22 січня відзначаємо День соборності України, 107-у річницю від дня урочистого оголошення універсалу про об’єднання УНР і ЗУНР у соборну Україну.
У своєму зверненні до українців 22 січня 2025 року Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук відзначив, що ця історична подія є нагадуванням про силу єдності та соборності українського народу. Він підкреслив, що «Соборна Україна — це Україна незламна. У цій важкій боротьбі за нашу свободу ми проголошуємо на весь світ: наша держава жива! Вона стоїть, бореться і молиться. Як тоді Акт злуки став символом національного відродження, так і сьогодні наша єдність веде нас до перемоги».
Зважаючи на слово одного з духовних лідерів української нації, сьогодні спробуємо з’ясувати, що саме відзначаємо як День соборності України та яку роль відіграла у цьому важливому процесі й документі Українська Греко-Католицька Церква.
– Це загальнонаціональне свято, офіційно встановлене указом Президента України на державному рівні у 1999 році, насправді має глибшу історичну традицію, – розповідає Руслан Делятинський, завідувач кафедри соціально-гуманітарних дисциплін, другий заступник директора, науковий співробітник науково-дослідницького інституту історії Церкви Івано-Франківської академії Івана Золотоустого, кандидат історичних наук. – Уперше День соборності України відзначили 22 січня 1939 року в місті Хуст – столиці автономної Карпатської України, згадуючи про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві.
Пізніше, 21 січня 1990 року, з нагоди 71-ї річниці проголошення злуки УНР та ЗУНР проведено акцію «Живий ланцюг єднання» від Івано-Франківська через Львів до Києва за участю, за різними джерелами, від 500 тисяч до трьох мільйонів українців, що стала провісником майбутнього падіння СРСР і постання незалежності України. Яку ж саме подію сьогодні відзначаємо як День соборності України?
22 січня ми згадуємо дві рівнозначні за вагою події української історії: проголошення незалежності Української Народної Республіки й Акт Злуки українських земель. Адже 22 січня 1918 року вперше у XX столітті українська незалежність була проголошена IV Універсалом Української Центральної Ради, а вже за рік, 22 січня 1919 року, на Софійському майдані в Києві відбулася не менш вагома подія – проголошення «Універсалу Директорії Української Народної Республіки» про об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу, який сьогодні ми символічно називаємо «Актом Злуки».
– Які були історичні передумови Акту Злуки?
– Цій урочистій події передували події Першої світової війни, розпаду двох імперій та Української національної революції, внаслідок яких на теренах Наддніпрянської України, яка до того часу перебувала під владою Російської імперії, у березні 1917 року проголошена Українська Народна Республіка, а на теренах Східної Галичини, що була в складі Австро-Угорської імперії, 1 листопада 1918 року проголошена Західно-Українська Народна Республіка.
– Яка була роль греко-католицького духовенства у підтримці Акту Злуки, хто та як його підтримав?
– Ієрархія та священники Української Греко-Католицької Церкви підтримали Українську державу, ідею її соборності. Так, до складу Української Національної Ради, тимчасового парламенту ЗУНР, увійшли представники УГКЦ – митрополит Андрей Шептицький, єпископи Григорій Хомишин і Йосафат Коциловський та 19 священників. Крім того, греко-католицькі священники під час Листопадової революції сприяли переобранню від австрійського уряду влади українською адміністрацією та очолювали українські повітові національні ради.
За дорученням митрополита Андрея Шептицького, конфінованого (обмеженого у свободі пересування та проживання, фактично під домашнім арештом — Авт.) польськими військами у Львові, єпископ Григорій Хомишин звернувся до мирян і духовенства з пастирським листом, в якому «доручив усім священникам згадувати в св. Літургіях президента Євгена Петрушевича, Українську державу, її уряд і її воїнство». Більше сотні греко-католицьких священників стали польовими капеланами Української Галицької Армії. У складі Державного секретаріату ЗУНР на посаду референта з релігійних справ, за рекомендацією владики Григорія Хомишина, було призначено о. Івана Лятишевського.
– Як спричинилася до Акту злуки Станиславівська (давня назва Івано-Франківська) єпархія, та що тоді відбувалося у місті?
– 1 грудня 1918 року на залізничній станції у Фастові представники ЗУНР (Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький) і УНР (Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Федір Швець, Панас Андрієвський) підписали «Передвступний договір», яким констатували непохитний намір ЗУНР «злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою». Цей договір ратифікували 3 січня 1919 року на засіданні Української Національної Ради, парламенту ЗУНР, що тоді переїхав до Станиславова.
Саме засідання УНРади відбулося у будинку готелю «Австрія», який було збудовано у 1912-1913 роках за проєктом архітектора Фредеріка Януша на замовлення Станиславівського єпископа Григорія Хомишина і здано в приватну оренду, кошти з якої використовувалися для благодійних цілей. Уже 2 січня 1919 року власник будинку «Австрія» – єпископська капітула в Станиславові – погодився передати його для потреб парламенту ЗУНР.
Для урочистого проголошення та юридичного оформлення цього рішення до Києва було відряджено представницьку делегацію на чолі з віце-президентом УНРади Левом Бачинським.18 січня відбулася спільна нарада Директорії і Ради народних міністрів УНР за участі делегації з Галичини, Буковини і Закарпаття щодо проголошення Акту злуки УНР і ЗУНР, на якій міністр народної освіти Іван Огієнко (пізніше – митрополит УПЦ Іларіон) запропонував влаштувати загальнонародне свято на річницю проголошення самостійності УНР.
22 січня 1919 року на Софійській площі в Києві у святковій атмосфері відбулося проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. Тоді міністр закордонних справ ЗУНР Лонгин Цегельський оголосив грамоту, ухвалу УНРади, і передав її голові Директорії Володимиру Винниченку. У відповідь член Директорії Федір Швець зачитав Універсал: «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна…
Далі Акт злуки двох українських держав викликав хвилю святкових віч, в організації яких особливо відзначилося духовенство. У січні 1919 року єпископ Григорій Хомишин видав пастирський лист «В переломову добу істориї українського народа з нагоди торжества Йорданського 1919 р.», у якому підтримав будівництво Української держави, підкреслюючи необхідність урахування морально-етичних засад католицької віри.
Відтоді й донині можемо стверджувати, що Українська Греко-Католицька Церква продовжує активно підтримувати ідею соборності Української держави, надавати практичну підтримку в сучасній Війні за незалежність України, плекати українську національну ідентичність.
Розмовляла Сабіна РУЖИЦЬКА
