Іван Гель: Можливо, я одним із перших усвідомив, що боротьба за свою Церкву є не менш необхідною, ніж боротьба за свою державу

0
8

Іван Гель — український правозахисник, дисидент, політв’язень, один із засновників Української Гельсінської спілки, публіцист, релігійний діяч, постать, яка засвідчила, що боротьба за політичну свободу завжди йде поряд із виборюванням свободи духовної; національна держава — це й національна Церква. Саме тому він, нащадок борців за незалежність України — родини Тершаківців, частину свого життя, уже після десятиліть радянських таборів, присвятив питанню легалізації УГКЦ після її заборони на Львівському псевдособорі 1946 року.

В історії легалізації Української Греко-Католицької Церкви в кінці 1980-х років Іван Гель посідає чільне місце як політик, вірянин і голова Комітету захисту прав Української Католицької Церкви.

Про Івана Геля та його діяльність як голови комітету в «Історіях з історії УГКЦ» розповідає о. Тарас Бублик, викладач Інституту історії Церкви Українського католицького університету.

Коріння і родина

Іван Гель народився 17 липня 1937 року в с. Кліцько Городоцького району Львівської області. Його батько брав участь у національно-визвольному русі, а мати походила з відомої патріотичної родини Тершаківців (його троюрідний дядько Зиновій Тершаковець був крайовим провідником ОУН Львівського краю, в. о. командира Львівської воєнної округи УПА «Буг»). Дві тітки, мамині сестри, були монахинями Чину святого Василія Великого.

Батько, Андрій Гель, колишній воїн УГА, пізніше — голова «Просвіти» в селі, співпрацював з підпіллям ОУН, за що 1950 року був засуджений на 20 років сталінських таборів. З огляду на це, Іван не міг сподіватися вступити до університету — його документи відразу ж завернули, тож пішов працювати слюсарем на Львівський завод автонавантажувачів. Але пізніше, вже після служби в армії, у 1960-му, його все ж прийняли на заочне відділення історичного факультету Львівського університету імені Івана Франка.

Серед однодумців

Університет дав Іванові передовсім середовище однодумців. Там він налагодив контакти з українськими шестидесятниками, багато з яких невдовзі, як і він, стали політв’язнями, звідти розпочав активну політичну діяльність. Там познайомився з Михайлом Горинем, із яким виготовляв та допомагав розповсюджувати самвидав.

На 6-му курсі, у 1965-му, був заарештований. Слідчі КДБ інкримінували йому виготовлення та розповсюдження антирадянських документів — «антирадянську агітацію і пропаганду», за що в 1966-му він був засуджений на 3 роки таборів строгого режиму в Мордовії.

Дисиденти

Після повернення з ув’язнення продовжив дисидентську та самвидавчу діяльність, хоч і перебував під постійним наглядом органів КДБ.

7 грудня 1970 року виступив на похороні Алли Горської в Києві.

Разом з іншими дисидентами Іван Гель став фігурантом спецоперації КДБ «Блок», яка мала на меті «нейтралізувати найактивніші, пов’язані між собою, націоналістичні елементи в Українській РСР, причетні до нелегального розповсюдження антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів — так званого самвидаву».

На початку січня 1972 році був заарештований вдруге і в серпні того ж року засуджений на 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у Росії: табори — у Мордовії та Пермській області, заслання — у Республіці Кома. Але і в ув’язненні продовжив боротьбу з режимом, вимагав надати йому статус політв’язня. Неодноразово брав участь у голодуваннях: одне із його протестних голодувань тривало 100 діб, загалом голодував понад 300 діб.

У тому ув’язненні, у 1970-х, написав свою програмну книжку — «Грані культури», присвячену українському рухові Опору та становищу української культури в умовах російської окупації. Це була своєрідна відповідь на самвидавчу працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», написану 1965 року. «Грані культури» таємно передав з ув’язнення на волю, вона поширювалася у самвидаві, потрапила за кордон і була видана в Лондоні під псевдонімом «Степан Говерля». В Україні під справжнім іменем автора «Грані культури» вперше видали у Львові в 1992 році.

Комітет за легалізацію УГКЦ

Незважаючи на випробовування, які випали на його долю, Іван Гель не втратив віри і залишився вірним УГКЦ — підпільній Церкві, забороненій радянською владою. За свідченнями його дружини Марії, у їхньому помешканні в усі роки заборони відправляли Літургії і сповідали підпільні священники.

Тому коли в 1987 році він повернувся з таборів у росії і отримав пропозицію очолити Комітет захисту прав Української Католицької Церкви (саме так він тоді називався), після коротких роздумів — погодився.

Цей комітет був правонаступником української релігійної правозахисної організації «Ініціятивна група для захисту прав віруючих і Церкви», заснованої ще 1982 року: її очолював релігійний правозахисник Йосип Тереля, йому допомагали мирянин греко-католик Василь Кобрин та підпільний ієромонах студит Герман Будзінський. У 1987 році Йосип Тереля отримав дозвіл на виїзд із радянського союзу і всі справи організації передав Іванові Гелю.

