«Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого» — книга спогадів і рефлексій, яку архиєпископ Філадельфійської архиєпархії УГКЦ, президент Українського католицького університету, митрополит Борис Ґудзяк написав про патріарха Йосифа Сліпого (1892–1984 рр.). Ідея її публікації народилася під час серії відкритих зустрічей владики Бориса з підприємцями, зорганізованими Бізнес-школою УКУ в Києві та Львові, які проходили під гаслами «Бути собою» та «Великого бажайте!»
Вперше Борис Ґудзяк зустрівся з Патріархом Йосифом влітку 1968 року в Сиракузах. Громада вибрала його, семирічного хлопчика, вітати Патріарха на летовищі в українських строях. «Пам’ятаю це, і те, як опісля ми були в церкві. Тоді не було якоїсь більшої розмови: я отримав благословення і на тому все завершилося. Але я пам’ятаю унікальну пошану людей до Патріарха. Це на мене вплинуло, то для мене був знак», — згадує автор книги. Того ж літа вони ще раз зустрілися в пластовому таборі — у 1968 році Йосиф Сліпий відвідав багато міст Північної Америки. Про це пише пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ.
У 1975 році батьки взяли 14-річного Бориса на паломництво Святого року Божого милосердя до Риму. «Тоді в особі Йосифа Сліпого для мене було кілька цінностей. Це була вільна, потужна людина, яка вистояла супроти найбільшого виклику XX століття — тоталітаризму. Я бачив в ньому українця, який представляє щось універсальне. Він був тим, хто розірвав кайдани — не своєю силою, а Божою благодаттю», — веде далі Борис Ґудзяк.
В 17 років він пише листа Патріарху і висловлює бажання вчитись в нього, у Римі. «На той час я вже відчував, що Патріарх був людиною науки. У написаній мною фразі „я хотів би вчитися там, де є український дух“ вміщено дуже багато. То був дуже бурхливий час. В 1970-ті роки після Ватиканського собору все ставилося під знаком питання: авторитети, церковні звичаї. В Римо-католицькій церкві священники тисячами покидали священство. А я чув глибинне покликання до духовного життя, молитви, можливо до священства. Але також я хотів розуміти, вчитися, — розповідає президент Українського католицького університету. — Тоді ще не знав, що Патріарх Йосиф мав таку розмову з Митрополитом Андреєм: „Я хочу бути професором. Чи мені іти до семінарії?“. На що Митрополит йому сказав: „Ти можеш бути і священником, і професором“. Щось аналогічне переживав і я. Хотів розуміти, ким ми є. Я був позитивістом: є якась проблема — давайте її вирішувати».
Уривок з книги митрополита Бориса Ґудзяка «Жити переможно: школа Патріарха Йосифа Сліпого»:
«У Вічному місті — а може, й у всьому світі — Йосиф Сліпий був найвідомішим українцем. В умовах, коли українці в Радянському Союзі не могли відкрито говорити до світової спільноти про себе, він говорив від їхнього імені. Потрапивши до вільного світу, Блаженніший став у ньому справжнім послом України. Він об’їхав Північну та Південну Америки, Австралію, побував у Японії, в Індії, на Тайвані. Його візити до українських поселень завжди спричиняли емоційне піднесення та консолідацію — і так він реалізовував свою місію творення України без меж. Ніхто, крім нього, не був у такій позиції, щоб цю безмежну Україну зрозуміти й обійняти. Він пізнав гіркий досвід маловідомої на Заході радянської дійсності. Він був, мабуть, єдиною особою у всій українській діаспорі, хто проїхав через майже всі часові пояси Радянського Союзу; знав, що таке Близька і Далека Азія, тундра, Сибір… Але попри увесь свій болючий досвід, відвідуючи розсіяні по світу українські осередки, він завжди старався поширити усвідомлення того, що лукавство не вічне: Союз розпадеться, і треба готуватися до подальшої праці; не опускати рук, бути собою, бути гідним, збирати жнива з великих жертв, яких Україна зазнала.
Він не втрачав надії й оптимізму навіть у найскладніших обставинах. Мене глибоко вражає його лист із таборового періоду життя, який був віднайдений уже в незалежній Україні вмурованим у стіну Унівського монастиря. Уявіть собі — 1947 рік, Йосиф Сліпий уже два роки перебуває в ув’язненні й пише листа до архимандрита Климентія Шептицького, брата митрополита Андрея, де поміщає послання з нагоди празника Зіслання Святого Духа. На той момент о. Климентій уже був заарештований, але Сліпий, мабуть, цього не знав… Після багатьох виснажливих місяців слідства, допитів і етапів він пише з далекого Сибіру про силу Святого Духа в українському народі. Він пише про науку, індустрію, простори, інфраструктуру, комунікації. Настільки сучасно, що лише бракує слова «інтернет»! Він промовляє про феноменальні, візійні речі. Пише про надію і майбутнє. Скільки ентузіазму й віри у цьому посланні до Церкви, священники якої зламані, вбиті або заарештовані та заслані з родинами до Сибіру! Він ніби каже (і це стосується сьогодні до всіх нас): Дерзаймо, бо нам не так зле! Не розчаровуймося, не дозволяймо ворогові людського роду нашептати, що ти приречений, тобі це не вдасться, що ти не такий, що Бог далеко — будь-де, але не поряд.
В сучасній Україні та світі чимало проблем, але якщо ми побачимо, як терпіли і дерзали наші батьки у вірі та плоті, як вони перемагали, — ми зрозуміємо, що не можемо даремно нарікати, нам і це треба здолати. Тепер ми маємо більші можливості, а тому покликані єднатися і ці можливості використовувати. Прибувши після звільнення до Рима, він продовжив розвивати свою візію «глобальної», модерної України, втілюючи її також у різних символічних речах. Наведу приклад одного такого символізму, який влучно ілюструє хід думки Патріарха. Навпроти входу до римського УКУ відвідувачів зустрічає пам’ятник Тарасові Шевченкові у образі античного римського сенатора, а біля самих дверей гість бачить двох сфінксів: один символізує Єгипет — одну з колисок світової цивілізації, а другий — початок української модерності. Над входом є ще один образ, біблійний: скульптура з двох ангелів, які тримають закриту книгу зі сімома печатями та напис «Достойний ти взяти книгу і розкрити печаті її» (Од. 5:9). Вся ця композиція засвідчує, як він сприймав Україну. Він розумів, що українську культуру і науку не можна відривати від історії та культури всієї людської цивілізації, й запрошував нас, студентів, «відкрити книгу» — поринути у захопливий світ пізнання.
Ще вище, на фасаді, знаходиться вже згадуване гасло «Істина і любов науки собирає в розсіянні сущих», написане українською і латинською мовами. І знову ж таки, його розуміння «розсіяності» мало відразу кілька вимірів і стосувалось не лише фізичного розпорошення українців по всьому світу, а й різноманітних поділів між ними. Тому він докладав усіх зусиль та використовував усі доступні йому засоби, щоби будувати мости і гоїти рани конфліктів, крім тих випадків, коли вважав, що мова йде про принципове. Загалом він був радше гострим, ніж примирливим, але завжди закликав до єдності.
Патріарх постійно намагався організовувати людей, творити структури, і водночас як добрий пастир ішов за прикладом самого Господа: проповідував блаженство, «собирав» і втішав, допомагав відновити віру у власну гідність».
