Коли я була малою, то, як і більшість дітей, любила тваринок. Та чи можна назвати цей зв’язок любов’ю, якщо вона існувала впереміш зі страхом? Чи по-справжньому хотіла я мати домашнього улюбленця? Звісно! Але це була, радше, перманентна бажанка, бо всі навколо прагнули також чогось цікавішого, ніж іграшки, котрі оживали лише в уяві.
А тут на тобі — живісіньке миле створіння, котре має свій характер та диктує правила гри. Це щось крутіше, ніж лялька, яку можна годувати та садити на горщика. Тваринок я таки боялася, хоча ніколи вголос того визнати не могла. Мене вони тішили, бо були милими й цікавими! Проте, я була вкрай обережною, обмежуючись легенькими погладжуваннями та спостереженнями. Натомість решта дворових дітей могли без упину тримати на руках котиків та цуценят, крутити ними, обіймати. А я боягузка, лякалася лише від однієї думки, що вони можуть подряпати мене чи вкусити.
Хоча на світлинах з альбому чітко видно, як я ношуся з домашніми кролями. Отже, сей острах з’явився десь з років п’яти. І отак тривало, либонь, донедавна. У нас були кролики, курочки та курчата, яких я вважала живими істотами, хоча достоту не усвідомлювала їхнього кінцевого призначення. А ще в нас був дворовий песик-довгожитель Вокір, котрий мирно співіснував зі свійськими пташками та ластівками у сараї. Ну і коти, котрі, знай собі, кудись тікали, бо в селі улюбленці зазвичай жили не в будинку (принаймні, в ті часи точно).
Багато дітей прагнуть та канючать домашніх улюбленців, а старші лише хмурять брови та наголошують, що це — велетенська відповідальність, треба все зважити, обмізкувати, підготуватися. Деякі без пояснень обмежуються скупим безапеляційним «ні». І бажанка переходить в статус ніколи не прийнятих рішень.
Я зростала. Були ще спроби завести рибок, яких я ниттям та маніпуляціями випросила в гостях. Але чотири крихітні плавуни не вижили в слоїку, так і не дочекавшись палацу-акваріума. Ну і були в мене равлята — Фелікс та Персефона. Кумедно, адже статі в них зовсім немає — вони гермафродити. Мешкали вони в контейнері, не шуміли вночі, втекти чи то прогулятися — намагалися, але марно. З мацьопок вони виросли до розмірів садових равликів. Але виявилося, що Фелікс хворий, і він пішов в інший світ. А Персефона-альбіноска досягла розмірів долоні, набувши могутнього важкого панциря-хатинки. Деколи равлята приймали душ під водичкою під моїм наглядом, а потім повзали по моєму прищавому обличчю, бо їхня доглядальниця начиталася про чудодійні властивості слизу. Ці молюски не потребували надзусиль: вологе середовище, свіжа їжа, прибирання їхньої хатини-контейнера, трохи кальцію. Якщо равлятам було щось недогода — вони впадали в сплячку, покриваючись оболонкою. Вперше це було стресом, але в такі моменти усвідомлюєш, що природа та довколишній світ — надзвичайно фантастично влаштовані! Равлики, які не можуть видавати жодних звуків, сигналізують тобі про те, що ти — погана ґаздиня та подружка, «зверни увагу та дай нам того, чого ми потребуємо».
