Єпископ Української Греко-Католицької Церкви та Голова Пасторально-міграційного відділу Патріаршої курії УГКЦ Степан Сус в інтерв’ю розповів про досвід служіння за кордоном, а також про те, як вторгнення Російської Федерації вплинуло на настрої української діаспори.
Про це Степан Сус розповів в ефірі FM «Галичина», передає «Еспресо. Захід».
Ви часто їздите за кодон. Які там зараз настрої серед українців? Як на третій рік повномасштабної війни змінилися настрої нашої діаспори?
Люди очікували, що війна швидше закінчиться і можна буде повернутися додому. Три роки багато про що говорять. За той час діти пішли до місцевих шкіл, де вони живуть, хтось знайшов своє щастя, хтось по-іншому почав дивитися на країну з відстані, порівнюючи життя з тим, як було в Україні. Хоч велика частина людей мріє про перемогу і сподівається, що вони зможуть повернутись додому. Я сказав би, що багато людей переосмислили, як добре було жити в Україні. Ми інколи навіть не цінували того, що мали до війни в цій країні, де тривала вже війна, але на сході. Люди зрозуміли, що так, як їх цінували вдома, цінувати точно ніде не будуть.
Тому настрої позитивні, є бажання повернутися додому, хоча хтось знайшов свій дім там, куди його закинула війна.
На яку територію поширюється ваше керівництво церковними структурами за кордоном?
Це країни Азії, зокрема Об’єднані Арабські Емірати, також Казахстан, Узбекистан, де є українські громади. У серпні я поїду освячувати храм в Павлодарі — це Казахстан. Також країни Африки, зокрема Південно-Африканська Республіка, де є наші громади. Країни Західної Європи — Словаччина, Молдова. У Молдові українці побудували церкву — у вересні буде освячення храму. Маємо чудовий реабілітаційний центр у місті Кишинів. Чехія, Іспанія, Португалія — це такі найбільші українські громади, країни Балтії, Греція, Ізраїль, Кіпр, Мальта, Таїланд та Сінгапур.
Оскільки наша громада доволі широка і ваша аудиторія велика, наскільки об’єднані українці за кордоном і чи вдається їм допомагати армії на третій рік великої війни. І в плані реабілітації, яка громада найбільш активна?
Для багатьох українців було великим відкриттям, коли вони, перебуваючи мігрантами, біженцями, прийшли у країни Європи й там зустріли українців, які їх приймали вже як волонтери. Наші громади за 20–30 років з різних причин сформувалися в цих країнах. Вони доволі потужні, є рушійною силою. Є громадські організації, які співпрацюють з урядовими, і дуже часто місцева влада звертається до українських громад, уже діаспорних, аби надати допомогу теперішнім мігрантам.
Люди приїхали в Німеччину, Австрію чи Словаччину, чи навіть ту ж Молдову, і побачили, що там є українська церква, українська школа, українські волонтери, які розуміють українську мову, але живуть там уже багато років.
Тобто для багатьох було великим відкриттям, як українці за кордоном уміють добре організуватися. Деколи нам це не вдається в Україні, але за кордоном ми дуже успішні, наша діаспора справді активно впливає на місцеву владу в тому, щоб Україні допомагали. І ми бачимо ці результати по тому, що ці країни першими почали нам помагати.
Хотілося, щоб українці об’єдналися і ту нашу потужну енергію могли реалізувати на нашій території. Тоді ми б збудували гарну країну — таку, про яку ми всі мріємо.
Чи співпрацює УГКЦ за кордоном з тими українцями, які є прихильниками ПЦУ чи інших українських релігійних громад. Чи долучаються до українського життя за кордоном прихильники РПЦ МП?
На жаль, прихильники РПЦ в Україні до сьогоднішнього дня переконані, що тільки вони будуть у раю, а всі інші горітимуть у пеклі. Тому з такими людьми складно співпрацювати. Ми намагаємося їм пояснити, що все-таки світ пішов уперед і потрібно міняти свою думку та ставлення не лише в Україні, а й за кордоном, де вони користають із тих речей, які їм дає той світ, про який вони теж думають, що він горітиме в пеклі.
Щодо співпраці з Православною церквою України, звичайно, така співпраця ведеться. Єдине, що в них є домовленість із Константинопольським патріархатом, що закордонні громади, навіть українські, напряму підпорядковуються патріарху Варфоломію. Тому ми стараємось співпрацювати більше з Константинопольським патріархатом. Я теж неодноразово мав зустрічі з патріархом Варфоломієм, брав участь у спільних конференціях і ми стараємось налаштовувати хорошу співпрацю.
