«Українці прагнуть миру. Але це має бути справедливий мир, а не мир за всяку ціну», — сказав 18 серпня 2024 року архиєпископ Кельнський кардинал Райнер Марія Велькі, який завершив свій візит у нашу країну.
«Я переконаний, що найсильнішою зброєю в цій битві є молитва», — додає він.
Розмову з кардиналом Велькі провів Бернд Гамер із DOMRADIO. DE, передає пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
Подорож в Україну — це в наші часи щось виняткове. Як вона виглядала? Як Ви, отче кардинале, наприклад, сприймали небезпеку на місці?
З погляду безпеки, ситуація дуже різнопланова. У Киві ми щодня мали багато ракетних тривог. Цікаво було, що люди переважно цілком освоїлися з цією ситуацією, так що просто продовжують займатися своїми справами.
З іншого боку, в людях живе величезна довіра до системи Patriot, яка охороняє насамперед Київ. Є вимоги, згідно з якими діти й молодь повинні піти в укриття, щойно увімкнеться сирена. На деяких наших зустрічах ми були з дітьми і молоддю, тож мусили разом із ними йти в укриття, коли починалась ракетна тривога. Тож переживання були досить-таки амбівалентні.
Кардинал Райнер Марія Велькі, архиєпископ Кельну
Навіть коли ми їхали нічним потягом із Києва до Львова, наш поїзд подекуди був виведений з вокзалу через ракетну тривогу. Але я не відчував особливої тривоги. Присутність була там важливою. Важливішою від теоретичної загрози для мене особисто була зустріч із людьми, давання їм знаку надії та розради.
Ви провели чимало розмов із різними людьми в Україні. Яке враження ці люди склали на Вас? Чи там переважає покірливість і розпач? А може, є надія?
Вочевидь багато є змучених людей. Більшість із них просто хочуть, щоби ця війна скінчилася. Але не за всяку ціну. Вони хочуть свободи. Хочуть незалежності. Хочуть суверенності. Й постійно кажуть нам, що їх пригноблювали протягом усієї історії і що цю національну свободу в них знову й знову відбирали, — і вони вже не хочуть на це погоджуватися.
Тому багато хто готовий віддати життя в ім’я цієї свободи. Для багатьох це означає жертвування життя. А шокує те, що люди в тилу, звісно, сильно страждають, а з другого боку — віддають честь полеглим так, як у нас це годі й уявити, з такою шаною до них ставляться і з такою повагою, бо для них це насправді бійці за свободу. Вони їх вшановують як істинних героїв.
Є те, що для нас чужорідне, можливо — через нашу історію. Для мене самого це дуже тяжко, але я можу тільки виявляти велику повагу до цих людей. Вони мають відвагу і надію на майбутнє. І тому кажуть, що того, що дали полеглі, захищаючи своїм життям свободу України, змарнувати не можна. Тому потрібно йти в майбуття — але тільки у свободі.
Отче кардинале, Ви прибули з Заходу. Які очікування щодо Вас мали українці? Що вони казали?
Передусім, вочевидь, вони очікують від нас солідарності — щоб ми про них не забували, щоб не призвичаювалися до цієї війни, щоб ми не реагували виключно емоційним зворушенням, а потім поверталися до звичного життя.
Вони чекають і мають надію на підтримку в мирному процесі. Насамперед, очікують і сподіваються, що насправді зможуть втішатися або й жити тими самими свободами, які ми вважаємо очевидними; що вони також зможуть жити в ЄС, матимуть самовизначення, суверенність, мир і справедливість. Очікують, що ми будемо політично вимагати звільнення їхніх в’язнів. Я зустрів багатьох людей. Матері, які не мали контакту зі своїми дітьми чи з сином уже півтора року, і гірко плакали. Вони не знають, що сказати. Вони не відають, чи діти живі, чи померли. Щодня живуть у непевності. Чи син іще взагалі живий? Чи він поранений? А може, загинув? Що з ним сталося десь там, на фронті?
Ця непевність нищить людей. Вони очікують від нас, що ми будемо публічно, також на політичній арені, вимагати дотримання Женевських конвенцій і визнання прав полонених. А передусім — щоб ті, хто залишився, довідалися, що з ними сталося.
З другого боку — імовірно, вони також вимагають, щоб ми їх підтримували у війні. Що Ви думаєте про таку вимогу? Чи, може, Вам її взагалі не висували?
Ніхто мене не просив про постачання зброї. Я там перебував не як політик. То не моя робота. Я був як єпископ і міг тільки дати цим людям духовну розраду, розраду, збудовану на вірі, дати їм надію.
Незалежно від цього, я вочевидь мушу сказати й визнати, що більшість людей переконані — немає альтернативи для такої боротьби, яку вони відчувають як боротьбу за свободу. І має бути цілком зрозуміло: це агресивна війна проти України, з порушенням міжнародного права. Незалежно від того, що сталося і могло статися раніше, ця держава — а саме, Російська держава — вторглася в іншу суверенну державу з порушенням міжнародного права.
Я особисто переконаний, що зброя у кінцевому підсумку не творить миру. А як людина віруюча і єпископ Церкви, я переконаний, що найсильнішою зброєю в цій боротьбі є молитва, бо молитвою ми можемо штурмувати небо, а тим самим — Бога, який має в своєму розпорядженні інші можливості, ніж їх мають люди.
Вбивства і нищення повинні припинитися. 300–400 мертвих щодня — це абсурд. А місцеві священники кажуть, що загиблих дуже багато. День без похорону для них — це день свята. І цьому треба покласти край. У кінцевому підсумку, дипломатія і діалог мають привести до миру, причому справедливого миру — з урахуванням прав України.
