Сьогодні цитати з творів Івана Багряного друкують на футболках, а про кількість нових перевидань “Тигроловів” жартують, що їх мусить мати кожне поважне видавництво.
Ким був Іван Багряний, який неодноразово кидав виклик радянській тоталітарній системі? Він декілька разів тікав з-під арешту, викривав сталінський терор і російський великодержавний шовінізм, у книзі “Сад Гетсиманський” і памфлеті “Чому я не хочу вертатися до СРСР?” розповідав світові про гноблення українського народу в більшовицькій “країні рад”.
Суспільне Культура розповідає історію Багряного, який з трагічних подій власного життя зумів зробити літературу, до того ж пригодницьку.
Мандри, безліч професій, протест проти режиму
Іван Багряний народився 19 вересня 1906 року в Охтирці, його справжнє прізвище —Лозов’яга. Майбутній письменник так згадував свій початок творчості: “Першого вірша написав я в десять років у першій клясі начального училища. Написав українською мовою, як протест проти учителя, що бив мене лінійкою по голові за те, що я не вмів по-російськи. Ба, згодом уже й умів, та не хотів”.
Щодо професії — після школи Багряний навчався слюсарного ремесла у технічній школі, згодом у школі художньо-керамічного профілю. Роботи теж мав контрастні: був замполітом цукроварні, окружним політінспектором у міліції та вчителем малювання в колонії для безпритульних і сиріт.
Згодом принциповий юнак за власним бажанням вийде з комсомолу. В опозиції до режиму він був тому, що ще в дитинстві побачив його жорстокість: на його очах більшовики закатували його діда і дядька, солдата УНР. Ще один дядько згодом загинув на Соловках у засланні.
“Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлися в мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу, це було 1920 року. Жив тоді в дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка. Аж ось одного дня, надвечір, прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина (а мого дядька).
Замучили вони мого діда за те, що він був заможний український селянин (мав 40 десятин землі) і був проти «комуни», а дядька за те, що за часів національної визвольної боротьби — в 1917−18 роках — вояком національної армії УНР. За те, що боровся за свободу і незалежність свого народу”, — напише Багряний у памфлеті “Чому я не хочу повертатись до СРСР?”.
Іван Багряний. Суспільне надбання
В юності Багряний багато мандрував Україною, за його словами, “щоб збагатитися враженнями”: побував на Донеччині, в Криму, на Кубані, у Кам’янці-Подільському.
Свою першу збірку опублікував у 19 років під псевдонімом Іван Полярний, також відомі його псевдоніми Сорок Сорок і Дон Кочерга. Згодом, під упливом творчості Миколи Хвильового, візьме псевдо Багряний — адже у Хвильового цей колір символізував революційні настрої. Упродовж наступних трьох років письменник видав три книжки. “Щось свіже нове, непідроблене і щире”, — так назвав поезію Багряного критик Григорій Костюк.
Багряний був членом Охтирської філії організації селянських письменників “Плуг”, згодом став навчатися у Київському художньому інституті, який письменникові не вдалося закінчити через брак коштів та упередження керівництва. Під час навчання вийшов із “Плугу” і вступив до опозиційного літературного об’єднання МАРС — “Майстерні революційного слова”.
Цензура, арешт і перше заслання
У час сталінських репресій 1930-х років у СРСР відбувалося переслідування української інтелігенції, а також колективізація і Голодомор. Багряний у маленькому видавництві друкує свою поему Ave Maria, яка миттєво розлітається серед населення. На Всеукраїнському з’їзді комсомольських письменників автора публічно засуджують і називають його твори назвали “халтурництвом” та “макулатурою”.
В цьому ж році Багряний публікує роман у віршах “Скелька”, де йдеться про повстання селян XVIII століття проти свавілля московських ченців. Після цього офіційна критика назвала Багряного “співцем куркульської ідеології” — і письменника починають переслідувати, його рукописи та надруковані книги вилучають.
