У червні цього року минуло 120 років із дня народження о. Діонізія (Дениса) Лукашевича (1904–1993) — греко-католицького священника, багаторічного політв’язня совіцьких таборів, громадського діяча. Отець Д. Лукашевич брав активну участь у діяльності товариств «Просвіта» й «Рідна школа», Братства Пресвятої Діви Марії, підтримував зв’язок із ОУН та УПА.
Народився Денис Лукашевич 16 червня 1904 р. у с. Задубрівці, Снятинського повіту, що на Станіславівщині. Походив із давнього шляхетського роду на Покутті, з якого вийшло понад двадцять священників.
За спогадами доньки о. Дениса Орисі-Ірини Лукашевич із Коломиї, її тато залишився без батька (Модест Лукашевич, 1871–1915рр., який був парохом с. Стецева, Снятинського повіту на Покутті) в дванадцять років. На руках його матері Наталії (з роду — Хромовська, 1882–1847 рр.) тоді було семеро дітей. Вона залишилася з сім’єю без засобів до існування. З допомоги Єпископа Григорія Хомишина осиротіла родина отримала житло в Коломиї — у приміщенні однієї зі шкіл міста. Як свідчить Енциклопедія сучасної України, в 1923 р. Денис Лукашевич закінчив Коломийську ґімназію, потім навчався у Станіславській та Львівській духовних семінаріях.
На священника о. Діонізій Лукашевич був висвячений 28 липня 1928 р. Митрополитом Андреєм Шептицьким. Одружився 28 серпня 1927 р. з Софією Григорців (1906–1957), батько якої, Мелетій Григорців, був директором школи села Мишин на Коломийщині. У 1915 р. Мелетій Григорців був висланий росіянами в Сибір за організацію Січового Стрілецтва.
У записнику сина о. Дениса, Зіновія Лукашевича, з яким мені пощастило поспілкуватися, зафіксовано, що після закінчення в 1928 р. духовної семінарії у Львові він був помічником пароха у с. Вістова, Калуського повіту. У 1930 р. — у с. Петранка того ж повіту. Згідно з дослідженням В. Гука, влітку 1931 р. о. Дениса Лукашевича перевели у парафії сіл Церківна та Станківці, що біля Гошева, де він душпастирював протягом п’яти років. Із 1938 по 1942 о. Лукашевич виконував священничий обов’язок у с. Поршна, Львівського повіту, а з 1942 по 1949 був парохом с. Сороки на Львівщині.
Працюючи у Вістовій та Петранці, о. Діонізій часто їздив у с. Старий Угринів до декана Калуського о. Андрія Бандери. Саме там і познайомився з молодим Степаном Бандерою, пізніше — Провідником ОУН. За його словами, він був непоказний, але енергійний. Навколо нього постійно гуртувалися хлопці й дівчата.
У сім’ї о. Діонізія народилося дев’ятеро дітей: чотири сини та п’ять дочок. Саме на Калущині народилися троє синів, яких розстріляли у справі радянського журналіста, письменника Ярослава Галана. У Петранці 26 січня 1931 р. народився його син Іларій, якого у 18-річному віці звинуватили у вбивстві Галана. Його заарештували разом із двома старшими братами: Мироном (1929 р. н.) і Олександром, (1928 р. н.). Усі троє були студентами львівських вишів. Братів Лукашевичів заарештували в 1949 р., а стратили 15 березня 1951 р. у тюрмі «на Лонцького» у Львові. Де поховані — родина досі не знає.
Коли у 2019 р. я розмовляла з їхнім молодшим братом, 76-річним Зіновієм Лукашевичем зі Стрия, зрозуміла, настільки це боляче для родини: «Два роки мордували хлопців. На суді були такі вимучені, в синяках, без мештів… Навіть питали, чи є родичі, аби дали їм щось взутися. У залі суду був один, третє покоління, але забоявся зізнатися, бо до того часу вже майже вся родина постраждала». Історики, письменники, пересічні львів’яни старшого віку переконані, що ліквідація письменника-комуніста була провокацією радянської спецслужби.
За справою вбивства Я. Галана потерпіла вся родина Лукашевичів. Це ще раз засвідчило, що радянська влада проводила репресії проти українського національно-визвольного руху, які зачепили насамперед галицьку інтеліґенцію.
Отця Дениса Лукашевича засудили на 25 років. Його звинуватили не тільки в злочинних зв’язках із підпіллям, а доводили, що він нібито передавав ОУН церковні гроші. Отець Лукашевич відбув повний термін: 25 років, 5 місяців, 24 дні (11 років — в Інті, 2 роки — у Воркуті та 12 — у Мордовії). Важке табірне життя, моральні знущання (в 1965 р. начальство пропонувало написати обвинувачувальну статтю проти Греко-Католицької Церкви, взамін обіцяючи волю. Священник сказав, що не хоче й не може цього зробити), переживання за сім’ю, яку теж виселили (дружина з дітьми поневірялася в Хабаровському краї), допомогли пережити тверда віра й молитва.
«У тюрмі в тата забрали хрестик з грудей, то тато вирізали собі з обсцаса черевика і причепили на нитку й носили на шиї», — розповів мені при зустрічі його син Зіновій.
Звільнили о. Дениса Лукашевича у 1975 році. Після звільнення з Мордовських концтаборів священник переїхав до своєї доньки на Волинь. Органи КДБ перешкоджали йому там прописатися, а через півтора року заборонили й проживати. Отець змушений був переїхати до Коломиї, де жили його дочки Ліда й Дарія.
Влітку 1991 р., після повернення з Риму до Львова, у Коломию приїжджав Верховний Архієпископ УГКЦ Блаженіший Кардинал Мирослав Іван Любачівський. Отець Денис Лукашевич разом із доньками пішов до ратуші, щоб привітати Кардинала.
