25 березня Церква святкує Благовіщення Пресвятої Богородиці — день, який богослужбові тексти називають «початком нашого спасіння». Це мить, коли Боже Слово входить у людську історію, коли відповідь Діви Марії — «так» — відкриває двері для відновлення всього творіння. Це день радості неба і землі, день, коли страх поступається надії, а обітниця стає здійсненням.
Але цього ж дня Церква згадує і сучасного свідка віри, який у ХХ столітті глибоко зрозумів і прожив таємницю Благовіщення до кінця — блаженного священномученика Омеляна Ковча.
Вже на перших сторінках Святого Письма, у книзі Буття, читаємо слова Бога до змія: «Я покладу ворожнечу між тобою і жінкою і між твоїм потомством та її потомством. Воно розчавить тобі голову, а ти будеш намагатися ввіп’ястися йому в п’яту» (Бут. 3:15).
Ці слова є свідченням того, що Бог не залишив людину після гріхопадіння, але відразу звістив про Того, хто мав народитися від Діви і перемогти зло. Саме про Нього апостол Павло говорить у Посланні до Галатів: «Коли сповнився час, Бог послав свого Сина, що народився від жінки» (Гал. 4:4).
Як навчає Іриней Ліонський, ворог не був би справедливо переможений, якби його не переміг Той, хто став людиною від жінки. Бо через людину людство впало, і через Людину — Христа — знову підноситься до життя (пор. Проти єресей 5, 21, 1).
Життя отця Омеляна Ковча стало продовженням цієї Доброї Новини. Там, де панували страх і смерть, він ніс благу вість про гідність кожної людини. Там, де людей розділяли за походженням чи вірою, він бачив братів і сестер.
Ризикуючи всім, він рятував переслідуваних, хрестив євреїв, бо вірив, що спасіння не має кордонів. А в концтаборі Майданек залишився зі своїми людьми, свідомо обравши не втечу, а присутність — до кінця.
Цього року 25 березня минає 82-га річниця від дня його смерті. Беатифікований 27 червня 2001 року святим Папою Іваном Павлом ІІ, він став покровителем греко-католицьких священників і свідком того, що любов сильніша за смерть.
Про його дім казали: «Над тією хатою ангели кружляють», бо кожен потребуючий знаходив там допомогу і підтримку. А вже в таборі, серед пекла на землі, він писав, що бачить Бога — «єдиного і того самого для всіх: українців, євреїв, поляків, латишів і литовців». І навіть просив рідних не добиватися його звільнення, бо саме там, серед стражденних, він знаходив Бога.
Як відомо, отцю Омеляну довелося пережити радянський, польський і німецько-нацистський полон, у якому він по-геройськи загинув.
Після звільнення з польського концтабору він протягом двадцяти років жив і душпастирював у Перемишлянах. У 1922 році його було призначено парохом цього міста. Тоді Перемишляни були містечком трьох спільнот — української, польської та єврейської. Отець Ковч доклав чимало зусиль, щоб допомогти українцям утвердитися як спільноті: він залучив кошти на відбудову храму, за його ініціативою постали читальня «Просвіти» і кооператив у селі Коросно.
Може здатися дивним, яке відношення має священник до кооперативу. Але саме тут відкривається глибина його мислення. Люди вміли тяжко працювати і вирощувати врожай, але не завжди могли гідно реалізувати плоди своєї праці. Кожен діяв окремо — і втрачав. Цим користувалися перекупники.
Отець Омелян зумів згуртувати людей, показавши просту і водночас глибоку правду: коли один уміє виростити, інший — переробити, а третій — добре продати, і всі поєднані довірою та братньою любов’ю, тоді користь приходить до всіх. У цьому — сила спільноти. У цьому — братерство як конкретна форма любові.
Марія у день Благовіщення відповідає Богові своїм тихим, але рішучим «так». Вона не знає всіх наслідків, але довіряє — і саме через цю довіру Бог входить у світ.
Отець Омелян Ковч повторює це «так» у своєму житті — вже серед страху, насильства і смерті. Його згода — це не слова, а вибір залишитися. Як Марія прийняла Бога у своє лоно, так він прийняв Його в обличчях стражденних.
І сьогодні це саме «так» звучить в Україні.
Воно звучить у тих, хто залишається поруч із ближніми під обстрілами. У тих, хто рятує, лікує, підтримує, хоронить і, попри все, знаходить сили жити. У тих, хто не відвертається від болю, але входить у нього, несучи надію.
Це «так» часто тихе, виснажене, іноді крізь сльози. Але саме воно продовжує Благовіщення — тут і тепер. Бо Благовіщення — це не лише подія минулого. Це вибір, який повторюється: дозволити Богові діяти через нас у нашій епосі, тут і тепер.
Бог приходить до людини — і людина покликана стати Його відповіддю для інших, стати разом із самим Христом Агнцем Божим, який бере на себе гріх світу, щоб його подолати.
Марія дала Богові тіло.
Отець Омелян дав Йому своє життя.
Сьогодні і ми можемо дати Йому простір діяти через любов, жертву і вірність.
Радуйся, Благодатна.
І радуйся, світе, — бо Благовіщення триває.
о. Іван СТЕФУРАК,
головний редактор