Ставши дорослою, я довго не могла второпати, для чого людям домашні улюбленці: вони залишають купу шерсті по хаті, на одязі, не допомагають з рутинними клопотами. Фактично, лише сплять, їдять та вимагають уваги. Десь з два роки тому мої подружки вирушали в півтора тижневу поїздку, і попрохали приглянути за двома котами (примітка — один з них породи сфінкс; тобто, він лисий, без шерсті!!!) О Боже, дай мені сили й наснаги. Поставлене завдання: приходити зранку та ввечері, давати їсти-пити, прибирати їхні біологічні наслідки споживання корму. За бажанням: гратися. Перші дні: вони мчать на звук відмикання дверей, труться об ноги, стрибають. Я: стабільно боюся їхніх кігтів та імпульсивно-непередбачуваної поведінки. Роблю все за списком, тікаю. Наступні кілька днів: те саме, але починаю вести діалоги з ними, пояснювати все, запитувати, як себе почувають та обіцяти, що їхні панни скоро повернуться. Далі: відповідаю взаємністю на погладжування, вони муркочуть, лестяться. Ще далі: сидять в мене на колінах, ми слухаємо музику, танцюємо, я не поспішаю тікати з хати. Кульмінацією цього всього була ночівля. Звісно, двері в кімнату зачинила — я хочу виспатися й боюся, що активні гості заважатимуть. Сплю. Рівень активності цих котів вночі — якийсь божевільний. Крізь сон чую звуки — м’явкають та шкребуться, мовляв: «Пусти нас». Терплю, сплю. Звук відчинених дверей. Тобто, щойно два коти вчинили змову і шляхом невтомного стрибання самі відчинили двері? Гаразд, я подивувалася їхній геніальності й далі вже спала в супроводі лапкового масажу. Мені вистачило кількох днів, аби усвідомити — домашні тваринки можуть багато чому навчити, стати друзями та неймовірними співрозмовниками! Ти даруєш їм турботу, вони позбавляють тебе відчуття самотності, вислуховують кількагодинні теревені без осуду чи непроханих порад. Ми з котами навіть радіо «Дзвони» слухали — вчилися надавати першу домедичну допомогу та наспівували колядок! Люди, які мають домашніх улюбленців, тепер я вас таки розумію.
А кілька днів тому ми з другом вигулювали песика. Це вже трохи інший рівень, адже собаки потребують мінімум двічі на день виходити у світ, ходити-блукати-бігати-гратися. Так от — у цьому світі метушні, поспіху та залипання в екран телефона ця прогулянка була нетиповою й цілком незвичною. Ні, зовсім не ти керуєш процесом, а твій вірний друг, котрий прагне нюхати й досліджувати випадкові закапелки та місцинки, до яких людина могла б і не додуматися зайти.
Ми гуляли, зупинялися на кілька хвилин у дивних локаціях. Вечірнє сонце жовтогарячо розкинулося за обрієм, намагаючись наче пірнути в міське озеро. А ти, врешті, посміхаєшся до себе та до перехожих, бо як це приємно ловити мініатюрні деталі навколишнього світу. Ті дрібниці, яких не бачиш, бо чомусь суспільство навколо тебе привчило гнатися та вічно не встигати. Цікавим відкриттям для мене виявилося в ході неспішної прогулянки, як інші власники собак невимушено розпочинають діалоги, бо ж песики тягнуться один до одного, знайомляться, а господарі, затамувавши подихи, спостерігають та очікувально стоять на сторожі. Ну і часто розпочинають буденні легкі розмови: «Ооо, а вашому скільки? Гарна кофтинка! Який здібний песик! Це (назва якоїсь складної породи та підвиду)?». І ллється розмова, як джерельний струмок. Не завше, але частенько.
Дивлюся я на це, і думаю: «Вау! Та це ж окрема мікросистема собак та їхніх людей! Собачники балакають між собою так органічно, хоча я не часто бачу, аби люди на вулиці отак просто балакали. Часто балачки зароджуються з бажання однієї людини отримати чогось від іншої: прошу, скажіть кілька слів в інтерв’ю, дайте пару гривень, купіть квіти, посміхніться для фото, візьміть флаєра, а куди їде цей автобус, купуйте сім-картку і бла-бла-бла. А тут… Тут зовсім інше. Це як закритий клуб зі спільними інтересами. І це чудовий спосіб комунікувати з людьми! Я чомусь розмірковую, що не одна пара закоханих чи друзів утворилася з таких от теревень з повідцями в руках.
Мати тваринку — це не тільки цікаво, але й надзвичайно відповідально! Це жива істота, яка має свій норов, звички, характер. Якщо ставитися до неї з терпінням, любов’ю та турботою, вона може стати справді повноцінним другом, співрозмовником та розрадою. Не можу забути вирізки зі статтей, фото та репортажі про людей, які виїжджали з окупації, забираючи не лише своїх тварин, а організовували транспортування тих беззахисних створінь, котрі не мали господарів. Либонь, це один з вищих проявів людяності — допомогти тим, хто катастрофічно цього потребує.
Завершу банально-поширеною, але правдивою цитатою Антуана де Сент-Екзюпері з книги «Маленький принц»: «Ми відповідальні за тих, кого приручили».
Анастасія ГУЛЯЙ
