Зцілення ран війни, міжнародна дипломатія і молитва — так можна описати особливі напрямки служіння і діяльності Української Греко-Католицької Церкви у 2024 році — третьому році повномасштабної геноцидної війни росії проти України та українців. Йдеться про подальший розвиток напрямків, які виникли з потреб українського суспільства та країни у перші два роки війни і на які Церква відповідала з перших днів вторгнення — соціального служіння, яке великою мірою зупинило гуманітарну катастрофу, задіяння міжнародних зв’язків УГКЦ для допомоги Україні зі всього світу, душпастирство на фронті, в тилу і за кордоном. «Україна стоїть. Україна бореться. Україна молиться»: таким було мотто щоденних звернень Глави УГКЦ до вірних і світу у 2022-му, в перший рік повномасштабної війни. Це ж можна сказати і про минулий 2024 рік з його дуже непростими викликами і потребою нагадувати світу про Україну, яка третій рік перебуває у війні за саме своє існування.
Так, на повну силу працює душпастирська програма УГКЦ «Зцілення ран війни», основні тези якої Глава Церкви озвучив ще у 2022 році і яка була затверджена постановою Синоду Єпископів УГКЦ у Римі, у вересні 2023-го як програмний документ на десять років. На новий рівень вийшли стратегічні трансформаційні проекти Патріаршої фундації «Мудра справа», спрямовані на відновлення громад, — «Зцілення громад» та «Дія в Надії». На усіх рівнях — від Патріарших комісій до окремих парафій — розвивається напрямок реабілітації військовослужбовців та їхніх сімей, підтримка сімей загиблих воїнів та воїнів, які перебувають у російському полоні.
У 2024 році дипломатична діяльність Церкви та її Глави — Блаженнішого Святослава, була надзвичайно активною: десятки зустрічей із церковними та політичними лідерами Європи та США, десятки інтерв’ю для закордонних ЗМІ і, звичайно, зустрічі з громадами УГКЦ в усіх країнах візитів. Метою цих візитів, окрім душпастирської місії, було і залишається донесення голосу України до світових еліт та суспільств, старання про подальшу підтримку України на всіх рівнях аж до її перемоги та укладення справедливого миру.
Про все це у підсумковій програмі «Відкрита Церква» із о. Ігорем Яцівим говорив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, пише Департамент інформації УГКЦ. Запрошеними гостями цьогоріч були заступниця міністра закордонних справ України Мар’яна Беца та 10-річний співак-волонтер Юрчик Напора, який вперше виступив у Патріаршому соборі в Києві.
Рік зустрічей, які творять історію
«2024 рік справді був дуже активним і багатим на події, і вибрати з того потоку найголовніше — непросте завдання, — каже Блаженніший Святослав. — Але якщо йдеться про те, що назавжди залишиться в історії, що творило історію вже сьогодні — то це були зустрічі: цього року, як Глава Церкви, я мав можливість зустрічатися з дуже різними людьми різного суспільного становища у різних країнах світу.
Колись, коли я ще займався богослов’ям, я розвивав тему богослов’я зустрічі: коли зустріч є щирою, глибокою і відкритою, люди обмінюються своїм внутрішнім духовним світом, бо зустріч — це завжди взаємний обмін. Справді, кожна така зустріч збагачувала: зустріч з дітьми і молоддю, зустрічі з нашими військовими, з пораненими хлопцями, зустрічі із матерями і жінками, які втратили своїх найближчих на війні, зустрічі з нашими громадами у різних країнах Європи та Сполучених Штатах Америки.
Цікава риса цьогорічних зустрічей: коли планувалися закордонні візити і зустрічі з нашими громадами, я питав — а як ці зустрічі будуть відбуватися? Владики кажуть: «Ну, як — всі сядуть, ви теж сядете, візьмете мікрофон і будете говорити». Кажу: що, ще одна лекція? А давайте зробимо по-іншому: давайте дамо можливість кожному підійти і взяти благословення. В Берліні, Парижі, Лодзі, Стокгольмі — там, де ці люди зараз є. І ви знаєте, я стояв годинами і благословляв людей. Люди йшли і йшли, просили про благословення, хотіли передати свій жаль. Деякі жінки передавали імена полонених чи загиблих, чи зниклих без вісті синів, чоловіків, родичів. Пригадую такий момент: кожна п’ята людина просила — «Обійміть мене». Я розумів, що це — зранений народ, який горнеться до своєї Церкви.