Комітет поставив перед собою єдину мету — добитися легалізації УГКЦ, передусім — через пробудження українського суспільства і позбавлення страху перед можливими переслідуваннями.

Цікаво, що на початку навіть тітка Івана Геля — монахиня ЧСВВ — відмовляла його від цього кроку, кажучи, що, мовляв, хто ж тобі дасть легалізувати Греко-Католицьку Церкву? … Він же пояснював своє рішення очолити цей комітет так: «Без боротьби за державу не варто розпочинати боротьбу за Церкву. І, можливо, я одним із перших усвідомив, що боротьба за Церкву є не менш необхідною, потрібною і актуальною, ніж боротьба за державу, за права людини. Кожна церква того чи іншого народу — особливо українського, і Українська Греко-Католицька Церква, є невід’ємною складовою національного духу і національної свідомості та духовності. Тому одне без другого — не може бути».

Часи «потепління» — часи дій

У контексті «політики гласності та перебудови» генсека Горбачова активізували свою діяльність колишні політв’язні та дисиденти, формувалися нові неофіційні політичні структури, опозиційні до комуністичного режиму. Але при цьому керівництво КДБ звітувало, що «відбувається блокування так званих уніатських лідерів і українських націоналістів». Самого ж Івана Геля КДБ зараховувало до «провідних екстремістів, які вороже налаштовані до радянської влади».

Досвідчений політичний діяч Іван Гель зумів об’єднати в Комітеті захисту прав УКЦ представників дисидентського руху та членів Української Гельсінської спілки і Української Гельсінської групи — Степана Хмару, Зеновія Красівського, Ярослава Лесіва, який, до речі, у 1989 році був висвячений на священника. Також із комітетом тісно співпрацювали активні підпільні єпископи та священники — владики Павло Василик та Іван Маргітич, василіанин Матей Гаврилів, отець Петро Зеленюх.

З кінця 1987 року учасники комітету розпочали активну діяльність, спрямовану на легалізацію УГКЦ. Зокрема, вони контактували із закордонними журналістами, передавали на Захід матеріали про становище греко-католиків у срср, апелюючи до світової громадськості.

Іван Гель періодично їздив до москви. Здебільша, щоб передавати у вищі органи влади срср підписи віруючих під заявою щодо легалізації УГКЦ. За його свідченням, таких підписів загалом за 1988–1989 роки було зібрано близько 120 тисяч.

Перебування у москві голова комітету використовував для зустрічі з іноземцями, зокрема західними журналістами, дипломатами, працівниками посольств.

Одна з найважливіших таких зустрічей відбулася в червні 1988 року під час візиту президента США Рональда Рейгана до москви. Іван Гель разом із керівниками Української Гельсінської спілки В’ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем на запрошення Посольства США зустрічалися з держсекретарем США Джорджем Шульцем: тоді вони передали американцям детальну інформацію щодо національної, політичної, суспільної та релігійної ситуації в Україні. Іван Гель з іронією згадував, що після тієї зустрічі в дискусіях із радянськими партійними чиновниками він міг з ноткою погрози сказати: «Ось подзвоню Рейганові, і ви будете вирішувати це питання».

У москві найбільше допомагав Комітету захисту прав УГКЦ російський правозахисник Микола Муратов, який займався там організацією акцій та їхньою юридичною підтримкою.

Перші українські майдани

Однією із найбільш ефективних форм боротьби за легалізацію УГКЦ стали масові акції в містах і селах Західної України — багатотисячні богослужіння і маніфестації віруючих.

У 1988 році більшість таких заходів були присвячені 1000-літтю Хрещення Русі-України: найвелелюднішими були Богослужіння у Грушеві та Зарваниці під проводом владики Павла Василика, отців Володимира Війтишина, Йосифа Мороза, Івана Сеньківа, Тараса Сенька, Григорія Сімкайла, Миколи Сімкайла й інших підпільних священників.

Іван Гель у співпраці з духовенством використовував як церковно-релігійні, так і національно-політичні дати для таких зібрань. Радянські чиновники звертали увагу на прагнення Геля надати акціям національного виміру. За висловом уповноваженого ради у справах релігій при Раді міністрів УРСР по Львівській області Юрія Решетила, ці зібрання носили «характер політичного мітингу, прикритого релігійним камуфляжем».

Найбільша масова акція-маніфестація на честь 175-річчя від дня народження Тараса Шевченка відбулася 17 вересня 1989 року у Львові: вона зібрала понад 100 тисяч учасників. Показово, що міська влада Львова в особі тодішнього голови міськвиконкому Богдана Котика фактично дала дозвіл на проведення цих акцій. Богослужіння, багатотисячний похід вулицями Львова й імпровізовані пресконференції відбувалися без жодних ексцесів. Згодом Іван Гель констатував: «Після 17 вересня почався повний розвал системи, вже ніхто нікого не боявся».

Москва та РПЦ

Іван Гель як голова Комітету захисту прав УГКЦ підтримав і долучився до організації перманентного голодування на Арбаті в москві з вимогою легалізації УГКЦ. Упродовж весни—осені 1989 року групи віруючих на чолі із греко-католицьким духовенством провели потужну з погляду інформаційного протистояння з радянською владою маніфестацію.

