«Життя прожити — не поле перейти»
У віці майже 22 років я, як колись відомий письменник, прагну тільки опинитися серед просторів кононівських полів. У віці майже 22 років життя, беззаперечно, більше не схоже на казочку з дитинства. Хоча я досі вірю у щасливі фінали, кохання до останнього подиху й здійснення заповітних бажань. Тільки достатньо ясно усвідомлюю, що фея все ж таки не прилетить, щоб змахнути чарівною паличкою й здійснити мої мрії. Не варто гаяти час в очікуванні джина з казок. Свої три бажання прибережіть на потім. Слідкуйте, щоб «потім» все ж одержало дедлайн.
Все більше припадає до душі лайфстайл головної антагоністки всіх часів і народів — хатина в гущавині лісу й високотехнологічний транспорт, якщо захочеться дещицю соціалізації чи банально глянути, як там інші живуть.
Проте я однозначно щаслива, що казки, мультфільми чи інші вигадані історії трапилися мені в час найбільшої байдужості до людських бід, горя й дорослого життя. Кажуть, що краще гірка правда, аніж солодка брехня. Скажіть це оригіналу найвідоміших казок братів Гріммів. Навряд чи вам до вподоби сама лише ідея читати на ніч такі історії власним дітям.
Але якщо у Колобка сталася така ж екзистенційна криза, як у мене 20+- річної, то я уже нажахана потенційним розвитком подій в моєму житті. Сподіваюся, він потрапив у хороший післясвіт, де пічка завжди тепла. Життя в оригінальному задумі — це шлях спроб і помилок, наприкінці якого очікує Творець. Хтось переконаний, що суть життя у збагаченні. Хтось, що у приведенні в цей світ нових людей. Інші ж упевнені, що цей час даний нам для можливостей. Банально і з тавтологічним настроєм я скажу, що життя нам дане для життя. Що буде опісля, залишається загадкою, на противагу сьогоденню. Але шлях цей не завжди легкий. Часто він звивистий і тернистий, з камінням і різкими спусками. Бувають і шовкові стежки. У жорстокому сьогоденні, на жаль, останніх дедалі меншає. Ви вже, мабуть, здогадалися, що цей потік думок, хаотичних і не надто, навіяний нерозумінням, що все ж таки робити з власним життям. Особливо у світлі війни, коли так багато життів відібрано без можливості повернення. Безперервні смерті, руйнування й втрачені через нелюдів-сусідів мирні дні каменем лежать на душі. Емпатія пригнічує будь-які прояви «мені важко». Проте вони є. У них теж є право на існування. Ніде правди діти: знецінення власних проблем не призведе до перемоги у цій війні. Саморуйнація через «забивання» на власні переживання й проблеми цілком напевне зіграє з нами злий жарт. Хто допомагатиме закривати збори, коли нас не стане? Хто допомагатиме підіймати країну з руїн, коли погане самопочуття переросте в щось гірше? Ця війна — кожного з нас. Так, кожен нестиме відповідальність за те, що зробив, чи то пак не зробив. І ні, не існує інформаційного/економічного/політичного чи ще якогось там фронту.
Так от, у віці майже 22 років екзистенційна криза досягла свого апогею. Університет — позаду. Потенційно найкращі роки чи то ще тривають, чи то вже закінчилися. Так принаймні кажуть. Я схиляюся до думки, що ці слова зумовлені подальшими життєвими труднощами. Щось схоже на те, коли на фото кількарічної давнини ми бачимо себе то стрункішими, то вродливішими. Тож виходить, наш найкращий час — завжди тільки спогад? Тобто тільки з часом ми озираємося на минуле, щоб назвати його щасливим? Схоже, ми знайшли головну аксіому буття. Проте я досі не визначила, у якій площині координат перебуваю. Це вже мій зоряний час? Чи він уже дихає на ладан? Через ковід та війну «покоління зет» не відчуло того омріяного студентського юного захвату й буття, коли перші прояви дорослого життя полягають виключно в спробі дати собі раду з навчанням. Комунальні платежі ще попереду. Ну і все те, що вони безповоротно тягнуть за собою. Чи був цей час по-справжньому безтурботним? Ні. Революція Гідності, а відтак війна з подальшим повномасштабним вторгненням вибивають з-під ніг дитинство. Ми — покоління, літеру якого осквернила роснява армія, яке дуже рано усвідомило значення національної ідеї. На наш безтурботний час всесвіт поставив замок із кодовим словом «біда». Неждано й негадано у нас конфіскували декілька тих бажаних років юнацької свободи. Чи ставитимемо ми цю гірку несправедливість всесвіту на кін? Навряд. Як ми бажатимемо того, чого не зазнали? Не розсмакували? Ханна Холл, персонажка гостросюжетного трилеру «Дім голосів» Донато Каріззі воліла б залишитися із батьками-втікачами без цивілізації й суспільства, аніж із біологічними, у яких перші викрали її ще малям. Вона не знала життя з рідними, тому й не хотіла їхньої любови. Суспільство навчилося віддаленої роботи, навчанню, спілкуванню. А ми, покоління з відібраним дитинством, навчилося поєднувати роботу й навчання — «дорослі» турботи замахнулися на нас раніше, аніж ми очікували. Ми усвідомили цінність мирних днів на практиці, а не на уроках історії. Можливо, саме тому мене спіткала ця криза, що зветься екзистенційною. Банально кажучи, я загубилася у вирі життя. Я звикла працювати й навчатися, готувати й прибирати, дбати про сплату комуналки й т.д. Моя юнацька наївність відійшла у вічність після 11 класу. Не буду тут розповідати, що стало каталізатором, але ще й досі болить. Рану завдала тотальна несправедливість. Такою була моя ініціація в доросле життя. Тому зараз, коли мені майже 22 роки, я не відчуваю себе ані дорослою, ані юнкою, ані дитиною. Можливо, я все й одразу. Або ж я просто оболонка. Коли звідусіль кричать про реалізацію й бізнеси, я, із дипломом журналістки з відзнакою, готую вже четверту каву не завжди усміхненим людям. Я так прагну слідувати своїй меті, що вже згубила її в перипетіях бажань і реальності. Тому й сиджу на неулюбленій роботі, поки хтось ще у пошуках своєї першої.
Уночі я ридма ридаю, бо не знаю, чого хочу від життя. А вдень знову йду робити неулюблену роботу. Ох вже ці люди, такі ірраціональні примати. У нас завжди є вибір, скажете ви. Я підтримую. У нас є вибір і можливість піти з такої роботи, змінити місце проживання, уникнути спілкування з токсичними людьми й багато чого іншого. Проте реальність виглядає так: рахунки й орендна плата сама себе не сплатить. Коли відповідальність все ж дотяглася до вашого горла, то, будьте такими добрими, сприймайте її навсправжки. У житті є ще багато «чому» й «тому що». Але з часом вчишся розуміти їх. Можливо, зараз і не мій найкращий час, але я вдячна Господу й Збройним силам України, що він у мене є. Я ще трохи, або й не трохи, заглиблюватимуся в суть свого буття, а ви живіть свої роки. Робіть їх найкращими, хорошими, не злими. Головне — вашими. Не витрачайте час на постійний самоаналіз, викидаючи дорогоцінні хвилини на поталу «стервʼятникам» часу. Адже «потім може й не настати».
Сніжана ГОНТАРЮК