“Контрреволюційною агітацією” назвали й інші твори Івана Багряного: поеми “Тінь”, “Вандея”, “Гутенберг” та соціальну сатиру “Батіг”. “У своєму культурному розвитку нам треба орієнтуватися на Європу, а не на Москву“, — писав він.
Арештували Івана Багряного у 1932 році, коли він мешкав у харківському будинку письменників “Слово”. Спочатку митець провів одинадцять місяців у камері одиночного ув’язнення тюрми ГПУ, а потім його заслали на п’ять років виправних робіт до спецпоселень на Далекому Сході Росії.
Обкладинка справи Івана Багряного та його фото після першого арешту 1932 року, коли письменник провів 11 місяців у камері одиночного ув’язнення. “Локальна історія”/з книги Олександра Шугая “Іван Багряний. Нове і маловідоме”. “Локальна історія”/з книги Олександра Шугая “Іван Багряний. Нове і маловідоме”
Тигролов Іван Багряний
Саме з власного досвіду перебування на Далекому Сході в 1932−1937 роках Багряний напише, напевно, найпопулярніший пригодницький роман в українській літературі “Тигролови”. Як і герой твору в художній оповіді, письменник пробував утекти з каторги, переховувася серед українців Зеленого Клину, а також зустрів там свою першу дружину, Антоніну Зосимову, з якою повернувся до України.
Багряний зумів перетворити жах власного заслання на літературу, до того ж пригодницьку. Критик і мовознавець Юрій Шевельов (Шерех) називав “Тигроловів” “українськими всім своїм духом, усіма спрямуваннями, усіми ідеями, почуттями, характерами”, а професор Володимир Моренець стверджував, що роман готові були екранізувати в Голлівуді.
“Він надзвичайно привабливий для читача різних часів, різних поколінь української молоді, бо йдеться в ньому про українську людину, яка перемагає неймовірні обставини“, — сказав він.
Пригодницький роман Івана Багряного “Тигролови”. Видавництво “Основи”
Щодо історії втечі із заслання Івана Багряного: згідно з одними даними, його заарештували в дорозі під час втечі, за іншими — уже в Охтирці, за доносом сусіда. Письменникові присудили ще три роки ув’язення, тепер у БАМлагу.
Йому висунули нове звинувачення — участь у націоналістичній контрреволюційній організації. Багряного тримали в Харківській в’язниці УДБ-НКВС і попри довгі дні знущань та допитів акту з висунутими обвинуваченнями він не підписав.
Після двох років слідства і тортур Багряного звільнили через недостатність матеріалів для засудження. У постанові від 1 квітня 1940 року зазначено, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність належать до минулих років, за що він уже був засуджений, а “інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’яги слідством не добуто”.
Друга світова і націоналістична діяльність Багряного на Галичині
Після другого арешту Іван Багряний повертається в Охтирку, де його застає радянсько-німецька війна. Письменника мобілізують, але у 1943 році місто займають гітлерівські війська. Як згадувала дружина письменника, ешелон з мобілізованими розбомбили і Багряний повернувся додому. Тут його заарештовують, але він знову тікає.
Цей досвід утечі й від Червоної Армії, і від нацистів Багряний описав у романі “Людина біжить над прірвою”: “При всьому страхітті пережитого, все-таки добре, що так склалося. Ми пізнали світ нашої дійсности дуже глибоко, якщо не всебічно”.
Після цього Іван Багряний долучається до українського підпілля й переїжджає на захід України, назавжди попрощавшись із дружиною і синами. Там він працює із пропагандою, пише статті й пісні на патріотичні теми, малює агітки й карикатури. Письменник узяв участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР) та розробленні її програмних документів.
Іван Багряний з родиною. Суспільне надбання
Еміграція до Німеччини й політична діяльність на користь України
Коли радянські війська почали наближатися до місця перебування УГВР, її члени виїхали до Хорватії. Звідти Багряний через “оунівське підпілля” емігрує до Німеччини, де й проживає до кінця життя.