Блаженніший Святослав благословляє людей у храмі Святого Івана у Стокгольмі, 12 жовтня 2024 року
Цікавий момент був у Франції: це був мій візит як Глави Церкви на державному рівні, і мені вперше дали охоронця. І цей охоронець стояв і дивився, як я майже дві години стояв і благословляв людей у нашій катедрі в Парижі — в соборі Святого Володимира Великого. І потім той охоронець мені казав, що вперше в житті щось подібне бачив.
Блаженніший Святослав благословляє людей у катедрі Святого Володимира в Парижі, 2 листопада 2024 року
Тобто найважливішим був оцей момент зустрічі, обмін, можливо, болем, але також і надією, думками. Момент зустрічі, який є благословенням для людини, яка шукає тепла, опіки від своєї Церкви.
Ну і, очевидно, були зустрічі з першими людьми країн Європи — з президентом Франції Емманюелем Макроном, з канцлером Німеччини Олафом Шольцем. І це також — історичні події. Адже попередня зустріч Глави УГКЦ і президента Франції відбулася ще у 1970 році: тоді Блаженнішого Патріарха Йосифа Сліпого прийняв президент Франції Жорж Помпіду. З того часу такого більше ніколи не було. А зустріч Глави УГКЦ з канцлером Німеччини відбувалася взагалі вперше.
Ну і, звичайно, місяць мого перебування у Римі, де відбувався Папський Синод, можливість зустрітися з єпископами з цілого світу, чути підтримку єпископатів цілого світу. Зустрічі зі Святішим Отцем папою Франциском, з Вселенським Патріархом Варфоломієм — це справді незабутнє: ті зустрічі вплинули на мене, але, я думаю, вони вплинули і на них.
Тому — так, це був рік зустрічей, які творять історію».
Зустрічі з політичними лідерами світу: про що з ними говорить Глава УГКЦ?
«Можу відповіти на це питання з певної ретроспективи, — каже Блаженніший Святослав. — Тому що кожний мій пастирський візит за кордон мав і має не тільки релігійний вимір, але і суспільний, громадський. В Україні наша Церква і інші конфесії є невід’ємною частиною саме громадянського суспільства. Богу дякувати, що Церкви України не є частиною державного механізму: у нас немає державної Церкви, як у росії, ми не є частиною політичного процесу. І тому, коли ми їдемо на такі пастирські зустрічі, ми завжди представляємо громадянське суспільство України.
Це було дуже відчутно минулого року, коли я мав зустріч із прем’єр-міністром Італії Джорджею Мелоні. Вона дуже чітко у мене питала: як в Україні живуть люди? Казала, що в Італії та інших країнах Європи багато чули наших політиків, представників влади — але як живуть люди? Можливо, вона, з жіночим відчуттям биття людського серця, хотіла почути голос народу. І ось саме цього від нас сподівалися — чи у Франції, чи в Німеччині, чи в Сенаті США, чи в Канаді: що наша Церква скаже щось голосом свого народу. Адже ми, як Церква, є частиною свого народу, і саме голос людей є цікавим.
Цього року відбулася моя офіційна зустріч з Емманюелем Макроном: він хотів почути, чи Україна, часом, не хоче здаватися, чи українці готові далі боротися? І я мав нагоду донести до нього голос української молоді. Я йому тоді сказав: українська молодь каже, що рабів до неба не пускають, і що коли у тебе забрали певні принципи і цінності, життя не має сенсу і не вартує, щоб його проживати. Від нашої молоді я почув таку фразу: ми віддаємо себе, щоб не віддати Україну. Макрон, який колись вивчав філософію, дуже чітко розуміє, як певна парадигма цінностей формує світогляд людини і є основою її життєвих рішень. І наша молодь, яка відстоює ці цінності сьогодні, має бути почутою державними керівниками Європи і світу».
