболки(чоловічі, жіночі, дитячі), символізуючи осіб, які переживають різний досвід, і радісний, і сумний, включаючи також біль і страждання, внаслідок кривди, якої завдали їм інші.

Футболки із зображеннями, створеними іконописицею Уляною Креховець

Футболки із зображеннями, створеними іконописицею Уляною Креховець

Отець Сідельник про курс: знання, що розширяє горизонт

Ділячись своїми враженнями від участі в онлайн-курсі, отець Руслан Сідельник, капелан  української скаутської організації «Пласт», зауважив, що на курсі йшлося про те, як Церква ставиться до можливих випадків зловживань, як на них реагувати. «Також були лекції, в яких розповідалося про те, як можна розпізнати по дитині, що вона, можливо, стала жертвою такого зловживання, – ділиться священик. – Говорили також про різні способи того, як можна здогадуватися (бо це дуже важко зрозуміти), хто може бути потенційним зловмисником. Йшлося також про психологічну допомогу. Ми розглядали випадки зловживань, які сталися як в Україні, так і за кордоном. Звичайно, не вказувалися ні імена, ні інші дані, а говорили тільки про саму подію, щоби так само захистити і пошанувати приватність осіб, які були в тому задіяні. Курс насправді був досить цікавий, бо трошки розширив горизонт».

Отець Сідельник відносно недавно повернувся з Європи, де навчався і здійснював священиче служіння. Він ділиться, що повернувшись на батьківщину, він часто чує таку думку, що нібито “в Україні з цим все гаразд, а от там, в Європі, є проблеми”. Натомість, цей курс, за його словами, дозволяє побачити, що випадки зловживання є також і в Україні, але просто вони не моніторяться і про них менше говорять. «Один випадок, який ми розглядали, дав зрозуміти, що це стається, і стається в тих місцях, де цього найменше очікують, в тих місцях, які ми вважаємо безпечними, і з тими людьми, які про яких годі подумати, що вони можуть нести певну небезпеку, – підкреслює він. – Тому основний меседж, який старалися передати ті, що вели курс і виступали на різні теми курсу, було те, що ми тепер перебуваємо на стадії певного несприйняття. Але це не означає, що, не сприймаючи цієї події, всього того, що відбувається, ми можемо себе якось відмежувати».

Один з аргументів людей, яким важко змиритися з думкою, що в Україні також є випадки сексуальних зловживань щодо неповнолітніх, полягає в тому, що, мовляв, “наше суспільство більш традиційне”. В Україні немає статистик, які би визначали, в яких середовищах стається найбільша кількість таких зловживань. Згідно з даними досліджень, опублікованими в деяких західноєвропейських країнах, більшість випадків сексуального зловживання щодо дітей відбувається в соціальному контексті, близькому до жертви, включаючи сім’ю. Саме тому, як підкреслив отець Руслан, не має жодного підтвердження досить поширена думка про те, що сексуальні зловживання стосовно дітей якимось чином можуть бути пов’язані з целібатом, обов’язковим для священиків у Римо-Католицькій Церкві.

Іванка Рудакевич та о. Руслан Сідельник

Іванка Рудакевич та о. Руслан Сідельник

Норми, запроваджені для безпеки для дітей, не заважають душпастирювати

Пригадуючи про сам досвід участі в курсі «Safeguarding. Безпека дитини в середовищі Церкви», отець Руслан Сідельник висловив своє захоплення тим, скільки ентузіазму у свою справу вкладають всі ті, хто задіяний у «Центрі гідності дитини УКУ», надихаючи також багатьох мирян і священиків. «Ми священики, – додав він, – мусимо розуміти, що нашій опіці віддано дуже багато людей. І діти це навіть не майбутнє Церкви, вони – сучасність Церкви. І ми мусимо дбати про них тепер, щоби це не стало пізно, щоб ми часом не наробили тих самих помилок, з якими мала справу Церква в інших країнах чи Європи, чи в Сполучених Штатах». Наш співрозмовник зауважив, що в Україні ці теми варто розглядати саме тепер ще й тому, що українське суспільство змінюється, стає більш усвідомленим, і питання захисту дітей, також і в контексті повномасштабної війни, викликають велику увагу.