Коли ми говоримо про українців за кордоном, розуміємо, що хочемо повернення їх до України. Що потрібно для того, аби вони повернулися? Лише перемога? Наскільки діаспора передбачає, що в майбутньому житиме в Україні?
Влада повинна створити чіткі принципи, цінності, заради яких українці захочуть повернутися додому. Якщо ми починаємо переслідувати своїх чи приймаємо якісь рішення, постанови які лякають людей, то, звичайно, ми країну не збудуємо навіть після завершення війни.
Думаю, що для нас зараз важливо думати не стільки про завершення війни, скільки про те, як ми будемо жити тоді, коли вона закінчиться. Ми зараз маємо реального ворога, але коли цей ворог буде серед нас — у наших думках, підозрах, страхах — це буде небезпечно. Дуже складно вбити самого себе чи заставляти самого себе. Кажуть, найскладніша війна — це війна з самим собою. Для нас важливо так усе побудувати, щоб цієї війни зі самим собою не було в нашій історії.
Шевченко казав «І чужому научайтесь і свого не цурайтесь». Багато української молоді навчають чужого: мови тих країн, культур, де вони живуть. Чи не цураються вони свого? Українська греко-католицька церква, інші структури, які є за кордоном, намагаються якось зберегти українську ідентичність? Є недільні школи чи школи вихідного дня — аби ми не втратили покоління, не асимілювалося і не втратило зв’язок з українським?
Я зустрів багатьох людей, які пережили національне навернення. Наприклад, народилися в Канаді, Америці чи Іспанії, Португалії. Тепер спілкувалися з одним хлопцем, який узагалі не знає української мови й народився в Португалії, але хоче вчити мову. Війна і приклад наших героїв спонукає навернутися до свого коріння. Цьому теж сприяє церква, адже це не лише місце, де ми будуємо релігійну громаду, але також і світську громаду. Наші люди хочуть зустрітися — і йдуть до церкви, бо нема більше місця, де це зробити. Ми не маємо україномовних клубів чи кінотеатрів за кордоном. Усе це є при церкві при парафії. Також є школи, українські організації, як-от Пласт, Спілка української молоді.
Ми стараємося об’єднувати нашу молодь, дітей довкола тих речей, які подобаються їм. Наприклад, це різні тусовки, табори, походи в гори. Шукаємо в тих країнах, де вони живуть усе, що об’єднує людей, що подобається. Якщо в Іспанії немає Карпат, ми можемо знайти їхні гори. Є багато моментів, які стараємося дублювати, робити все для того, щоб для них вишиванка була не просто віддача традиції, а щоб це справді був їхній зміст життя.
Нещодавно була інформація, що у Вісбадені в Німеччині на офіційному рівні ухвалили рішення, що українська мова може бути в школах і в інших установах. Які громади в Європі, де ви бували, ствердно стоять, щоб українська мова була на офіційному рівні в різних держустановах, зокрема й у школах?
Це гарні заяви, але вони не міняють внутрішнього налаштування самих людей. Я не кажу про Європу, але от Київ. Я спілкувався з вчителькою початкових класів: 30 дітей, 30 батьків. Вона запитала хто з батьків спілкується з дітьми українською. Тільки двоє підняли руки. Це 3-й рік війни. Це свідчить про те, що ми в Україні потребуємо прийняти такі закони, що давайте ми в школі почнемо не тільки на уроках, а й на перерві та вдома спілкуватися з дітьми українською мовою.
Німеччина, Іспанія, Португалія роблять хороші заяви, і це нас тішить, але якщо подивимося на наші регіони… Хтось ставить запитання «за що загинула пані Ірина Фаріон» чи хтось з інших політиків, які сьогодні гинуть за мовні питання? … Це глибше, і я думаю, що на початку війни всі люди робили декларації, що від сьогодні я спілкуюся тільки українською, купували продукти, де написи були виключно українською. Тепер ніхто не звертає уваги на це.
Нам треба навчитися бути самими собою і спробувати заглянути до себе всередину — наскільки я є українець і як спілкуюся своєю мовою.
Думаю, з цього треба починати. Починаючи від військовослужбовців, які використовують російську мову, і це не є секретом, і закінчуючи усім цивільним населенням, яке сьогодні має дати собі відповідь на чітке запитання: «Скільки впродовж доби я спілкуюся українською мовою, скільки розмовляю російською? І чому ця війна почалася?». Я думаю, це відчувають українці ті, які сьогодні свідомі й борються за те, щоб українська мова, традиції, цінності були з нами всюди, де б ми не проживали.
