Попри пересуди, адвокатка Наталія Савицька одружилася зі старшим на 20 років англійцем, християнином із незвичною зовнішністю.
Нині 48-річна Наталі Джоунс разом із донькою Пауліною та 68-річним чоловіком Семюелем активно допомагають нашим воякам. Родина організувала удома чималий волонтерський осередок, у який приносять і привозять потрібні для захисників речі й техніку українці, поляки та чехи, які працюють в Англії, а також місцеві мешканці. Родину, яка живе у лондонському районі Фіцровія, добре знають та поважають. Загалом цей район привабливий для архітекторів, художників, працівників шоу-бізнесу, дизайнерів, рекламників. Ще наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть тут жили творчі люди. І вже більше ніж 16 років тут мешкає родина архітектора Джоунса.
З пані Наталією мене познайомила приятелька-волонтерка. З перших хвилин спілкування у нас виявилося багато спільного: подорожі в Карпати, вірші Ліни Костенко, їзда верхи й певні погляди на виховання дітей. Згодом жінка погодилася розповісти свою цікаву життєву історію. Батьки Наталії аж надто опікувалися донькою, бо її молодші брат з сестрою померли ще маленькими. Щоправда, любов батьків була дивною: замість лагідних слів, іграшок, маминих поцілунків, дівчинка отримувала лише холодні накази що і як вона повинна робити, аби бути найкращою, бо вона особлива. Зате в дівчинки було все, що вона хотіла: гарний одяг, смаколики, книжки, гроші на поїздки в різні міста з класом. Та не було батьківської любові.
Після закінчення школи Наталія вступила на юридичний, добре вчилася. Проте стосунки з жодним хлопцем (а залицяльників юна красуня мала багато) не складалися. «Не хотіла жити так, як мої батьки: сухо, без емоцій, а по-іншому й не вміла», — зізнається нині жителька Лондона.
…Минали роки. Наталя стала адвокаткою, проте родини так і не створила, бо ті, кому вона подобалася, ніби відчуваючи її підсвідомий страх серйозних стосунків, просто тихо зникали. Наталії це було навіть на руку. Бо кожне з’ясовування стосунків неабияк дратувало. Життя жінки змінила трагедія: одного разу влітку, повертаючись з моря, вона потрапила в аварію, де загинули понад 20 відпочивальників Не стало і її сусідки та подруги Лесі. А Наталію Бог вберіг, на ній не було жодної подряпини. Та через місяць після пригоди жінці почало ставати зле, вона хотіла дуже багато пити, паморочилося в голові. Пішла до лікарів. Діагноз приголомшив: діабет. Через хворобу Наталія набрала зайвих 20 кілограмів, тому впала у депресію. «Згодом хвороба зникла, але вага залишилася. Я стала дебелою жінкою, на яку вже ніхто не звертав увагу, — згадує Наталія. — Я розуміла, що мене колишньої немає».
Проте незабаром жінка зустріла Вадима, який жив у столиці, чоловік також був юристом. «Я закохалася. Вперше. У Вадима був дорослий син та образа на всіх жінок, бо його дружина покинула, обібравши, як липку», — веде далі Наталія Савицька-Джунс. Понад рік вони зустрічалися, і жінка вже почала думати про одруження. Мрії розбив один телефонний дзвінок: «Ти розумна і навіть по-своєму гарна, але мені треба жінку зі… статками. З Києва. Бо що я в провінції робитиму? Ти ж собі знайди когось та й живи». Більше Вадим не телефонував. Згодом Наталя дізналася, що колишній коханий одружився з якоюсь багатійкою.
З горя Наталя почала пити. Спочатку — зі знайомим, згодом — з випадковими людьми, на роботу перестала ходити. Опритомніла… в парку, під лавкою. Зоп’яну впала й не могла підвестися. Двоє сумнівних чоловіків, які пили з нею, забрали всі її гроші. Наталія пішки дібралася додому. Їй було настільки зле, що вона пообіцяла собі більше ніколи навіть не дивитися на спиртне. Далі почала завантажувати себе роботою. Та в душі була така порожнеча, що вдома могла годинами сидіти непорушно й дивитися на стіну. Наставала ніч, і згорьована жінка спустошеною лягала спати, а наступного дня вирушала
на роботу.
