Існує особливий феномен, який викликає одночасно як подив, так і обурення: люди, здатні на жахливі жорстокості, нерідко демонструють «відданість» релігії. Наприклад, неодноразово в новинах можна було почути про те, як італійська поліція, викриваючи найпотаємніші помешкання мафіозі, знаходила там красиві каплички, Святе Письмо, ікони тощо.
Щось подібне ми бачили й у нас під час люстрації після Революції гідності: розкішні маєтки одіозних екс-урядовців, як-от Януковича чи Пшонки, були наповнені релігійними атрибутами та каплицями.
Інший, ще більш кричущий приклад — московський патріархат, що благословляє війну проти України, використовуючи «релігійні догми» для виправдання братовбивства.
Ну і буквально минулого тижня світ облетіло відео чергового воєнного злочину, де на жахливих кадрах розстрілу українських військовополонених на шевроні одного з катів, які самі вели зйомку, була помітна іконка із зображенням Спаса Нерукотворного…
Як розуміти таку «релігійність»? Чи це лицемірство, чи глибше явище, що поєднує психологію, суспільство й релігію?
Мабуть, одним з основних чинників цієї поведінки є намагання самовиправдання власних дій. Уявімо когнітивний дисонанс: людина скоює жахливі злочини, але водночас прагне зберегти відчуття власної правоти. І тут на допомогу приходить релігія. Ідея виконання «вищої волі» допомагає зняти внутрішній конфлікт. Людина не вважає себе злочинцем і переконує себе, що діє заради «справедливості» чи «захисту вищих цінностей».
Наприклад, ідеологи «руського міра» використовують релігійну мову, аби виправдати агресію. Московський патріархат благословляє війська, підносячи образ «справедливої війни». Це дозволяє військовим виправдати свої злочини, в тому числі й проти мирного населення, і почуватися героями. Таким чином, релігійна символіка — як то ікони чи хрестики — перетворюється на зброю пропаганди, а не на символ духовності.
Насправді грає тут далеко не другорядну роль ще й інший фактор. Історія демонструє, що найбільші диктатори і злочинці насправді живуть усе своє життя в постійному страху від того, що одного дня їм доведеться за все відповідати перед вищими силами. Тому невеличка частина з них, щоб хоч якось спробувати звільнитися від цих страхів, демонструють себе атеїстами, мовляв, Бога і так немає, тут паную я, а там і так більше нічого не існує.
Однак природний закон, яким Господь наділив кожну людину, ніхто не відміняв. Цей закон діє через совість, яка промовляє навіть до найжорстокіших тиранів. Тому багато злочинців, як-от мафіозі, створюють каплички, намагаючись «умилостивити» Бога. Це свого роду угода: «Так, я чиню зло, але я молюся, отже, Бог мені пробачить».
Доволі схоже діють і корупціонери, які з накраденого намагаються «по-чесному» регулярно віддавати десятину на благодійність. Однак така релігійність не має нічого спільного з істинною вірою — це лише ритуал, спрямований на придобрення вищих сил.
Та все це марно, бо, як сказано в Святому Письмі: «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (Як. 4:6). Тому покаяння і смирення — це двері, через які людина входить у простір Божої любові й милосердя. Без них сподіватися на Божу милість — це ілюзія, бо без внутрішньої зміни людина залишається в духовному полоні.
Іншим проявом подвійних стандартів є використання релігії як інструменту влади. Мафія, наприклад, використовує показову релігійність, щоб підтвердити свою владу, мовляв, і сам Бог з нами, та створити ілюзію моральності своїх дій. Аналогічно Московський патріархат тісно співпрацює із злочинною російською владою, підтримуючи війни й репресії. У таких випадках релігія стає частиною колективної ідентичності, маркером «своїх» у боротьбі проти «чужих». Це не питання віри, а політики й соціального контролю.
Духовність чи фарисейство?
З погляду богослов’я, така поведінка має ознаки лицемірства, яке засуджував Ісус Христос. У Біблії згадується фарисейство — зовнішня релігійність, що приховує моральне банкрутство. Саме про це й застерігає Христос: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що схожі на гроби побілені, які зверху гарними здаються, а всередині повні кісток мертвих і всякої нечисти» (Мт. 23:27).
Ці слова яскраво ілюструють проблему тих, хто використовує релігію як інструмент для прикриття власної жорстокості чи злочинів. Такі люди демонструють зовнішню побожність: моляться, встановлюють каплиці, носять релігійні символи, але їхні дії суперечать самій суті християнського вчення.
Для них релігія не є життєвим орієнтиром чи джерелом моральності. Це маска, що дозволяє маніпулювати іншими, виправдовувати свої злочини чи заспокоювати совість. Таке псевдодуховне фарисейство не тільки спотворює істинну віру, а й шкодить справжній Церкві, викликаючи недовіру до релігійних інститутів загалом.
Тому кожному християнину важливо не лише спостерігати за зовнішніми проявами віри, а й аналізувати, чи відповідають ці дії глибинній суті вчення Христа, яке побудоване на любові, милосерді та правді. Гроби побілені повинні бути застереженням, а не прикладом для наслідування.
Тож, почуймо заклик самого Ісуса Христа: «Пізнайте правду, і правда визволить вас». Ми живемо в час, коли незнання й байдужість можуть стати смертельно небезпечними. Тому важливо досліджувати історію кожної релігії, кожної церкви, щоб зрозуміти, якими принципами вони керуються і які дії приховуються за їхніми словами.
Незнання й байдужість — це зброя, яка працює проти нас самих. Вони підсилюють тих, хто спотворює віру заради своїх цілей. Тому пізнаваймо правду, вивчаймо історію й приймаймо відповідальні рішення. Адже лише істинне розуміння та небайдужість здатні змінити світ.
Про це потрібно говорити відкрито й не боятися, адже мовчання лише зміцнює зло.
В Італії Церква, попри всі ризики, відкрито засуджує діяльність мафії, зокрема використання нею релігійних символів. Яскравим прикладом цього є Блаженний Джузеппе Піно Пульїзі, священник із Палермо, який віддав своє життя за боротьбу з мафією та її впливом.
Отець Пульїзі активно працював із молоддю, закликаючи їх не піддаватися впливу мафії та обирати чесне життя. У день свого 56-річчя, 15 вересня 1993 року, він був убитий біля свого дому найманими вбивцями мафії за те, що став символом спротиву їхньому беззаконню. Перед смертю священник лагідно усміхнувся своїм нападникам, промовивши: «Я на вас чекав». Ці слова стали знаком його незламної віри й готовності до самопожертви.
Також і нам, у цих жахливих обставинах війни, для того, щоб зупинити тих, хто убиває наших батьків, братів і синів, чіпляючи по-святотатськи на свою форму шеврони з іконкою Христа, потрібно не мовчати, а говорити про це на ввесь світ! Відкриваймо правду як для себе самих, так і для інших, щоб ніхто не залишився байдужим перед цим свавіллям.
Відповідальність за духовне та культурне майбутнє нашої країни — на кожному з нас.
Пам’ятаймо: незнання та байдужість вбивають…
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