Тут він став співзасновником МУРу, “Мистецького українського руху”, що мав на меті розвивати літературу в еміграції, заснував Українську революційно-демократичну партію (УРДП) і упродовж сімнадцяти років редагував газету “Українські вісті”. Також Іван Багряний був головою Виконавчого органу Української Національної Ради і заступником президента УНР.
Письменник вважав, що в умовах цензури й утисків в УРСР репрезентувати українську літературу за кордоном мають переміщені українські письменники, говорить літературознавиця Ольга Полюхович.
“У межах їхньої відповідальности не тільки презентація, а й творення нової національної літератури, яка «проковтне і засвоїть» європейську. Сам Багряний дав особистий приклад такого творення: 1950 року написав роман «Сад Гетсиманський», згодом перекладений на англійську, французьку й німецьку. (…) Багряний показав людину, яка «чинить опір до кінця і зрештою тріумфує над нелюдською силою, яка хоче її розтрощити»”.
Анатолій Білоцерківський і Іван Багряний, 1959 рік. day.kyiv.ua
“Чому я не хочу вертатися до СРСР?” та “Сад Гетсиманський” Івана Багряного
В еміграції Багряний написав програмний памфлет “Чому я не хочу вертатись до СРСР?”, яким прагнув відкрити очі урядам західних держав, що за угодою з СРСР примусово репатріювали мігрантів, які, повернувшись, потрапляли в концтабори.
“Любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином… Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — «місцевим націоналізмом» (…) При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою «родіною»”, — пише Іван Багряний.
Цей памфлет був написаний у таборі ді-пі (від. displased persons, переміщених осіб).
“Якби сталося так, що Багряний, крім памфлету «Чому я не хочу вертатись до СССР?, не створив більше нічого, він би все одно увійшов до історії українського народу як його надійний оборонець, видатний полеміст і політичний діяч”, — говорив письменник Олександр Шугай.
Згодом Іван Багряний написав роман “Сад Гетсиманський”, який нарівні з романом “Тигролови” вважається вершиною його письменництва. У Біблії Гетсиманський сад — це місце передсмертних мук і молитов Ісуса Христа.
Обкладинки книг Багряного “Чому я не хочу вертатись до СРСР?” та “Сад Гетсиманський”. Суспільне надбання
Твір називають гімном людській гідності й одночасно гнівним вироком тоталітарному сталінському режиму.
У центрі оповіді — трагічна доля родини сільського коваля Якова Чумака та його сина Андрія, на їхньому прикладі автор демонструє, як діяв досконалий репресивний механізм радянської системи. Багряний додав у книгу автобіографічні елементи зі свого життя.
Нобелівська премія, якої не сталося
У 1963 році філія Об’єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаго розпочала акцію за надання Нобелівської премії з літератури Іванові Багряному. Але цим планам завадила раптова смерть письменника. Дослідники вважають, що в Багряного могли бути серйозні шанси на отримання Нобелівки, адже він написав два визначні романи про ГУЛАГ ще за двадцять років до того як Олександр Солженіцин створив “Архіпелаг ГУЛАГ”, за який отримав Нобелівську нагороду.
Іван Багряний помер 25 серпня 1963 року в санаторії Сан Блазієн у Німеччині. Похований у місті Новий Ульм.
“Я повернуся до своєї Вітчизни з міліонами своїх братів і сестер, що перебувають тут в Європі і там по Сибірських концентратах, тоді, коли тоталітарна більшовицька система буде знесена так, як гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за Гестапо, коли червоний російський фашизм щезне так, як щез фашизм німецький. Коли нам — Українському Народові — буде повернено право на свободу і незалежність в ім’я християнства і справедливості”, — писав Іван Багряний у памфлеті “Чому я не хочу вертатися до СРСР?”.
У 1992 році постановою Кабінету Міністрів України Івану Багряному посмертно присудили Шевченківську премію за романи “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”.
