У давньому опільському селі із середини 1950-их років люди масово малювали ікони. Це не були якісь особливі твори церковного мистецтва, глибокі, канонічні, досконалі. Це були такі зображення Ісуса, Діви Марії, Ангелів, Святих, написані серцем. Завдяки народним малярам з Помонят тисячі людей у радянські атеїстичні часи мали можливість долучитися до релігії, мати в квартирах та будинках ікони. До речі, коли УГКЦ перебувала у підпіллі, в Помонятах, за католицькими давніми зразками, малювали ікони Непорочного Серця Діви Марії та Найсвятішого Серця Ісуса.
Нещодавно активісти села вирішили зібрали зразки ікон середини ХХ сторіччя та створити музей помонятського ікономалярства. Ярослав Коретчук, один з ініціаторів створення збірні, виходець із села, нині директор Івано-Франківського музею національно-визвольних змагань, написав про це у соцмережах. Прочитавши його допис та побачивши світлини народних ікон, я вирішила побувати в селі та поговорити з тими людьми, які або самі, або їхні батьки, займалися створенням народних ікон. Пан Ярослав радо відгукнувся на пропозицію, і ми поїхали у Помонята.
«Нас татари «поминули!»…
…Дорогою дізнаюся, що село входить у склад нині Рогатинської міської ради. Звідти до обласного центру Прикарпаття понад 70 кілометрів. Найближче місцевим жителям їхати до селища Букачівці, міст Рогатин та Ходорів (Львівська область). Цікавою є назва села, яка є оригінальною і ні на що не схожою. У давні княжі часи, коли татарські орди нападали на ці землі, жителям майбутніх Помонят вдалося дивним чином врятуватися. Кмітливі селяни заховалися у річці чи у ставку, взявши у роти очеретяні палички. Так вони могли дихати. А ззовні виглядало, ніби тут просто росте очерет. Розлючені вороги покрутилися-покрутилися тут на конях…та й поїхали. Коли за останнім ординцем курява дорожня знялася, селяни вийшли з води і почали радісно вигукувати «Нас поминули!». Від слова «поминути» з роками вийшла така назва «Помонята», тобто територія, яку оминули татари.
«Першу згадку про село зустрічаємо в «Джерелах дієвих» за 1578 рік. Зокрема там написано, що Помонята належали «преподобному священику Якову Вежбинському. Є, щоправда, й більш ранні документи, які свідчать про те, що село було, – розповідає Іван Петричак, історик з Помонят. – Зокрема є згадки про село в «Актах земських і гродських» за 1473 рік, в документі за 1498 рік та археологічні дані Ярослава Пастернака, який стверджував, що на території Помонят було знайдено срібну лунницю (прикраса-оберіг) часів України-Руси. Отож можна зробити висновок, що село існувало в княжі давньоукраїнські часи».
За інформацією Географічного словника Польського королівства, до початку XVI сторіччя Помонята належали Львівському латинському архиєпископству. Тоді село мало важливе значення у міжнародній торгівлі, було одним із населених пунктів на торговельному шляху зі Львова до Молдавії. У XVIII сторіччі в селі був голод та нашестя саранчі, через що тут значно зменшилася кількість жителів. Хтось помер, хтось переїхав.
Минали роки. На початку ХХ сторіччя в Помонятах діяло товариство «Просвіта», спортивно-виховне товариство «Луг». Вихідці з села, які виїхали за океан в пошуках кращої долі, присилали кошти, за які в 1932 році тут побудовано Народний дім. Будівля існує і досі. У часи Другої світової війни через село не раз проходили німецькі та радянські окупанти, мали постій й угорські військові, які були союзниками Німеччини. Попри все, на території села діяли осередки ОУН-УПА.