Про контакти з суспільствами різних країн
«У дипломатії є таке поняття як дипломатичний трек, тобто шлях досягнення певної цілі. І такі треки — чи шляхи, можуть бути різними. Наприклад, коли відбуваються міжнародні контакти, ми, як Церква, контактуємо з державними інституціями: це важливо, бо саме влада — чи в Німеччині, чи у Франції, чи в США — визначає напрямок міжнародних відносин, зовнішню політику країни і її підтримку України. Але є ще й інші рівні і напрямки — чи треки, нашої міжнародної діяльності: один із надзвичайно важливих із них — це контакт із суспільством тієї чи іншої країни.
У Римі є таке прислів’я: папи приходять і відходять, а римляни залишаються. І це справедливо для будь-якої демократичної країни: влада змінюється, а суспільство залишається, тож дуже важливо доносити голос України до суспільства, яке цю владу обирає. Тому за минулий рік я дав десятки інтерв’ю закордонним ЗМІ, були десятки виступів на телебаченні, різними мовами, і це показує, яким важливим є голос нашої Церкви для суспільств країн, у які ми приїжджаємо. Тобто німці хочуть чути голос Української Греко-Католицької Церкви. Польське суспільство — зокрема, коли йдеться про польсько-українські стосунки, бачить саме в нашій Церкві головного співрозмовника. Тому меседж, який ми хочемо подати не тільки до влади, а й до суспільства, думаю, також є стратегічним напрямком нашої діяльності.
Очевидно, що ми співпрацюємо з місцевими релігійними організаціями. Наприклад, в Естонії я мав зустріч з Естонською Радою Церков. Домінуючою конфесією в Естонії є лютерани, католики є маленькою меншістю, але так приємно було відчути, як усі конфесії Естонії підтримують Україну. Вперше в історії ми отримали листа підтримки від Естонської Ради Церков на адресу Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій.
Мої візити до Німеччини і Франції були підготовлені католицьким єпископатом. Тобто якби не католицький єпископат Франції, візит такого рівня тільки наша Церква і громада у Франції ніколи б не змогли організувати. А, наприклад, останній візит владики Степана Суса як нашого представника на Пленарну Асамблею католицького єпископату у США — ну, це був фурор! Всі католицькі єпископи, присутні на Асамблеї, а їх було багато, стоячи аплодували владиці Степану після закінчення його промови.
Тому співпраця між релігійними спільнотами, релігійним середовищем різних країн надзвичайно важлива. Як і співпраця з українськими діаспорами — нашими громадами, з громадськими організаціями: вони дуже різні, мають різні політичні уподобання, різну історію. Але в той чи інший спосіб вони формують громаду, яка зберігає культуру, оберігає наш народ від асиміляції, тобто від втрати свого коріння — небезпеки, яка є дуже активною».
Про Ватикан і ватиканську дипломатію
«Різні дипломатичні шляхи — чи треки, є і в наших стосунках з Апостольською столицею, з папою Франциском і з ватиканською дипломатією. Хочу сказати, що неодноразово і папа Франциск особисто, і кардинал П’єтро Паролін, який цього року приїжджав до України, надавали всі необхідні засоби і інструменти папської дипломатії для потреб України.
Пригадаймо окремого посланця, якого папа призначив для дипломатичної місії відкритих дверей для України, — кардинала Маттео Дзуппі, який є президентом Італійської католицької єпископської конференції. Він взяв з Плану перемоги президента Зеленського кілька конкретних справ — зокрема, щодо пошуку, звільнення і повернення додому українських дітей, яких викрала росія. Богу дякувати, цей процес пошуку і повернення їх в Україну почався: дві нунціатури — в Києві і в москві — координують між собою, уточнюючи списки дітей, їхній пошук, для того, щоб потім можна було тих дітей повернути додому.
Очевидно, все, що робиться, у ватиканському випадку часом є публічним, а часом — непублічним. Церковна дипломатія у багатьох випадках є саме непублічною. Вона не робить, як сьогодні кажуть, великого хайпу у новинах, є небагато крикливих текстів чи заяв, хоча часом папа нас трохи смикає своїми словами. Але при цьому відбувається глибока системна праця, я би сказав, конфіденційної дипломатії для того, щоб підтримати Україну.
