Впродовж минулого тижня в Івано-Франківську проходив фестиваль камерної скрипкової музики «Філармонійні вечори», який щовечора збирав сотні іванофранківців та гостей міста поблизу обласної філармонії імені Іри Маланюк, щоб відчути вічність крізь обійми музики. Про ідею, основний концепт та атмосферу свята ми поспілкувалися з директором філармонії п. Володимиром Рудницьким.
— Як виникла ідея «Філармонійних вечорів»? Що спонукало Вас вийти до людей під відкритим небом?
– Провідні філармонії західної Європи практикують такі літні фестивалі, хоч часом вони бувають й одноденними. Тим не менше, таким чином на великі сцени виносять академічну музику. Звісно, йдеться про значно масштабніші формати, які й стали натхненням, бо завжди хотілося чогось такого для нашої філармонії.
Наш фестиваль — немов крихітне новонароджене немовля. Та, дивлячись на реакцію суспільства, розумію, що ідея виправдана. Щоправда, на вулиці працювати музикантам складніше, адже немає акустики, яка б сприяла виконанню, як-от у філармонійних залах. Проте на вулиці є дещо інше — атмосфера. Тому питання проведення заходу ввечері було принциповим, хоч це всіх і дивувало. Ми хотіли досягнути того особливого шарму, романтичної й інтимної атмосфери теплих літніх вечорів. Саме це поєднання спокою, невимушеності та романтики й хотіли досягнути.
Особливо приємно було бачити людей, які приходять з дому зі своїми кріслами, щоб насолодитися музикою. Цим фестивалем ми довели, що академічна музика, в даному випадку камерна скрипкова, є затребуваною. Ми побачили так багато молоді! Деякі навіть зупинялися, слухали й танцювали. Знову ж таки, це не такий масштабний формат, як у Європі, де є вкрай дорога озвучка чи великі площі замків або інших історичних місць, але як для старту — я дуже задоволений результатом.
Відверто скажу, що я хвилювався чи будуть люди. Все ж на вулиці війна, вона несе багато негативу, який ми тримаємо в собі поруч зі страхом. Однак побачив, що люди справді спраглі того. Не тільки дорослі чи молодь, навіть діти танцювали чи просто гралися під сценою. При нагоді ми з цими дітками після гала-концерту урочисто відкрили нову вивіску на філармонії. Також представили репертуарну афішу на вересень та анонсували оперу «Катерина», яку можна буде відвідати вже наприкінці листопада. Цим фестивалем ми представили як мешканцям, так і гостям області нашу філармонію, представили наші колективи і на широкий загал заявили, що таке справжнє академічне мистецтво. Воно є вічним і поза всілякою конкуренцією. Це музика, що лунає крізь століття — музика епохи бароко, класики, романтизму. Ми й досі знаємо постаті Йоганна Себастьяна Баха чи Вольфганга Амадея Моцарта, і далеко не кожна галузь може похвалитися тим, що памʼять про її діячів пережила віки. Все тому, що культура й мистецтво плекають душу. Душа — це скрипка, а тіло — футляр від скрипки.
– На які критерії Ви опиралися при виборі репертуару?
– Ми «пройшлися» по епохах — бароко, класицизм і романтизм, але, окрім того, додали танго, бо це музика, яка є легкою для сприйняття широкого загалу. Колективи всі наші. Хотіли максимально представити різні епохи крізь скрипкову музику, яка є чи не найсакральнішою.
– Яким Ви бачите проведення фестивалю в наступному році?
– Цьогоріч ми не мали ніяких меценатських вкладень, тому все робили своїми силами, були витратити на світло, музику й виготовлення сцени. Наступного року хотілося б мати накриття над глядачами й музикантами. Хочеться, щоб наступного року людей було ще більше, а місто готувалось та очікувало фестивалю. Хотілося б наступного року бачити симфонічний оркестр, запрошені колективи й вокалістів. Та спершу маємо проаналізувати цьогорічний захід, наповнитися думками й новими ідеями, і тоді, на основі свого досвіду, робити ще щось цікавіше.
– Під час «Філармонійних вечорів» проводилися збірки коштів на потреби Збройних сил України. Розкажіть трошки більше про цей аспект заходу.
Це вже звична річ.
Я також є керівником хору «Воскресіння», з яким ми вже придбали 5 машин для ЗСУ. Хоч збірка на кожну машину дається важче й важче. Чим довше збір триває, тим більше поступає критики на кшталт «Чому так довго збираєте?». Та після кожного переданого авто виникає думка: треба ще збирати.
– Що можете побажати читачам газети «Нова Зоря»?
– Бажаю перемоги. Тоді можемо спокійно видихнути. Звичайно, що після війни будуть рани, які довго кровоточитимуть. Звичайно, що слід, який залишає війна, дуже глибокий.
Нещодавно ми з хором «Воскресіння» представляли нашу країну на міжнародному конкурсі в Іспанії, несли наш прапор і заявляли про Україну. Регламент передбачав слово від керівника, тож своїм я скористався для того, аби розповісти про війну в нашій державі. Адже за кордоном війни немає, майже ніхто про неї не знає, не може збагнути. Коли там люди щось святкують, вони запускають салюти, отримуючи задоволення, ми ж відчуваємо страх. Тому це пріоритет — перемогти одвічного ворога і поставити крапку. Чомусь вірю, що зараз ми знаходимося на зламі, а перемога буде багатостолітньою. Заявимо на цілий світ, що ми гідна нація, зі своєю історією та культурою.
Марія ІВАНЦІВ
