Все святе топталося в людині,
Всім крутили душі і хребти,
Страшно навіть згадувати нині
Те, що нам судилося знести.
Іван Гнатюк
У вересні цього року виповнюється 35 років, як світ дізнався про страшні злодіяння радянської влади на Прикарпатті. Світ дізнався про тих галичан мучеників, які були закатовані та розстріляні в урочищі «Дем’янів Лаз».
Серед тих людей, чиї тлінні останки навічно спочивають в Дем’яновім лазі і кого ідентифіковано за знайденими під час розкопок у 1989 році документами – 22 особи. Одним серед них є Ярослав-Дмитро Гургула.
Славний і відомий рід Гургулів із с. Томашівці на Калущині, з нього вийшло десять священників.
Відомий всім мученик за християнську віру отець Анатолій Гургула, рідний брат Ярослава Гургули, народився у липні 1905 року у сім’ї священника. Навчався у Львівській гімназії та духовній академії. Був рукоположений на священника Митрополитом Андреєм Шептицьким у 1932 році. Душпастирював на Тернопільщині, Львівщині у селах Нараїв, Золотники, м. Підгайцях, Убині, а в роки війни отримав парафію у рідному селі Томашівці.
Дружина отця Анатолія – Ірина, в дівоцтві Дубак, 1908 року народження, родом із села Бурканів Теребовлянського району Тернопільської області. Закінчила Львівську вчительську семінарію, працювала вчителем української та німецької мови. У сім’ї народилися діти: Марія, Володимир, Іван та Ярослава.
Дружина отця Анатолія, Ірина, була із родини підпільників руху опору ОУН-УПА. Заарештована 23.12.1950 року. Звинувачення: переховувала сестру Дурбак Марію – зв’язкову центрального проводу ОУН (псевдо – Спартанка), допомагала їй матеріально. Особливою нарадою при МДБ СРСР 12.05.1951 року засуджена на 10 років позбавлення волі.
Сім довгих років провела вона у гулагівських таборах, залишивши чотирьох дітей, наймолодшому ще не було й п’яти літ.
За відмову перейти на московське православ’я отця Анатолія запроторили у 1950 році до Львівської психіатричної лікарні. Йому ввели так званий «сталінський укол» – специфічна ін’єкція на основі ефіру, яку вкололи в стегно і отець фактично став інвалідом з паралізованою ногою. І все це було зроблено через те, що відмовився переходити до «казьонної» РПЦ й служити режиму.
Отець Анатолій блискуче знав теологію, музику, вільно володів чотирма іноземними мовами, не побажав співробітничати з атеїстичною радянською владою.
Після звільнення отець залишився сам, вів активний спосіб життя, адже був високо інтелектуальною, творчою особистістю, володів багатьма інструментами, був композитором та піснярем.
Кінець 70 – початок 80-х років минулого століття був надзвичайно складним. Пройшли репресії проти В. Стуса, В.Чорновола, Л. Лук’яненка – цілої когорти українських дисидентів. Така ж хвиля репресій прокотилася і по греко-католицькій церкві.
Згадує син отця Анатолія Гургули Володимир:
«Тато з мамою жили в шпихлірі, переробленому під житло. В одній кімнатці та кухоньці у неділю збиралися на відправу вірні. Приходили таємно, поодинці, через городи з боку річки. Кожної неділі і свята отець відправляв Службу Божу для людей, а кожного дня – для себе з дружиною. Хрестив дітей, сповідав, учив релігії, виголошував короткі, але повчальні проповіді. Тато був великим шанувальником вервиці, відмовляючи її у довгі від безсоння ночі, і це підтримувало його».
У 70- х роках під час хвилі репресій, яких зазнала УГКЦ, отець Анатолій уже не вів такої активної діяльності через свій поважний вік, але працював як вчитель музики і навіть така його діяльність не подобалася органам безпеки. Його попереджали, щоб нарешті заспокоївся. Адже було очевидним те, що, окрім навчання музики, розмовляв з дітьми на тему релігії, отже, проводив катехизацію. Підпільно хрестив, вінчав та проводив Богослужіння.
«Коли я в грудні 1979 року відвідав батьків, тато жалівся мені, що отримує у листах погрози і залякування, аби припинив як греко-католицький священник релігійну діяльність, яка ворожа радянській ідеології. А якщо не припинить, то радянська влада вживе рішучих заходів», – згадує син отця Анатолія Іван Гургула.