Щоразу, коли йдеться про безпеку у будь-якій сфері, це веде за собою дотримання певних правил чи норм. Не винятком є і створення безпеки для дітей в середовищі Церкви, хоча на початках нові норми можуть здаватися незвичними, чи викликати певний дискомфорт. «Для мене всі ці норми не є новими, – ділиться капелан «Пласту», – бо я служив вісім років в Італії і один рік у Франції. І ці норми, якби були не просто загальноприйнятими, вони були чимось само собою зрозумілим. Йдеться просто про те, щоби не переходити певних меж, які стосуються дітей, тобто своєї поведінки з дітьми; щоби, наприклад, не залишатися з дітьми сам на сам, щоби батьки були присутні, щоб батьки розуміли, що відбувається, з ким є діти. І ці правила дійсні не лише для священиків, а й для всіх співпрацівників, всіх осіб, які задіяні в допомозі в Церкві, починаючи від катехитів, закінчуючи прибиральниками. І всі ці норми в жодному випадку не звужують моєї можливості душпастирювати і бути корисним для дітей. Можу точно сказати, що дотримання цих норм приносить мені певний спокій».

О. Андрій Микитюк з Австралії: використовувати пастирську розсудливість

Дотримання певних норм поведінки стосовно неповнолітніх і вразливих дорослих є вже звичним явищем для отця Андрія Микитюка, настоятеля катедральної парафії свв. апостолів Петра і Павла УГКЦ, що в Мельбурні (Австралія). Він розповів, що «перш ніж взяти дитину на руки, чи обняти, ти мусиш розуміти, наскільки ти знаєш цю дитину, наскільки знаєш родину», і чи є ще хтось із дорослих поруч, і тому слід застосовувати пастирську розсудливість, тобто розуміти, кого ти можеш обняти чи приголубити, а кого ні. «Чи навіть, наприклад, під час приготування дітей до Першого Урочистого св. Причастя, – зауважує він, – чи катехит, чи то священик не може бути сам, а мусить бути ще хтось з дорослих, який був би свідком того. Також священик не може залишатися в захристії на одинці з кимось, хто прислуговує. Тобто, звичайно, з огляду на ті обставини, що відбулися, і випадки, ті приписи покликані запобігти тому, щоб цього більше не повторилося. З одного боку, воно, можливо, і обмежує в таких людських стосунках, але, на жаль, маємо світ такий, який він є, і тому маємо наслідки тих вчинків, які сталися. Якби такі випадки не сталися, то можливо, не було би тепер таких правил. Але, на жаль, були випадки, то існують правила».

Отець Андрій Микитюк

Отець Андрій Микитюк

Церква є нашим домом

Для отця Андрія тема безпеки дітей у середовищі Церкви не є новою: у 2012 році в Австралії була створена Королівська комісія з питань реагування інституцій на сексуальне насильство над дітьми. Комісія вивчала історію зловживань у навчальних закладах, релігійних групах, спортивних організаціях, державних установах та молодіжних організаціях, а її остаточний звіт був оприлюднений у грудні 2017 року. Греко-католицький священик зазначає, що одним із результатів праці комісії було прийняття певних норм чи стандартів яких дотримується Церква в Австралії задля створення безпечного середовища для дітей і вразливих дорослих. Однією з цих норм є щорічна участь у формаційному курсі на цю тему. «І священики нашої єпархії, – розповідає отець Андрій, – також мають кожного року пройти такий курс на декілька годин, коли ми слухаємо, дискутуємо і думаємо, як це все застосовувати в житті наших парафій». Обставини склалися так, що отець Микитюк не зміг взяти участь у курсі, організованому в Австралії, тому він вирішив послухати онлайн-курс, запропонований Центром гідності дитини УКУ.

«Сам курс дійсно цікавий, гарно побудований і корисний, бо він в стислій формі подає важливі аргументи», – зазначає священик, вказуючи також на важливість того, що такий курс організований в Україні, бо навіть якщо тут не говориться про велику кількість задокументованих випадків зловживань, «варто все ж бути обізнаними і всіляко намагалися створити дійсно безпечне середовище». «Адже Церква є нашим домом, – наголошує отець Андрій, – і ми вдома маємо почуватися безпечно, особливо ті, які незахищені, потребують відповідального ставлення дорослих».