Якщо б, наприклад, не позиція Святішого Отця і Апостольської столиці щодо гуманітарної підтримки України, думаю, що ми, як Католицька Церква тут, в Україні, не мали б засобів, щоб допомагати українцям у таких обсягах. Я всім повторюю: ми осягнули окрему перемогу на гуманітарному фронті. Росія хотіла, щоб українці вмирали з голоду, з холоду, тобто з так званих гуманітарних причин, але цього не сталося. Там, де ми, як Церква, мали доступ, ніхто в Україні не помер ані з голоду, ані з холоду, ми могли врятувати усіх.
Тож ватиканська дипломатія є різноплановою, різного рівня, і її плоди ми ще побачимо в перспективі. І — двері Ювілейного року надії відкриті, папа запрошує всіх приїхати до Риму. Ми будемо мати різні наші паломництва. Тобто будемо потрясати і Ватиканом, і Римом, і світом нашою присутністю, нашою активністю, нашим словом, нашою діяльністю — і міжнародною, і екуменічною, міжконфесійною. І все це — в імені народу України, в імені нашої держави і, очевидно, в імені нашої Церкви».
«Зцілення ран війни» — цілісна душпастирська програма Церкви на 10 років
«Сьогодні ми справді відчуваємо, як народ горнеться до своєї Церкви, тому що відчуває, що саме з Церкви приходить зцілення, — говорить Глава УГКЦ про соціальне служіння Церкви. — Адже зцілення — це не тільки оздоровлення як поле діяльності нашої медицини, наших медиків, реабілітологів, психотерапевтів. Церква у зціленні ран війни має окрему роль: душпастирська опіка людей, зранених війною, — це дуже багатогранна цілісна програма, яку наша Церква прийняла як стратегічний душпастирський план на наступні десять років.
Ми розуміємо, які глибокі рани наносить ця війна. Деякі рани — видимі, як от тілесні рани, але дуже багато ран — невидимих, ран, які люди носять на своїй душі, у своєму серці. Зранюються людські стосунки. Зранюється наша людяність. Пригадую зустріч у перший рік війни з очільником Миколаївської ОВА Віталієм Кімом, який мені сказав: «Ми потребуємо вашої Церкви, тому що під час війни черствіє людське серце. Люди звикають до горя, страждань, смертей і більше не є чутливими до них. І ваша Церква є тим, що не дає зачерствіти людському серцю». Це один із аспектів зцілення.
Другий аспект у тому, що ми розуміємо: головним цілителем душ і тіл наших є тільки Господь Бог. І Церкві Господь Бог залишив той бальзам благодаті Духа Святого, який ми покликані вилити на рани тих, кому сьогодні так болить. Ми кажемо: в часі війни Бог є там, де найбільше болить. Тому душпастирі покликані супроводжувати тих, хто переживає цей глибокий біль.
Ми навіть відкрили новий вид душпастирства, який до нас сьогодні приїжджають вивчати спеціалісти з пастирського богослов’я з інших країн світу: ми сьогодні говоримо не тільки про душпастирство зцілення ран війни, а й про душпастирство горювання. Тому що переживання горя людиною, яка втратила свою найдорожчу рідну людину: мама — свого сина, дружина — чоловіка, діти — свого тата — це щось особливе, що переживає ця людина. І тут є певні правила. Часом слів бракує. Але дуже важливо бути поруч. Гасло наших військових капеланів — «Бути поруч». Часом потрібно переживати той смуток разом з людиною. Бути поруч, щоб кожен, хто сьогодні страждає, у кого болить, відчував, що не є покинутим і забутим, що поруч є хтось, на кого можна опертися. Тобто це — цілий новий період душпастирської опіки Церкви над своїм зраненим Божим людом.
Ми також відчули, що ніхто з нас не був готовим до такого виду душпастирства. І ми розпочали цілу програму перепідготовки наших священників, монахів, монахинь, навіть дружини священників і багато мирян просять дозволу взяти участь у цій окремій програмі, яка так і називається — «Зцілення ран війни». Її пройшли вже тисячі осіб. Душпастирство зцілення ран війни потребує навчитися, як це робити, розуміти певні правила такого душпастирства. Це програма, яку ми відкрили і робимо доступною для нашого духовенства.
