4 жовтня — Всесвітній день тварин. Я записала дві історії (хоча їх, переконана, є сотні) непростого часу війни, як чотирилапі рятують людям життя.
Манька блеє — я живу
Розалії Олександрівні Мірошниченко — 86. Зараз жінка мешкає на Прикарпатті в далеких родичів. На початку 2023-го її ледь живою евакуювали з Харківщини. Зараз бабця Рузя (так її називають онуки родичів — авт.) живе спокійно, але щодня згадує дім. Багато плаче і…молиться.
До переїзду жінка поважного віку про Бога та храм згадувала двічі на рік: на Різдво та на Великдень. І то для годиться. Зараз з допомогою рідних вона уперше в житті почала більше дізнаватися про Господа, рідні взялися читати їй Біблію та навчати молитов. Аби бабця Рузя нічого не забувала, то 14-річна онучка родички Оля записала молитви на телефон і показала бабці, як його вмикати. Як на диво, пані Розалія зрозуміла все швидко і тепер молиться разом «з тіліфоном».
Щонеділі бабця йде з рідними до сільської церкви, дякує Богу, що може ходити, молиться за всіх рідних, які відійшли в інший світ: за чоловіка та невістку з онучкою. Останні в 2020-ому загинули в ДТП. Син Максим тоді вижив і зараз на фронті. А ще мешканка Харківщини молиться за те, аби якнайшвидше перемогти у війні та разом з сином повернутися додому. «Це обізатєльно, і я повєрте доживу, інакше буть не може. Я ще маю Маньку обхажувать», – характерною східноукраїнською говіркою щоразу стверджує бабця.
«Манька — це коза, яка… врятувала їй життя», — оповідає онучка родичів Оля. Коли вороги почали обстрілювати селище, бабця втекла у посадку і там, ледь жива, переховувалася. Від страху… забула дорогу додому.
У посадці старенька була 5 днів. Коли над головою «літало», падала, накривалася руками і… чекала смерті. Та, на щастя, її не зачепило. І бабцю Розалію знайшли сусіди. Біля неї була чорна коза. Сусіди одразу впізнали, що це Манька, яка жила в людей на околиці селища. Ця родина давно виїхала, зараз за кордоном. У метушні тварина втекла, і її не змогли знайти. Манька бігала селом, здригаючись від вибухів. Прибігла в посадку і побачила бабцю Розу. Завдяки козі старенька не померла від спраги і голоду. Бо у страшному стресі жінка згадала, як ще в дитинстві її тітка (мати пані Розалії померла, коли дитині був лише рік) навчала її та своїх дітей доїти кіз.
Манька слухняно підставила вим’я змученій бабці, а та доїла тварину у стару консервну бляшанку, що знайшла в посадці. Цим молоком і харчувалася. Коли бабцю Розу знайшли дуже знесиленою, наляканою, але живою, то здивувалися, бо людина в такому віці не могла би стільки прожити. Та Бог зберіг жінку і козу. Маньку взяли сусіди пані Розалії. Зараз тварина у них, селище деокуповане. Та пані Роза туди наразі не повертається. Родичі не хочуть відпускати. Та й син, коли дізнався, що трапилося з ненькою, категорично заборонив їй їхати додому. Сказав, що поїдуть разом після перемоги та обов’язково заберуть до себе Маньку рятівницю.
«Вдома і на полі бою, Босий Укропе, я з тобою!»
Олег Соляр – ветеран війни. Чоловікові лише 29. У боях під Бахмутом отримав важкі поранення. Лікувався у Дніпрі та в Києві. Медики хотіли ампутувати героєві ногу. Та, на щастя, чоловікові допомогли в Німеччині. За кордоном боєць пережив вісім операцій. Зараз ходить з паличкою, зате ногу вдалося зберегти. Але… не вдалося Олегові зберегти родину. Дружина, з якою чоловік побрався напередодні війни, спочатку підтримувала коханого. Була з ним у госпіталях, поїхала в Німеччину. А там познайомилася з якимось місцевим чоловіком. І… вирішила розійтися з Олегом та зостатися за кордоном. Така ситуація ще більше зранила душу вояка.
«Фізично він вже був більш-менш у доброму стані, наскільки це могло бути в його ситуації, але душевні рани просто кровоточили. І ми не могли йому допомогти», — розповідає Володимир Соляр, молодший брат захисника. – Коли Олег повернувся додому, то не хотів виходити з хати, багато курив, пив міцний чай, а згодом ішов у сільський магазин, купував спиртне та пив. П’яним ставав агресивним. Кричав, що хоче на фронт, аби загинути, бо йому нема для кого жити. Розмови і вмовляння рідних результату не давали. Мати, батько і брат намагалися завести Олега до психолога. Той про це навіть чути не хотів. У пориві люті побив удома увесь посуд. Щодня ставав агресивнішим.
Мати вирішила зателефонувати побратимам і все розповісти. Один з фронтових друзів сказав, що знає, як зарадити Олеговій біді. «Скажіть йому, що його Босий Укроп живий. І якщо він перестане пити, то ми його привеземо», — повідомив побратим.
Хто такий Босий Укроп, рідні не знали. Та, як лише Олег почув ці слова, то на обличчі перемінився. Вояк розповів рідним, що на Донеччині прибився до них в окопи пес. Командир назвав його Укропом. Але собака чомусь не дуже хотів іти до нього, влігся біля Олега. За це командир його навіть почав недолюблювати. Та згодом знайшов собі іншу «пухнасту подругу», кицю Марусю, яку підібрав на полі.
Олег Укропа «переназвав», казав, що цей «позивний» бойовій собаці не підходить. Пес став Босим. Вояк пояснював, що його чотирилапий побратим був світло коричневий, мав білий кінчик хвоста, білі плями на голові й тулубі. На лапах — жодної плями. І виглядав, як… босий. Бійці називали пса хто як хотів, та здебільшого Босим Укропом. І от пес живий! Побратими з допомогою волонтерів передали його Олегові.
Загартований у боях та в лікарнях, вояк зустрічав тварину зі сльозами на очах. Кілька днів поспіль ветеран не відпускав Босого Укропа від себе, навіть спав чотирилапий боєць біля ліжка господаря. Після повернення до нього «побратима» чоловік змінився. Став прислухатися до рідних. Разом з псом поїхав у ветеранський центр та почав відвідувати психолога.
Зараз Олег поволі повертається до мирного життя, хоче з допомогою пса допомагати побратимам, які мають певні проблеми з адаптацію удома. Чоловік багато читає, вивчає досвід собакотерапії для ветеранів.
Сабіна РУЖИЦЬКА
Світлина ілюстративна
