17 жовтня 1936 року в Теліжинцях на Київщині народився автор “Балади про соняшник”, “Думи про вчителя” і “Чорнобильської Мадонни”.
Свій перший вірш Іван Драч опублікував у Тетіївській районній газеті ще 15-річним хлопцем, а перший серйозний його твір — “феєрична трагедія у двох частинах „Ніж у сонці”” — вийшов друком у “Літературній газеті” 1961 року. За рік з’явилася збірка “Соняшник”, де яскравою метафорою було задекларовано взаємини поета й поезії: “Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Відкриває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником” (“Балада про соняшник”).
Поетові не відразу вдалося дістати диплом про закінчення навчання на філологічному факультеті КНУ: через політичні погляди третьокурсника Драча відрахували з вишу, а поновився він дещо пізніше й уже на заочну форму. Далі вчився на Вищих сценарних курсах у москві (1963—1964). Ще з початку 1960-х Іван Драч підтримував зв’язки з дисидентами, а 1964 року був одним з підписантів заяви з вимогою пояснити причини арештів української інтелігенції. Цікаво, що сам Іван Драч не вважав себе дисидентом і не стидався слова “конформіст” — вважав, що йдеться про людину, яка знається на ситуації й робить те, що вважає за потрібне, аби отримати шанс діяти щодня. Коли йому закидали кон’юнктурність віршів на кшталт “Віра — це праця. Все інше — тля. Дихаю Леніним до останнього подиху” (1965) — щиро відповідав: “Це було моє життя, тому я від них не відмовляюся”.
Іван Драч та В’ячеслав Чорновіл
У 1986 році на з’їзді письменників Іван Драч першим поставив питання про голод 1932—1933 років в Україні. На I з’їзді Народного Руху України за перебудову в 1989 став його головою, а в 1992 році — співголовою разом з В’ячеславом Чорноволом і Михайлом Горинем. Тоді ж, у 1990-му, ще за союзу, мав мужність вийти з лав КПРС. Стверджував, що “дуже мало досяг” через політичні справи, які “мало дають поживної людської радості”. І водночас — шкодував за нездійсненним у політиці: “коли я був головою Руху, треба було міцно триматися на тому всьому й політично воювати за Україну. Але я втомився від головування, остобісіла мені політика — і я повернувся знову в літературу й кіно”. Іван Драч — автор 13 збірок поезії, кілька його творів покладено на музику. Перекладав вірші Поля Елюара, Гарсія Лорки, Назима Хікмета. У 1964—1974 роках працював на кіностудії Довженка — саме тоді написав сценарії до фільмів, які ввійшли до скарбниці українського кінематографа: “Криниця для спраглих” (1965), “Камінний хрест” (1968), “Іду до тебе” (1971), “Пропала грамота” (1972). Серед нагород поета — Шевченківська премія (1976, за збірку “Корінь і крона”), Державна премія срср (1983, за перекладену збірку “Зелена брама”). Його двічі номінували на Нобелівську премію з літератури (1967, 2018). Мав звання Герой України (2006).
Іван Драч повсякчас бачив непересічне в буденному й озвичайнював непересічне. Тільки він міг так оспівати абсолютно побутові речі: хліб, цибулину, випрані штани — чи розкрити “анатомію змійки”. Його метафори вражають дотепер: “у соняшника були руки й ноги”, “протуберанці сторч головою”, “вийшов з радіо чорний лев”. Незвичність форми, складність поетичної мови Драча направду видаються коштовним камінням, яке не дає простувати поетичною стежкою абияк, а привертає увагу до буденних явищ, зупиняє, аби краще їх роздивитися.