Коли я був у Швеції, почув, що шведські лютерани знають про цю програму для нашого духовенства, і хочуть, щоб ми її їм передали як наш досвід. Тобто це досвід, яких виходить поза межі діяльності тільки нашої Церкви — бути поруч, зливати бальзам Духа Святого на рани нашого народу, підтримати тих, кому найважче у той момент, підставити плече тому, хто шукає опори, бути поруч із тими, хто втратив своїх рідних. Це певні душпастирські пріоритети, які Церква виставила на наступні десять років. І ми, крок за кроком, намагаємося бути поруч із нашим народом скрізь і в такий спосіб, як нові обставини цього вимагатимуть.
10-літній волонтер Юрчик Напора, який співає для ЗСУ
Гість «Відкритої Церкви», 10-літній Юрчик Напора зі Львова — справжня легенда на парафіях Львівщини, серед волонтерів та військових: своїм співом хлопчик за два роки зібрав понад 6 мільйонів гривень на потреби ЗСУ. Навчається у хоровій школі «Дударик». Розповідає, що збирати кошти співом надихнув хлопчик з Чернігова, який співає на вулицях для допомоги військовим.
«Я побачив, як інші люди допомагають війську. Підійшов до тата і кажу: „Тату, я співаю, маю талант від Бога, тому я теж так хочу. Ми почали вчити пісні про війну, сучасні пісні, українські повстанські. Перший виступ був у Мостиськах. Нас там ніхто не знав, і я не знав, як буде, що буде. Але все пройшло дуже добре — ми назбирали тоді 23 тисячі. Маю мрію, та і всі її мають — щоб була перемога. То є мрія одна. Я татові сказав: будемо співати, поки війна не закінчиться, до перемоги“.
Юрчика запрошують співати для військових, для сімей загиблих. Він має свої сторінки у соцмережах і завжди відгукується на запрошення виступити.
Також хлопчик прислуговує на Божественних Літургіях і після кожної Служби Божої дає концерт для парафіян. Він співав уже більш ніж у 60 церквах на парафіях УГКЦ на Львівщині. А 29 грудня мав нагоду співати і колядувати у Патріаршому соборі в Києві.
«На початку трохи переживав, бо то — найголовніша церква всієї Української Греко-Католицької Церкви. Але на першій службі зрозумів: тут — нормально, як вдома».
«Юрчик — то скарб нашої Церкви і нашого народу, — каже Блаженніший Святослав. — Йому тільки 10 років, але він є унікальним солістом. Я з ним познайомився випадково у Львові, у нашому Патріаршому домі, коли ми відкривали там резиденцію святого Миколая, а доповнив своє спостереження за ним у нашому Патріаршому соборі. Коли ми оголосили людям, що після служби буде концерт, що маємо такого хлопчика, який буде співати, я уважно спостерігав за киянами — як вони його сприймали. Бо у нас в Патріаршому вже було багато виступів: і симфонічні оркестри грали, і хори співали, тому для нашої парафії ще один співак — не диво. Але коли Юрчик почав співати, я побачив, що його голос, його спів зцілює рани війни. Як він це робить? Чистий кришталевий голос, який торкає найглибші струни душі, який розтоплює навіть закам’яніле холодне серце — це було щось унікальне. Як люди несли ту вдовину лепту в той кошичок, щоб пожертвувати щось для Українського війська! … Було видно, як своїм співом Юрчик міняє людей. То був коротенький концерт на п’ять пісень, але люди після нього вийшли іншими. Думаю, секрет у тому, що він надихає людей, а люди надихають його. І коли таке є, все виходить!
Є ще один важливий момент: дитина, український хлопчик — як він перейнявся трагедією свого народу, як він робить все, що може, тому що, як він каже, «Бог мені дав, і я хочу віддати»! Як він своїм голосом, своїм даром хоче послужити, щоб Україна перемогла, і каже, що буде співати так довго, скільки буде потрібно.
Я би хотів, щоб так думав і президент Франції, і президент США, й інші, від кого залежить допомога нашим Збройним Силам — так довго підтримували Україну, скільки буде потрібно, щоб ми досягли справедливого миру і справжньої перемоги.
Юрчик робить велику справу, яку не можна оцінити навіть тими шістьма мільйонами, які він уже зібрав. Те, що робить цей хлопчик, — набагато більше. Він показує, що у часі цієї великої страшної війни, весь наш народ можна умовно поділити на дві групи: ті, що на фронті, і ті, що для фронту. Так, навіть наші українські діти для фронту працюють, співають і моляться, щоб ця перемога чимшвидше настала».