Про цю подію дізнаємося зі спогадів його доньки Ірини Лащевської-Лукашевич: «Люди стали обабіч центральної вулиці Січових Стрільців, щоб дати дорогу процесіям, які йшли з церков Коломийщини на чолі з Блаженішим Кардиналом Любачівським, єпископами Софроном Дмитерком і Павлом Василиком, десятками священиків. Люди радісно вітали провід, співали церковні пісні. І от, несподівано, до тата підходить бл. п. Єпископ Павло Василик і говорить: «Блаженіший Кардинал, ось перед нами всечесніший отець Лукашевич, що сидів зі мною в тюрмі в Мордовії. Я вам про нього розказував». Процесія зупинилася, ми з татом від несподіванки розгубилися, але тато швидко отямився й поцілував святі мощі на руці у Кардинала».
У Коломиї й помер о. Лукашевич — у 1993 р. похорон відслужив Владика Софрон Дмитерко.
«Вперше після розвалу союзу ховали з такими почестями священника в Коломиї. Ветерани УПА стояли біля труни. Людей було дуже багато. Отець Карась говорив надгробне слово. Поховали тата на Довбушівському цвинтарі. На надгробній плиті так написали: «Тут спочиває о. Лукашевич Денис, син Модеста і Наталії 12.06-1904 р.–10.01-1993 р., який відбув 25 років сталінських таборів. Вічна йому пам’ять і його дружині Софії, похованій на півночі 1906–1957 рр., та їх синам, закатованим в тюрмі НКВД в 1951 р.: Олександру 1928 р., Мирону 1929 р., Іларію 1931 р. «Хто хоче йти за мною, хай зречеться себе самого, візьме на себе хрест свій та йде слідом за мною»: Євангеліє від Марка, 8-34», — надибуємо спогад дітей у книзі В. Гука «Святиня крізь століття: історія церкви Параскеви у с. Церківна».
Отець Денис Лукашевич був людиною освіченою, високодуховною, глибоко вірив у Бога.
Щира молитва й непохитна віра допомогли о. Денису дожити до виходу Греко-Католицької Церкви з підпілля й до проголошення відновлення незалежности України. Як згадує донька Ірина, батько піднявся на дусі, почав щодня ходити до церкви. Відправляти не міг, бо тряслися руки й були хворі ноги, але з радістю сповідав парафіян. Інколи навіть по сто людей в день. Він також їхав на прощі в Гошів і Зарваницю, де, як і в довоєнні роки, сповідав прочан. Отець Денис Лукашевич був членом спілки політв’язнів. На честь 50-річчя УПА отримав медаль.
Вражають провидіння, які о. Лукашевич неодноразово бачив протягом свого нелегкого життєвого шляху. За спогадами доньки Ірини Лащевської-Лукашевич, деякі з них розумів відразу, а на деякі — розуміння приходило з часом. Розповіді п. Ірини про батькові видіння подає В. Гук: «В серпні 1949 року, коли тато обрізав виноград під вікном, то несподівано побачив на шибці масну пляму у вигляді козака на коні. Всі діти прибігли і бачили це. На іншому вікні батько побачив монаха, який клячав, зложивши руки до молитви. Не могли зрозуміти, що це означає. Коли тато був заарештований в жовтні 1949, то прийшло прозріння, що буде Україна самостійною, але треба молитися так, як молився монах.
… Це було 4 листопада 1949. Тата перевозили з тюрми на вул. Дзержинського до тюрми на вул. Лонського. Його везли у «чорному вороні», був вкрай пригнічений: не знав, що з синами, що з родиною. У машині було темно, а коли вона рушила, то засвітилася маленька лампочка за залізною сіткою. І раптом, при цьому світлі тато побачив величну Постать Матері Божої, йшло таке сяйво, що тато в покорі Духа схилив голову. Почув голос: «Не журися, все буде добре». Це провидіння тата ввесь час підтримувало на дусі та додавало сили покірно переносити всі знущання й болі. Друге провидіння батько мав в тюрмі на Лонського. Одного разу, коли щиро молився, побачив на стіні образ Найсвятішого Серця Ісуса. В камері з татом було ще п’ять чоловіків, ніхто образа не бачив, а коли стали на батькове місце, то всі побачили. Почали молитися. Чекісти заметушились, терли стіну щіткою, білили. Та образ не зникав. Тоді арештантів перевели в інші камери.
У камері, де був батько, знаходилася людина, яка доносила начальству про всі розмови, молитви і схованки в’язнів. Тоді в камері робили «шмон»: все перевертали і шукали заборонені речі. Тато щиро молився, щоб Господь дав знак, хто є в камері стукач. Одного разу привели з допиту чоловіка, що був з татом у камері. Батько глянув на його руки і виразно побачив на них кров. Тато запитав чоловіка: «Чому в тебе руки в крові?». Цей чоловік дуже здивувався, лице в нього почервоніло, він глянув на руки (крові не бачив). Тоді тато зрозумів, що то є знак Божий і пересторога, батько дякував Господеві, що молитви його вислухані». Ці провидіння ще раз засвідчують глибоку віру в Бога о. Дениса Лукашевича.
А я дякую Богові, що дозволив мені познайомитися й поспілкуватися з сином о. Лукашевича Зіновієм і донькою Іриною задля детальнішого вивчення тернової життєвої дороги цього греко-католицького священника, який протягом року, 1930–1931, душпастирював у моєму рідному селі.
Дарія Ониськів,
наукова співробітниця музею-оселі
родини Івана Франка (Калуш),
членкиня НСКУ
