Якими ж помічними інколи бувають спогади. Треба вміти копирсатися в життєвому досвіді, аби усвідомити копицю земних явищ. Хочу згадати особисті мовні пригоди та скласти їх в одну картину-спомин.
Українську мову, без перебільшень, люблю. Нею зростала та досліджувала світ з ранніх літ. Народившись на Івано-Франківщині в україномовній родині, подальша ситуація виявилася очевидною. Мультики переглядалися мною та друзями за допомогою «відсіків», в які ми запихали касети (згодом на зміну прийшли дівіді з дисками), але більшість мультфільмів були записані російською мовою.
Мені було років зо 5-6, ми відпочивали на Азовському морі. І коли ти відкрита до світу ще маленька людина, то постійно кортить з кимось познайомитися. Більшість нових тимчасових друзів навколо були російськомовними, і…я їх цілком розуміла. А от вони мене – ні. Несвідомо я намагалася згадати кілька слів «їхнього говору», аби ми дійшли ладу. Тобто, мандруючи своєю незалежною країною, мене не всюди могли зрозуміти – це я зараз переосмислюю. А тоді без задньої думки підлаштовувалася, бо хотілося хоч з кимось дружити.
Ще пригадую: батьки мали кнопкові телефони, і була змога завантажити кілька пісень. Я деколи брала ту мобілку, і слухала для потіхи музику. Отак собі чимчикувала між курортними будиночками на базі відпочинку, а з динаміка лунала «Коломийка про москалів», і вона мені ой як подобалася, хоча я не розуміла, хто такий ленін, що таке комунізм і чому насміхаються з балалайок і матрьошок. А починалася вона так: «Вставай, Україно, вставай, рідна ненько – москаль вже годину не спить». Батьки згодом заборонили мені слухати її на вулиці, мовляв, «тут багато москалів, вони можуть почути, і будуть у нас проблеми». І тут, либонь, вперше в житті я почала допитуватися, хто ж такі москалі та як їх відрізнити від українців? Правду кажучи, батьки не мали на це відповіді, адже за мовною ознакою відрізнити «хто є хто» було неможливо. Мені було 5, але й досі памʼятаю ті дитячі роздуми, поки гуляла розпеченим піском чи вглядалася в морські хвилі.
Згодом пішла до школи. Всюди україномовне середовище. Найпопулярніша домашня розвага – перегляд телевізора, але до переліку мультиків тепер додалися ще й серіали і телепередачі. Вони часто до абсурду дурнуваті, і старші вдома сваряться, коли розуміють, що такий контент негативно впливає на розвиток їхнього чада. Так, мені забороняли дивитися певні телеканали чи фільми, але ж… Ну звісно, коли нікого не було поруч, я той весь непотріб жадібно поглинала із «зомбо-коробки». Мій мозок розрізняв, що деяку інформацію подано українською, деяку (більшість, либонь) – російською, але це не впливало на мій вибір, адже розуміла ці дві мови я однаковісінько. Якби ж суть була лише в мові.
Аж після 2022 року більшість українців почали аналізувати. Зніміть пелену з очей, любий народе, якщо ви досі цього не зробили. Нас годували багаторічною пропагандою. Я не можу стерти собі памʼять, тому, на превеликий жаль, у свідомості назавжди залишиться те вороже медіасміття. Чи подобався мені, наприклад, серіал «Папіни дочьки?». Здавалося б, звичайнісінька сімейна комедія. Без сумніву, ті періоди, коли я сиділа за екраном телевізора й відволікалася на серіальчики, викликають всередині хвилю ностальгії та непідробної радості. Та чи буду я переглядати сьогодні який-небудь російський продукт? Ні, ні й ще багато разів ні. Більшість російських фільмів просякнуті не завжди очевидними наративами. Наприклад, персонажі, які за сюжетом походили з України, – зазвичай їх зображали максимально гіперболізовано, викривлено, стереотипно та з насмішками, мовляв, отакі вони неосвічені, бидлуваті та невимовно радіють, коли потрапляють в «маскву ілі пітєрбург».
Стоп, тобто я зростала в незалежній Україні, а частиною мого формування був перегляд не тільки гумористичного скетч-шоу «Файна Юкрайна», а й на противагу кацапського «Наша раша»? Вершиною ганьби, вишенькою на торті абсурду вважаю серіал «Кадети» про студентів російського військового училища (2014 року його заборонили в Україні, але як шкода, що українці дивилися це так довго). Сьогодні бачимо жахливу реальність, що ті самі «кадети», подорослішавши, прийшли нас «асвабаждать» (насправді – вбивати).