На початку 80-х було кілька дивних збігів: спочатку отруїли собаку Гургулів, потім – зникло світло. Напередодні загибелі до нього прийшли якісь люди, ніби з привітом від брата Ярослава, котрий буцімто втік з-під арешту до Аргентини. Розмовами приспали його пильність, далі повели мову про віру, переконання, яких старший священник не вмів приховати. Тоді ж отця разом із дружиною Іриною було піддано жорстоким тортурам. Незабаром після цього візиту, у ніч з 26 на 27 лютого 1980 року оселя Гургулів спалахнула пекельним вогнем.
Пожежник, який її гасив, згадує, що це була жахлива пожежа – все палало і плавилося, горіло з усіх боків.
І отець, і дружина згоріли вщент, чудом збереглися тільки маленькі фрагменти одягу, а тому була можливість їх ідентифікувати.
Зберігаються свідчення, що клямка на дверях у їх будинку була зав’язана дротом, щоб не змогли вийти. Зі слів очевидців – руки загиблих теж були зав’язані дротом.
Спалили у власній хаті за те, що мав тверду віру та власні переконання, якими не хотів ніколи поступатися навіть заради благополуччя власних дітей.
«На похорон отця Анатолія та його дружини прийшло понад 5 тисяч людей з усієї округи, що видавалося неймовірним в часи тоталітарного режиму», – пише «Календар українця».
Скоріше всього родина Гургулів за наявності усіх необхідних доказів буде беатифікована як мученики, що були закатовані за християнську віру.
Поруч із прізвищем Гургули Ірини Теофілівни, що була реабілітована 20.02. 1992 року (9873 П), у книзі «Реабілітовані історією» том 1, знаходимо прізвище Гургули Ярослава, рідного брата отця Анатолія Гургули.
Короткі дані говорять нам про те, що народився Ярослав Гургула у 1914 році в селі Томашівці Калуського району. Проживав у м. Бурштин. Арештований та перебував у Станіславській тюрмі. Подальша доля невідома.
Проте, коли восени 1989 року проходили розкопки в урочищі Дем’янів лаз, за знайденими в могилі документами ідентифіковано Ярослава-Дмитра Гургулу.
Відомо, що Гургула Ярослав Ярославович народився 6 листопада 1914 року у сім’ї священника. Всі члени сім’ї, починаючи з батьків, любили музику і, напевно, це вплинуло на його безмежну любов до музики та народної пісні. Але після закінчення гімназії почався домашній конфлікт: батько не визнавав, що музикант – професія для чоловіка, і хотів, аби син став священником. Ярослав пішов проти волі батька, поїхав до Львова, де вступив до консерваторії. За це батько відмовив йому у матеріальній допомозі.
Вчитися було нелегко. Вечорами він грав – усюди, де тільки можна було заробити якісь кошти. Пройшов перший рік навчання. А коли склав екзамени за перший курс і його зарахували одразу на третій, тоді вже батько почав йому допомагати.
По закінченні консерваторії виникла проблема із працею. На той час українцеві треба було переписуватися на римо-католика або їхати до Польщі. Ярослав не мав бажання покидати Україну, тому поступив на працю в український об’їздовий пересувний театр.
У музеї «Дем’янів Лаз» зберігається театральна виказка, видана 1.05.1939 року Ярославу Дмитру Гургулі, згідно з якою він працював в Українському народному театрі «Промінь» М. Комаровського музикантом скрипалем.
Під час польської окупації приїжджав у села з концертами. Коли приїздив додому із театру, обов’язково підготовляв п’єсу або концерт. У селі Яблуневі Галицького району, де жила його сестра, навіть поставив на сцені «Запорожець за Дунаєм». До своєї праці залучив сестру, яка акомпанувала на фортепіано. Навіть у перший рік «золотого вересня» працював на ниві культури.
Працював, надіявся, горів світлим вогнем українського театру, музики і пісні. Але згорів у страшнім вогні людської ненависті в самім розквіті творчих сил.
За приналежність до антирадянської організації українських націоналістів 19 травня 1941 року Управлінням МДБ Станіславської області був заарештований. На допитах винним себе не визнав. Був розстріляний у Дем’яновім Лазі разом із іншими галичанами, які спочивають вічним сном у цій святій землі.
Лілія ПИЦКО,
старший науковий співробітник МК «Дем’янів Лаз»
