Опитування серед населення України з приводу теракту в Оленівці в ніч з 28 на 29 липня 2022 року свідчать, що громадяни не цілком володіють інформацією, яка трапилася два роки тому в Оленівці Донецької області.
Лютий-травень 2022 року. 86 днів тривала оборона Маріуполя. 16 травня 2022 року з метою збереження життів військовослужбовців військово-політичне командування України віддало наказ: здатися у почесний полон близько 2500 бійцям Маріупольського гарнізону; серед них близько 1000 – бійці бригади спеціального призначення «Азов».
Важко описати, в яких умовах перебували та досі перебувають ті відважні воїни, котрі захищали свій дім, свою сімʼю, свою державу та нас з вами. Їм обіцяли полон задля збереження життя, адже в цілком оточеному ворогом Маріуполі вже не було жодних шансів. Їм обіцяли 2-3 місяці полону. Їх попереджали, що потрібно витримати 2-3 місяці.
Гадаю, всі ми знаємо, що означає слово «полон». Спілкуючись з родичами полонених та самими бійцями, усвідомлюєш, що можна виділити окремий термін «російський полон», адже він цілком заслуговує бути окресленим через свою жорстокість, допити, катування та відсутність бодай крихти людяності.
Ніч з 28 на 29 липня 2022 року. Волноваська виправна колонія №120 у тимчасово окупованій Оленівці Донецької області, де перебували полонені. Досі ніхто не знає, за яким принципом відбувався поділ серед бараків, але в один з них поселили лише азовців.
У ніч з 28 на 29 липня пролунали вибухи. Вибухи, пожежа, крики. Ті, хто вціліли, намагалися врятувати побратимів та тіла вже загиблих. Керівництво барака нікуди не квапилося, лише байдуже спостерігало та формувало свої злощасні списки. Вони навіть не намагалися надати бодай якусь допомогу. Шість годин після вчинення теракту поранені азовці не отримували медичної допомоги. Лише полонені медики намагалися врятувати побратимів, але в них не було необхідного спорядження та препаратів.
Аж приблизно о 05:00 відбулася евакуація. Важкопоранених вивозили вантажівками.
Внаслідок жорстокого теракту загинули 54 бійці; близько 130 отримали поранення.
29 липня росіяни опублікували в соцмережах списки загиблих. Довгий час родичі не вірили, просто не могли усвідомити, що таке могло трапитися.
Обгорілі тіла лежали під сонцем, їх не зберігали в належних умовах.
Звісно, росія стверджувала, що це українська сторона обстріляла колонію в Оленівці. Цю версію як українські, так і міжнародні експерти спростували. Чи допустили росіяни представників ООН та Червоного хреста до місця трагедії? Ні…
Гадаю, загальну інформацію я надала. Прошу, якщо вистачить вам сил, прочитати більше в офіційних джерелах.
Поки пишу ці рядки, їду у вагоні плацкарта і давлюся своїми ж сльозами. Люди навколо вже сплять, тому намагаюся сильно не хлипати.
Ми були сьогодні на Майдані Незалежності, в самісінькому центрі Києва. Вшановували памʼять загиблих в Оленівці, молилися, вимагали повернення полонених (нагадую: крайній обмін полонених азовців відбувся 6 травня 2023 року).
Я знову бачила родичів та близьких, чиї рідні перебувають в полоні чи загинули внаслідок теракту, в бою чи в полоні. Вони сильні… Такі сильні, що аж важко усвідомити, як вони можуть залишатися такими. Тому там я собі не могла дозволити цих недоречних плачів. А зараз можу…
Я вірю в Бога – безсумнівно й щиро. От тільки не вкладається в моїй голові, чи взагалі можливо пробачити злочини росіян. Чи можливо пробачити тих, хто не просить вибачень? Чи можливо пробачити людиноподібним істотам, котрі чинять нескінченний список жахіть?
Я досі плачу. Бо бачити 5-річну дівчинку у футболці з написом “FreeAzovstalDefenders” на мітингах нестерпно боляче. Вони з мамою відвідують ледь не кожну акцію в підтримку полонених. Але її тато вже не повернеться додому, бо він був саме в тому палаючому бараку. Тато став янголом, якого зараз можливо побачити лише на світлинах та білбордах.
Знаєте, я досі читаю інформацію, як доречно спілкуватися з людьми, котрі пережили втрату, та й взагалі як вести діалоги з різними категоріями суспільства. Сьогодні я не говорила майже нічого, а лише мовчки із зануреним у далечінь поглядом слухала уривки розмов.
Побратими, які були там, досі відчувають провину, що не змогли врятувати. Чому вони живі, а хтось загинув? Вони вважають, що роблять недостатньо. Це питання має поставити собі кожен та кожна з нас: «А чи роблю я достатньо сьогодні?».
Кохані жінки розповідають про знайомство зі своїми чоловіками. Про їхні спільні мрії. Про його хобі. Про його звички. Його улюблену музику. Його улюблену їжу. Про те, що снилося в ніч з 28 на 29 липня. Про те, як не вірили так довго. Про самотність. Про нескінченно довгі переписки та заяви. Про телефонні дзвінки. Про ДНК-тести понівечених спопелілих тіл. Про усвідомлення. Про прийняття. Про те, як поховали. Про те, де розвіяли прах. Про надгробні памʼятники. Про любов. Про безмежну тугу. Про ненависть до окупантів. Про те, чому так багато оточення досі мешкає у власних бульбашках, в яких не існує війни. Про те, як намагаються жити далі.
Чи хтось поверне їм їхніх близьких? Ні…
Чи можемо ми стати підтримкою для них, висловити співчуття, не промовляючи ні слова – просто прийшовши на акцію, або ж почитавши більше про наших захисників? Чи поширивши цю інформацію серед знайомих? Чи задонативши на благодійний збір для потреб на фронті? Чи провівши разом час? Либонь, так… Це краще, ніж тотальна бездіяльність.
Не забуваймо про тих, хто віддав життя та продовжує боротися в цій битві за чесний мир. Не ми починали цю війну, ми лише справедливо захищаємо своє.
На міжнародному рівні теракт в Оленівці досі не визнаний як терористичний акт.
Щоразу, як тільки вам захочеться толерувати росію чи шукати їм виправдань, згадайте, що чинила протягом століть та коїть зараз росія-(недо)держава-терорист. Свідчіть правду. Не забувайте. Вшановуймо загиблих бійців внаслідок теракту в Оленівці. Борімося за тих, хто вже понад два роки та два місяці перебуває у ворожому полоні. Не мовчіть. Мовчання вбиває. А полон – це справжнє пекло на Землі.
P.S. Дописую рядки о 23:28, 28 липня 2024. Два роки тому, приблизно о 23:30 пролунав перший вибух в Оленівці. Хлопці, я мрію з вами познайомитися на тому світі. Відчуваю безмежну вдячність, любов та біль. Нехай вам не буде соромно за нас – тих, хто досі топче земний ряст.
P.P.S 23:43, 28 липня 2024. Нам треба продовжувати жити. Прожити життя гідно, скільки б не відміряно було кожному та кожній з нас на Землі.
Анастасія ГУЛЯЙ