В юності були також поширеними тематичні журнали: про малювання, історію, мистецтво. Більшість з них були – вгадаєте, якою мовою? З часом, звісно, зʼявилися гідні українські видання, але й популярність журналів згасла – їх витіснив з ринку конкурент-Інтернет. А далі – і соцмережі, і відеоігри в більшості були явно не українською мовою. Словом, споживала я кацапський контент. Це була інформація як виробництва росії, так і України, тільки, як би це ганебно не було, московитською мовою.
Мандруємо закапелками памʼяті далі. Коли у 2014 році відбулася анексія Криму росією, а також росія розпочала війну на Сході України, мені було 13 років, і не скажу, що я багато чого розуміла по-справжньому в той період. Мій мозок проводив власні розслідування, але вже відтоді було закарбовано, що росія – це погано, це ворог, який чинить несправедливе зло на Землі. А що там з мовою? Я продовжувала, як і більшість однолітків, слухати російську музику. Можливо, зменшила її кількість, але навіть російськомовних українських виконавців було вдосталь.
Хочу розповісти вам про мого друга. Йому було 11 років, коли розпочалася російсько-українська війна. Батьки забороняли йому дивитися російські серіали та слухати кацапську музику. По-справжньому забороняли, слідкуючи та вимикаючи, коли бачили щось схоже. Він, звісно, ображався, бо більшість однолітків навколо мали спільні теми для розмов, а він залишався осторонь. Після 2014 він, коли чув щось російське, відверто засуджував цих людей. Я по-доброму заздрю моєму другу, адже, як не крути, а в нього у голові немає тієї пропаганди та відверто огидних сюжетів. Він чистий, незаплямований цим медіабрудом.
Перестрибуємо в часі, у 2020 рік. Мені 19, і я вирушаю на навчання до столиці, до серця нашої держави, до місця, де розгорталася Революція Гідності, де майоріли прапори, де люди гинули за проукраїнську позицію та ідеї. Я щиро вірила, що після 2013-го українська мова буде панівною. Факт – у 2020 більшість вивісок були державною. Але україномовна я часто почувалася «чужою».
Перший курс, нас 24 студенти в групі, знайомство. Шестеро нас розмовляли українською (звісно, зі своїми діалектизмами та особливостями), один хлопчина – суржиком, решта – розумієте самі. В університеті навчання велося українською мовою, за цим намагалися слідкувати. В моїй голові досі снує багато «чому»? Мені 19, я в Києві, ми йдемо вітати одногрупника з днем народження. Звісно, я звикла до мелодії «Хай лунають тости…» Зіброва, чи хоча б англійського «Хепі бьоздей»… Але я гуглю в мережі текст «З дньом раждєнія, любві до галавакруженія…», бо більшість співають це. Чому не вистачило мені стійкості відмовитися? Чому на другому курсі до нас викладати предмет «Сценічна мова» приходить рускагаварящая «професорка» Крісті? Чому, коли дають заповнювати анонімні анкети, в яких є запитання: «Чи хтось з викладачів розмовляє російською на заняттях?», з групи від сили троє людей пишуть правду? Чому, щоб скласти залік, мені треба співати «ах яблачька, да на тарєлачьке», якщо я цього зроду-віку не знала, і не хотіла би знати ніколи? Чому нам задавали читати російську літературу, а ми це робили? Чому рекомендували дивитися савєцкі фільми, беручи їх за еталон?
Я була боягузкою, і була в меншості. Не думайте, що цілком аморфною та безхребетною – я продовжувала балакати українською, сперечалася, не все читала чи виконувала, заохочувала людей переходити на українську, і вони наповнювалися радістю, бо зі мною це було робити легко.
А що сьогодні? Я втомилася пояснювати елементарне. Подам скаргу чи викличу поліцію (ситуативно), якщо почую в громадському місці російську музику, якщо мене будуть обслуговувати ворожою мовою. Чути на вулиці ворожу говірку – вкрай неприємно, але я не втручатимуся у приватні розмови людей – мають право, як-не-як. Чути кацапську за кордоном – відчуття прежахливе, бо все нутро наїжачується і прагне ідентифікувати: то наші чи вороги?
Направду, я не вважаю себе у чомусь кращою через те, що розмовляю українською. Я для цього нічогісінько не зробила, а просто виграла лотерею в Бога та Всесвіту. Невимовно пишаюся людьми, які, попри зростання у зросійщеному середовищі, сьогодні розмовляють українською.
Мрію, що в Україні розмовлятимуть українською. Що молодше покоління навіть не розумітиме ворожої мови, бо батьки займуть свідому позицію. Я вже починаю забувати кацапську, але для цього треба прийняти таке рішення кожному та кожній. Почніть із себе. Допомагайте перейти на українську своїм ближніми, будьте терплячими та розуміючими.
Анастасія ГУЛЯЙ
