В івано-франківському музеї Тараса Шевченка обласної «Просвіти» зустріччю-спомином відзначили 35-річчя першого на Прикарпатті молитовного віче підпільної УГКЦ.
18 червня 1989 року, на свято Зіслання Святого Духа, в Івано-Франківську, в теперішньому вже Меморіальному сквері, тоді священник, а згодом єпископ Коломийської єпархії світлої пам’яті Миколай Сімкайло відправив панахиду на могилах Січових Стрільців. Щоправда тоді могили були у занедбаному стані.
5 років тому, з нагоди 30-ої річниці віча Архієпископ Володимир Війтишин, який також був безпосереднім учасником тодішнього дійства, відправив Архієрейську Літургію. Йому співслужили священники з трьохєпархій. У сквер прийшли понад 500 осіб, серед яких були організатори та учасники незабутньої панахиди 1989-го.
Цьогоріч на зустріч також зібралися організатори та учасники віча, історики, активна небайдужа молодь. Отці Орест Смицнюк та Орест Путько помолилися за рухівців, учасників УГС, які відійшли у вічність, та за сучасних Героїв-Захисників, які віддали життя за Україну.
«У нашій державі триває війна, і якраз такий формат згадки про вікопомне віче є найбільш прийнятним, — каже Михайло Ковальчук, ініціатор проведення зустрічі, правозахисник і учасник оргкомітету віча 1989-го. — 35 років тому я на віче не був. Проте, як учасник науково-культурного товариства «Рух», допомагав усе організовувати».
Пан Володимир працював на заводі «Позитрон». Напередодні віче чоловіка «добровільно-примусово» відправили в москву, на підприємство електронної промисловості. Чоловік не мав права відмовитися, бо тоді би отримав «вовчий білет».
«Але у москві я був біля греко-католицьких священників та вірян, які голодували з травня до листопада 1989-го на Арбаті, допоки уряд срср офіційно дозволив реєстрацію громад УГКЦ», — мовить пан Ковальчук. За такі дії йому в Івано-Франківську ще довго не давали спокою кадебісти.
«Та мова не про мене, а про віче, — продовжує юрист. — Підготовка до молитовно-патріотичного дійства відбувалася у різних місцях, і кожен, хто був причетний до організації, мав певні обов’язки». Передувала цьому ініціатива Владики Павла Василика. Про неї на засіданні Івано-Франківської міської філії УГС повідомила пані Дарія Децик. Ініціативу, звісно, підтримали. До речі, учасник УГС, журналіст Роман Гладиш, який тоді був кореспондентом радіо «Свобода», повідомив про майбутнє віче на увесь світ. За це його напередодні жорстоко побили «невідомі».
Пан Микола Кобрин, тодішній голова УГС, вирішив, що було би добре, якби на віче приїхали учасники Львівської обласної філії УГС. За прижиттєвими спогадами пана Кобрина, він познайомився з ними 11 червня 1989 року, коли пан Кобрин був на Волині, у місті Берестечку, на вшануванні пам’яті козаків. Ті погодилися приїхати на віче, ризикуючи здоров’ям та життям, бо тодішня влада і міліціонери неодноразово попереджали, якщо будуть масові збори, то до людей можуть застосовувати й силу. Отож пан Кобрин з багатьма людьми пішов на залізничний вокзал, аби зустріти львів’ян та провести до скверу. Київський потяг, яким мали приїхати запрошені, затримували на станції Ямниця. Перон в Івано-Франківську був заповнений людьми, було також чимало міліціонерів та кадебістів, які сиділи в автозаках дорогою до скверу. Коли потяг прибув, то ті, хто був на пероні, побачили у вікнах синьо-жовті прапори. Хтось з вагонів крикнув: «Слава Україні!», і всі гучно відповіли: «Героям слава!». З вокзалу, по теперішній вулиці Богдана Лепкого, до скверу львів’ян супроводжували до 10 тисяч прикарпатців. Усі чекали Владику Василика, головного ініціатора проведення панахиди, але його не пустили.
…Владика та священники підпільної УГКЦ були в с. Підпечери, де жили брати Сімкайли. Там з’явилися міліціонери, аби нікого не пустити на мітинг. Проте виїхати вдалося. Нинішній Архієпископ, Владика Володимир, приїхав автівкою, туди сіли Владика Павло, отці Микола і Григорій Сімкайли та отець Іван Сеньків. За ними поїхали міліцейські «уазики». Далі проїхати не давали. Отцеві Миколі вдалося розштовхати міліціонерів. За ним пішов тоді студент підпільної Духовної семінарії, а нині протопресвітер Отинійського протопресвітеріату Коломийської єпархії, отець Василь Мельничук. Саме йому Владика Павло сказав, аби він передав отцеві Миколі, щоби той відслужив панахиду і наголосив людям, що УГКЦ жива, вона бореться та молиться, і швидко настане час, коли Церква буде вільна. Тодішньому семінаристу Василю Мельничуку вдалося підбігти до отця Миколи Сімкайла, і вони попрямували до парку.
Там майбутній Владика відправив панахиду, а згодом виголосив патріотичну проповідь. Говорив, тримаючи в руках великий терновий вінок, прикрашений білими квітами, який йому передали люди. А говорив він дуже голосно, майже кричав, аби було чутно, бо його постійно заглушували. За спогадами отця Мельничука, тоді отець Микола сказав: «Я вірю, що цей терновий вінок розквітне пишними ружами волі й свободи Церкви і народу»…
До кінця віче увесь сквер був заповнений, і люди ще підходили. Після віче частина людей рушили на вокзал, аби провести львів’ян. Інша частина людей колоною, організованою активістами Українського християнсько-демократичного фронту, рушили під СІЗО, де був керівник організації Василь Січко. Наступного дня, 19 червня, його, пана Кобрина та деяких інших організаторів арештували.
«Це віче та відправа стали переломними в боротьбі за вихід УГКЦ з підпілля та початок краху комуністичної влади на Прикарпатті. І про це треба пам’ятати», — підсумовує пан Ковальчук.
Марта ЛОКОТЕЦЬКА