Від зорі і до зорі малювали малярі
(штрихи до історії помонятських народних митців)
Наприкінці 1950-их-на початку 1960-их років у Помонятах почали малювати ікони. Аби більше дізнатися про народних малярів, йду до Народного дому. Тут у невеличкій ошатній кімнаті десятки старих ікон. Подібні образи були у хатах моїх бабусь, які мешкали у Тлумацькому районі. На жаль, ікони того періоду в моїй родині не збереглися. Хтозна, можливо їх малювали помонятські майстри. Мене зустрічають керівниця Народного дому Марія Запотічна та три поважні пані. Кожна з них має свою історію, пов’язану з народними ікономалярами.
«Мій тато Роман Чопик, брат Василь і трохи я малювали ікони, — розповідає 73-річна Ольга Василюк. – Татко був самоуком. Він народився у селянській родині, закінчив 7 класів школи, любив математику та малювання. Згодом почав працювати бухгалтером на цукропереробному заводі у містечку Ходорів. Словом, був простим сільським хлопцем. Проте він з дитинства мав потяг до мистецтва і релігії. Ризикуючи волею та становищем, батько пані Ольги поїхав до Львова і там почав вчитися малювати ікони. До будинку народного маляра не раз приходили кадебісти, забирали все, що він намалював. А одного разу пана Романа ув’язнили. Він сидів у тюрмі в Букачівцях. Начальник тюрми запропонував чоловікові розмалювати його кабінет ще й зобразити на стіні леніна. Попри велике небажання і огиду до горе вождя, чоловік погодився та намалював. Його й відпустили.
Пан Чопик малював ікони на папері, полотні і клейонці. Часто й використовував трафарети для зображення силуетів, а згодом з допомогою львівських художників зробив шовкографію. «Це такий вид трафаретного друку, з використанням спеціальних друкованих форм для проникнення фарби, — пояснює пані Ольга. – За допомогою цієї технології можна недорого та якісно надрукувати красиві картинки. А тато друкував образи. Бо що було робити, попит на них був таким, що батько не встигав».
До сільського митця чи не щодня приходили люди, які продавали помонятські образи. Забирали все, що намалював. Отож Роман Чопик почав навчати талановитих односельців. Так само навчали людей Володимир Бобеляк та Мирослав Чопик. Навчання і малювання відбувалися зазвичай на горищах, при світлі свічок, або й у темряві, бо якщо хтось із місцевих представників безбожної радянської влади дізнається, то папір та ікони конфіскують, порвуть або спалять, малярів оштрафують, а то й у в’язницю посадять. Ікони возили продавати в сусідні області. Син Романа Чопика — Василь став професійним художником. Сам та разом з батьком він розмалював 38 храмів. На жаль, талановитих помонятських малярів вже немає на цьому світі. Донька пана Романа Ольга береже авторські образи та пам’ять про славних родичів. Сама жінка 54 роки пропрацювала медсестрою.
…81-річна Лідія Лябига возила продавати образи. «Я, донько, своїми ногами багато міст та сіл Тернопільщини, Львівщини, Івано-Франківщини та Закарпаття обійшла, — мовить, важко зітхаючи, жінка. — Втікаючи від міліціонерів, перелазила через паркани, рвала на собі одяг. А колись кожна річ була дорогою і на роки, не так як тепер — повні шафи чого забажаєш».
Малювати образи жінка не бралася, лише допомагала. Пані Лідія стверджує, що від 1960-их років у Помонятах до 150 людей займалися малюванням образів.
«Коли вирішили створити музей та кинули клич збирати старі образи, які малювали наші родичі, друзі, знайомі, то всі радо відгукнулися, — підхоплює розмову 68-річна Ганна Стечак. — Керівниця Народного дому Марія Запотічна почала ходити до людей, заглядати в старі хати. На жаль, у Помонятах є такі господи, де вже ніхто не живе, а хочеться, аби село відродилося».
Ікони… від директорки школи
Разом з пані Запотічною, йду кілька метрів угору від Народного дому до будинку колишньої директорки місцевої школи, 86-річної Любові Марушій, яка пропрацювала на посаді 20 років. За фахом пані Люба — вчителька молодших класів. Жінка каже, що ще студенткою малювала ікони.