…Біль притупився, порожнеча не зникала. Одного разу в кафе Наталія побачила старшого чоловіка… з довгим синім волоссям і чорною бородою. Виглядав, як байкер, але дорогий вельветовий чорний костюм не пасував до такого образу. На дивака всі звертали увагу. Йому, вочевидь, це було неприємно. Аж раптом уважний погляд темних очей синьоволосого чомусь зупинився на Наталі. Вона усміхнулася. Дивний пан запропонував пригостити її кавою. Тоді вже відвідувачі кафе почали витріщатися на жінку.
«Чому вони так на мене споглядають?», — запитав ламаною українською дивак.
«Просто ви трохи інший (ну зовсім не трохи, але про це говорити у вічі неґречно), ось і дивляться», — сказала вона незнайомцеві, який виявився гостем з Англії, архітектором та художником.
Із Самюелем (так звали чоловіка) вони просиділи кілька годин. Розмова потекла рікою. Він розповів, що приїхав подивитися на батьківщину своєї бабусі, яка походила з Коломиї. Тепер їздить краєм, бо тут цікава архітектура. Розповідав, що рано залишився без батька, мандрував світом, був багатим, але все втратив. У біді, без грошей, його залишила дружина з донькою. Вони давно жили у США. Тепер у нього справи пішли краще. І він хоче ще трохи залишитися в Україні.
Через тиждень англієць зателефонував Наталії та запропонував поїхати в гори. З митцем було весело й цікаво. І його зовнішній вигляд, що спочатку дуже бентежив, був для жінки неважливим.
«Я давно відрощую волосся і фарбую його у синій колір, так зі мною ближче небо й море», — пояснив Сем. Для жінки таке пояснення звучало дивно, проте спілкуватися з Семом було цікаво й легко.
Наталія також розповіла Семові про своє життя, про всі проблеми, образи, про те, що комплексує через повноту. Розповідала, бо була впевнена, що більше з ним не побачиться. Проте Сем запропонував жінці поїхати з ним до Англії. Дивуючись сама собі, погодилася, та й за кордоном вона була нечасто.
«Лондон спочатку мені не сподобався, було сиро і похмуро, я застудилася, і Сем опікувався мною, як дитиною. А найбільше мені сподобалося, що він був дуже ввічливий, — з усмішкою розповідає українсько-англійська волонтерка. — Я навіть поцікавилася чому, друг відповів, що він — християнин. До церкви почав ходити після розлучення з дружиною, з якою, звісно, він не мав, церковного шлюбу. Я ще дужче здивувалася, бо справді мала упередження щодо людей нетипової зовнішності».
Сама ж Наталія, хоча й була охрещена, до церкви ходила на Різдво та на Великдень. Ніхто й ніколи не говорив їй про Бога, а сама вона й не прагнула ані до церкви, ані до молитви, ані щось більше дізнатися про релігію. Сем, побачивши, мабуть перше в житті зацікавлення жінки тим, що хтось є віруючим, почав багато розповідати подрузі. Вони разом об’їздили багато храмів Лондона. Наталі було все нове й цікаве, тому, повернувшись в Україну, жінка почала ходити до церкви. Багато чого не розуміла, тому розпитувала у священників, познайомилася з багатьма цікавими людьми, повз яких проходила щодня, і їх не помічала. «Я змінилася, на прохання отця Івана, священника однієї з церков міста, почала безплатно надавати юридичні консультації людям, які не могли за них заплатити».
А ще жінка щодня спілкувалася з Семом. Перед Великоднем чоловік сказав, що хоче одружитися з подругою. Наталія сумнівалася, бо ж різниця у віці, мало знайомі, а ще творча професія — дещо відштовхували. На пораду пішла до отця Івана. Той теж застерігав новонавернену жінку від необачного вчинку. Однак згодом, коли познайомився з Самюелем, то також був вражений його гідністю, вірою, спокоєм і творчістю.
…Пара, попри протести батьків, пересуди друзів, одружилася. Наталія поїхала до Лондона, де народила Паулінку. Батько дитини був неймовірно щасливий. «Тепер я нарешті справжній англієць, бо маю свою королеву та принцесу. З вами я і сам почуваюся королем», — часто каже Сем.
Джонсони щасливі. Семюель багато працює. Наталія волонтерить. У родині панує любов та розуміння.
«Зі мною Сем, Паулінка і Бог. Він — на першому місці в родині, — мовить на прощання жінка. — Якби мені хтось сказав, що я буду жити в Лондоні, то не повірила би. Проте для Господа немає нічого неможливого. Наша сім’я переконана, що Господь дасть перемогу Україні».
Сабіна РУЖИЦЬКА