Також Іван Гель взяв активну участь у переході громади храму Преображення Господнього у Львові до УГКЦ. Це відбулося 29 жовтня 1989 року, і це була перша святиня в місті, повернена УГКЦ. Саме Геля уповноважений Решетило назвав «головним виконавцем захоплення культової споруди».

«Справа Преображенки» у формулюванні Решетила стала прикладом для подібних закидів із боку інших громад і священників РПЦ у регіоні. Радянська влада, дні якої добігали до кінця, та Російська Православна Церква, яка втрачала вплив і майно, постійно звинувачували Івана Геля в закликах до насильства. В одному зі таких звітів від 17 квітня 1989 року йшлося, що «необхідно звернути увагу на те, що організатори незаконних зборищ, особливо — Гель, повіривши у свою безкарність, посилюють напади на РПЦ, розпалюють почуття релігійної та національної неприязні, закликають до відкритого порушення законодавства про релігійні культи. Все це загрожує в подальшому непередбачуваними наслідками».

При цьому сам Іван Гель як голова комітету завжди закликав учасників багатотисячних маніфестацій до спокою. «Я завжди казав: „Люди добрі, не допустіть до насильства, не дайте себе спровокувати! Бо якщо проллється хоч крапля крові, то проллється море крові“», — згадував він.

Навіть тоді, уже в кінці 1980-х, Іван Гель зазнав переслідувань влади — тепер «за проведення масових заходів». Зокрема, на початку 1988 року Гель відсидів 15 діб за організацію несанкціонованих владою богослужінь.

Про плани РПЦ та їх зрив

Напередодні зустрічі 1 грудня 1989 року генсека Михайла Горбачова з папою Іваном Павлом IІ Рада у справах релігій при Раді міністрів УРСР 20 листопада 1989 року видала заяву з дозволом на реєстрацію громад греко-католиків.

На думку Івана Геля, документ був недовершеним, адже ця рада у своїй заяві не засудила рішень так званого Львівського собору 1946 року, не розглянула питань реабілітації Церкви, повернення її майна тощо. Голова комітету наголошував, що такий підхід комуністів призведе до конфліктів у суспільстві. Без сумніву, влада мала на меті відділити віруючих від так званих неформалів, щоб так контролювати відродження УГКЦ. Але, очевидно, їй це не вдалося.

Також Іван Гель брав участь у переговорах між Ватиканом, РПЦ та УГКЦ, які головно стосувалися легалізації Української Греко-Католицької Церкви. Ієрархи РПЦ намагалися використати цей екуменічний діалог, щоб зупинити відродження УГКЦ у західних областях України. Голова комітету просив греко-католицьких єпископів не підписувати спільних документів із РПЦ — особливо тих, що стосувалися питання володіння храмами, оскільки всі ці спірні споруди колись були святинями УГКЦ.

До Івана Геля та інших мирян прислухався архиєпископ Володимир Стернюк, і в березні 1990 року, під час засідань чотиристоронньої комісії, відмовився підписувати спільний документ. Так було зірвано план РПЦ — повернути у своє користування храми, які на той час уже були греко-католицькими.

Світла пам’ять

У березні 1990 року Іван Гель був обраний депутатом до Львівської обласної ради і до завершення своєї каденції обіймав посаду заступника голови. Також він був головою Комісії з питань відновлення прав реабілітованих.

Іван Гель помер 16 квітня 2011 року. Похований на Личаківському цвинтарі у Львові.

Як політв’язень і мирянин УГКЦ Іван Гель у своєму житті й діяльності поєднав чинники національно-політичного та церковно-релігійного протистояння з тоталітарним режимом, боротьби за українську державність і українську Церкву. Був частиною тієї сили духу віруючих українців, яка зробила можливим відродити УГКЦ після понад 40 років заборони й підпілля.

Більше про Івана Геля:

Степан Говерля (Іван Гель). Грані культури. Українська Видавнича Спілка, Лондон, 1984

Історія однієї книжки: Пам’яті Івана Геля

Вахтанг Кіпіані. Дисиденти: Чути правду. Видавництво Vivat, Харків, 2021

Іван Гель: портрет борця. Він не любив слова «дисидент»

Про заборону, підпілля та легалізацію УГКЦ також читайте й дивіться на «Живому телебаченні»:

Львівський псевдособор 1946 року: історія спецоперації «русского міра»

УГКЦ на Закарпатті: Ліквідація василіанських монастирів комуністичною владою

Отець Павло Мадяр — греко-католицький «апостол Закарпаття»

Отець Севастіан Зубрицький — театрал, вояк УГА, священник, в’язень, підпільний душпастир

Підпільна УГКЦ: про отця Остапа Стернюка, священника, політв’язня, пластуна

Родина отця Михайла Ференца: часи другої радянської окупації і репресії українців та Церкви

«Грушівське чудо»: як Богородиця провістила кінець радянського режиму

Легалізація УГКЦ і вихід із підпілля: як йшла до цього Церква

Джерело