«Мій батько був хворий, мати гарувала в колгоспі, майже нічого не заробляла, треба було родині допомагати, — згадує колишня директорка. — Часи були складні, мене могли викрити, і не бачити би мені ані навчання, ані роботи, ані волі. Я малювала в стодолі на горищі, під час канікул. Малювала з допомогою трафаретів».
Коли Люба поїхала на навчання, мати потроху продавала намальоване. Донька приїжджала додому, їй давали трохи грошей з вторгованого, і вона о 04.00 вирушала на навчання.
Жінка розповідає, що її одного разу ледь не видав хлопець, який хотів з нею одружитися і приїхав за дівчиною аж в Помонята. Він випадково побачив, як юнка з подружкою пішли до стодоли, вилізли на горище та малювали ікони. Хлопець навіть поставив ультиматум: або Люба виходить за нього заміж, або… матиме проблеми із законом. На щастя, все якось вдалося владнати.
Загалом жінці було непросто, бо була на керівній посаді. Представники атеїстично-комуністичної влади вимагали, аби діти зі школи на великі свята Різдво та Великдень ані руш до церкви. Доводилося йти на різні хитрощі, або й просити односельців, аби не брали до храму дітей, щоби згодом вони та їхні рідні не мали проблем. У свої поважні роки пані Люба ще малює на невеличких плитках пейзажі. Каже, що без роботи не може. А ще вона вболіває за те, що приміщення колишньої школи пустує, та просить всіх небайдужих, аби там зробили або реабілітаційний центр для вояків чи людей з інвалідністю, аптеку, навчальний центр, чи що завгодно, щоб лише будинок не пропав.
Аби люди знали, як образи тут малювали…
…Масово народне малярство в Помонятах перестало існувати наприкінці 1980-их на початку 1990-их. Чому? Ймовірно, через те, що розпадався радянський союз. Люди почали більше їздити всюди і привозити ікони звідусіль, навіть із тієї ж росії чи країн Прибалтики, рідше – з Польщі. Та й, придбавши один раз ікони від помонятських майстрів, покупці не міняли їх щороку, а тримали в будинках і дорожили ними. Більшість людей, які займалися малюванням образів, почали займатися іншою роботою, хтось відійшов у вічність, хтось із дітей знаних богописців обрав мистецький фах і став художником, як от Василь Чопик.
Слухаючи розповіді людей, думками сягаю в минуле. Аналізую, порівнюю образи з Помонят з багатьма іконами, які мені довелося бачити в різних храмах. Ікони давні та сучасні. На їхньому фоні роботи майстрів з Помонят теж посідають своє місце в історії. Якщо говорити сучасними економічними термінами, це був «масовий продукт». Але саме такого бракувало і такого потребували тисячі людей. Та й робота помонятських майстрів була і небезпечною в той час, і особливою. Наразі кожна розповідь жителів Помонят старшого покоління заслуговує детального запису та вивчення, бо це — унікальне село, село з Божою благодаттю. Народне малярство, яке там зародилося і розвивалося, не повинне занепадати, його мали би вивчати майбутні художники, особливо іконописці, історики мистецтва та всі зацікавлені.
До створення музею долучається багато жителів Помонят та їхніх родичів. Допомагає і староста села Оксана Бабич, яка клопочеться про будівельні матеріали для ремонту Народного дому, в якому й будуть музейні кімнати. Також у Помоната приїжджали і представники міської ради. Люди хочуть, аби був музей, щоби на його базі відбувалися багато цікавих активностей.
Сабіна РУЖИЦЬКА,
Помонята
P.S. У статті не охоплена історія місцевої церкви та священників, які тут служили. Ці відомості заслуговують окремого висвітлення. Про це буде написано в одному з номерів часопису «Нова Зоря».
