Благодатна тиша, ніжний повів вітру спокійно прокрадається зеленою галявиною. Промені сонця пестять обличчя. Смачнючий малиновий компот тамує спрагу. Звідусіль долинає чаруючий спів пташок. Ось це — палітра тихого затишного літнього дня. Довкола розлилась тиша, яка огортає нас спокоєм і надією. Тиша — неоціненна розкіш для тіла, розуму та душі.
Уявімо собі, що придбали неймовірно цікаву книгу і приступаємо до читання, а там… велике розчарування. Увесь текст без розділових знаків, слова немовби переплелись і стали єдиною нерозбірливою масою. Враження не з приємних і читати таку книгу нема сенсу. Те ж саме, коли звернемось до світу музики. Розділовими знаками в музиці є паузи, які для музичного твору служать подихом, в якому живе тиша. Музична тиша, що розуміється як пауза між нотами, чітко чується і є невід’ємною частиною музики. Твір без пауз схожий на текст без пробілів між словами. Так само наше життя без тиші втрачає свою красу і гармонію звучання.
У минулі століття тиша була невід’ємною частиною життя. Наші предки знали, що значить розвиватися духовно, відпочивати, бути в гармонії зі світом і собою. Вони знали, що без тиші повноцінне життя немислиме. Незважаючи на попередній досвід, ми якимось чином створили сучасність, в якій немає місця для тиші.
Чому тиша в сьогоденні стає розкішшю? Чому людина її уникає? Чому тиша є важливою у духовному та повсякденному житті? Який вплив вона має на наш фізичний, психічний і духовний стан?
Перш ніж шукати відповіді на ці запитання, проведемо простий експеримент. Що відбувається з нами після години розмови з друзями, родичами, колегами чи кимось іншим? Можливо, ловимо себе на думці, що ми схвильовані, відчуваємо емоційну втому, виснаження. А як щодо смартфонів, які перегріваються через звукові, візуальні та вібраційні сигнали; засипають нас терабайтами інформації. Чи не плавляться наш мозок, психіка, емоції? Чи не стаємо ми роздратовані, самі того не усвідомлюючи? Звідусіль інформаційне бомбардування. Світ довкола занадто забруднений галасом, все більш тривіальною та грубою мовою. Тиша в контексті цифрових технологій асоціюється з безжиттєвою порожнечею, нудьгою, і в результаті втрачає свою природну цінність. Люди хочуть втопити свої проблеми в галасі соціальних мереж, гіперактивності та позірній зайнятості. Ми біжимо безцільно й не зупиняємось ні на мить. Нам щоразу подають нову порцію розваг, замилюють очі новими пропозиціями, рекламами — так ми втрачаємо контакт з собою. Б. Паскаль писав: «Єдине, що втішає нас у наших стражданнях, це веселощі, а тим часом це найбільше з наших нещасть. Бо саме вони заважають нам думати про себе і мимоволі ведуть нас до загибелі».
У громадських місцях рідко можна побачити, що хтось просто сидить у своє власне задоволення в зеленому парку. Щойно людина залишається «одна», що робить? Простягає свою руку у пошуку смартфона: а раптом, мегаважливе повідомлення, нові лайки і коменти. Ну як це можна пропустити? Ми наче боїмося залишитись наодинці з собою, поглянути на світ довкола. Скільки разів за день ми бачимо блакитне небо і чудернацькі хмари? Скільки разів дозволяємо, щоб промінчик сонця зачепив нас своєю грайливістю посеред гілок дерев? Чи прислухаємось до співу птахів? А може, бачимо це все, але лише через екран смартфонів? Так непомітно до нас прокрадаються роздратування та неспокій, бо літаємо по всіх усюдах, маємо час на все, лише не для себе. Пошук ефемерних розваг є втечею від свого особистого життя.
Роблячи регулярні перерви в роботі з технологіями та створюючи місце для тиші в нашому повсякденному житті, ми можемо розвивати відчуття внутрішнього спокою, можемо покращити своє психічне здоров’я, підвищити продуктивність і креативність, а також сприяти відчуттю зв’язку з собою та світом навколо нас. Тиша розвиває в нас чуйність, повагу, свободу думки, здатність спілкуватися не лише за допомогою слова, а вміння слухати і бачити іншу особу.
Чи знаємо ми, що не словом єдиним живе людина? Слово народжується в тиші. Великі наукові відкриття, поетичні, художні та музичні твори — усі діти мовчання. Чи може поет писати свою книгу у торговому центрі, чи може музикант виконувати симфонію на ринку? І зрештою, коли хочемо, щоб нас хтось почув, то той хтось повинен мовчати, а отже, слухати нас. Тиша — це мова любові, глибини, зустрічі, присутності іншого.
Сучасна людина вимовляє занадто багато слів без будь-якого змісту і, натомість, не вміє слухати. Яка це розкіш бачити перед собою людину, про яку можна сказати: «її обличчя сповнене тиші, її вуста хоч не вимовляють слова, проте вся її постава виражається в жесті слухання іншої особи». Ми опинилися у суспільстві крику, в якому зникає цінність слова, в якому навіть уміння слухати атрофується.
Зараз поширена думка, що слухання — це заняття, що вийшло з моди. Щоб бути почутим чи вислуханим, потрібно записатись на прийом до психолога, чи в кращому випадку піти на духовну розмову до духівника. Якщо ми не вміємо слухати себе, то як можна почути іншу людину? Погодьтеся, слухати когось — це ціле мистецтво. Треба мати неабияку емпатію, терпеливість, бути не пасивним слухачем, який пам’ятає «п’яте через десяте» або через кожне друге слово вклинює свої універсальні рецепти «як покращити життя». Наше сьогодення філігранно вирішує матеріальні потреби, але занедбує духовний вимір особи.
Сьогодні, там де ми є, в цю конкретну хвилину, коли дочитуємо ці роздуми, зробімо однин маленький жест. Створімо собі простір для тиші. В кожного цей жест буде інший, але найважливіше — почути тишу… відкрити її цілющу силу і хай там що, ніколи не забувати про неї. Це унікальний дар, який неможливо купити. Тиша відкривається лише тому, хто вміє шукати її стежки.
Алла КАПУШ
