Трагічна доля судилася цій непересічній людині, якою був св. пам. о. Іван Горняткевич. Як свідчить о.-д-р А. Бойчук у своїх спогадах, «він був людиною твердого, прямолінійного характеру. І з цим поглядом не можна не погодитися. Занадто мало даних маємо про нього. Скупу згадку подав о. Іван Лебедович у книзі «Полеві духівники Української Галицької Армії», виданій у Вінніпегу, 1963 року на сторінці 112». Ось вона:
«Отець Іван Горняткевич, син Антона, народжений 1887 року в повітовому містечку Лісько, округи Сянік (тепер Польща). Народну школу закінчив у Ліську, а гімназію у Перемишлі, де зложив іспит зрілости у 1906 році. Теологічні студії відбув у роках 1906-1909 на університеті у Львові, а четвертий рік 1909-1910 – в Духовній семінарії в Перемишли. У 1910 році прийняв ієрейські свячення з рук тодішнього перемиського єпископа Константина Чеховича. Службу Божу полевого духівника повнив у рядах УГА при шпиталях у Станиславові. При відвороті УГА за ріку Збруч мусів залишитися у Станиславові. У 1941 році большевики вивезли о. І. Горняткевича до Харкова і там на пересильному пункті його страчено».
Більш ширші спогади подала про нього дочка Марта-Марія (у заміжжі Томашевська). Ось що вона пише: «Отець Іван Горняткевич народився у багатодітній сім’ї Антона та Марії (уроджена Джаловська) Горняткевичів. Батько, шкільний вчитель, помер рано, і мати самотужки виховувала восьмеро дітей (Габріела, Іванна, Іван, Юлія, Марія, Микола, Дам’ян, Меланія). Сім’я після смерті батька переїхала у Перемишль.
Закінчивши Духовну семінарію у Перемишлі, молодий семінарист Іван Горняткевич в 1910 році одружився з Емілією Ільницькою, що походила із священничої родини. Вибух війни 1914 року застав його у Станиславові, де його мобілізували до австрійської армії з призначенням повнити функції військового капелана у Відні. В ті воєнні роки він добре вивчив німецьку мову та закінчив торговельну школу. По війні працював у Станиславові як катехит у школах та духовний опікун дітей у сиротинцях, в’язнів у тюрмах, а також виконував різні священничі обов’язки при катедральній церкві.
Батько мав вроджену любов до праці й замилування до порядку, був добрим адміністратором, неоціненним порадником у господарських справах. А над усе – був великим і щирим приятелем усіх, хто лиш потребував будь-якої помочі, потіхи, опіки.
Все і всюди був правдивим християнським самарянином, для якого Христове Слово було єдиним духовним променем і божественним законом. Як прикладний християнин, любив кожного свого ближнього братньою любов’ю, а в кожній особі бачив насамперед людину, гідну пошани і підтримки, хоч йому самому не раз відплачувано невдячністю, злобою, кривдою, розчаруванням.
Особливо багато часу, труду, уваги отець Горняткевич присвячував переслідуваним польською поліцією українцям – недавнім воякам української армії і студентам, перетримуючи їх у себе та роздобуваючи для них паспорти на виїзд за кордон та потрібні фонди на студії.
З природи та переконання, з духовної потреби й покликання о. Іван Горняткевич був глибоко віруючою людиною, ревним душпастирем. Виглядав на строгого і за такого його усі уважали, але на ділі був погідної вдачі, завжди бадьорий і рухливий, однак при тому дотримувався твердої дисципліни і вимагав того ж від інших.
Мав замилування до образотворчого мистецтва, а також до музики і співу. Сам володів сильним та виробленим голосом. Використовував кожну мить, щоб навчитися чогось нового. Будучи військовим капеланом у Відні, вивчив, окрім німецької, також мадярську мову, а по війні ще й французьку та робив переклади деяких літературних творів з тої мови на українську.
По упадку Польщі під більшовицькою окупацією, о. Іван неодноразово був попереджуваний, що йому загрожує арешт, тюрма, каторга. Тому йому радили утікати на захід, доки ще була така можливість. Але він, як добрий пастир, був рішений залишитися тут при своїй пастві.
З тюрми у Станиславові його перевели до тюрми у Харків. Коли вибухнула німецько-російська війна і німці підступали вже під Харків, московські кати не завдавали собі труду перевезти в’язнів далі на схід, але підпалили тюрму, де живцем згоріли всі в’язні. Тут і о. Іван прийняв свій мученицький вінець».
Тут мусимо дещо уточнити, бо маємо під рукою документ, про які дочка отця не знала. «Горняткевич о. Іван – нар. 1887 року в м. Лісько, округи Сянік. Заарештований 17 липня 1940 року Управлінням НКВС по Станіславській обл. Рішенням Особливої наради при НКВС від 8 березня 1941 року був ув’язнений за ст. 54-13 КК УРСР на 8 років позбавлення волі. Покарання відбував в Архангельську (Каргопольлаг НКВС), помер 26 липня 1942 року. Реабілітований 06.02 1998 р.».
Звернемо увагу, що названо два місця смерті отця І. Горняткевича. Як бачимо, спогади подають місто Харків, а у попередній згадці ним вказаний Архангельськ. На моє переконання, останній є точнішим, бо документальні свідчення є більш правдоподібними.
Також про свого учителя і катехита залишив спогад станиславівський гімназист Володимир Макар. Він згадував, що «отець Іван Горняткевич був катехитом у дівочій гімназії УПТ «Рідна Школа», але й якийсь час вчив релігії також у нашій школі. Також виступав із наукою проповіддю на «екзортах» в гімназійній авлі після повернення всіх учнів з недільного Богослужіння в катедрі. Всім учням він був відомий як суворий духовний опікун і строгий «блюститель» християнської моралі. Його син Йосафат і дочка Марта були теж учнями нашої гімназії. Марта закінчила гімназію у 1932 році.
Було щось із фанатизму Савонаролі у вигляді, характері, голосі й поступованню о. Горняткевича. Добре пам’ятаю його науку в часі Великого Посту, до якої він безцеремонно закликав кожного учня, що вбіг до авлі 20 чи 10 хвилин перед часом визначеним на екзорту. Він сам співав сильним голосом і пригравав на гімназійному фортепіані. Мелодія пісні була якась чужа, не українська, сумовитий напів її був якийсь рубано-скандований, а слова били немов бичем по сумлінню грішного люду».
Син о. Івана, Йосафат, навчався у Станиславівській гімназії. Пізніше працював артистом українського театру у Львові, був мистецьким керівником і організатором концертів. Згодом емігрував за кордон, спочатку до Європи, а відтак до Америки. Помер від серцевого нападу в січні 1967 року в Ірвінгтоні, штат Нью Джерсі. Друга дочка о. Івана, Ліда, проживала у Брукліні, Нью-Йорк.
З інших відомих представників цієї родини є наймолодший брат отця Івана – Дам’ян-Михайло Горняткевич, український іконописець, мистецтвознавець, бібліофіл, дослідник історії українського мистецтва, історик церкви, живописець. Він народжений 13 листопада 1892 році в Лісько (Галичина). З 1943 року він перебував у Кракові. У 1944 р. Д. Горняткевич з сім’єю переїхав у Гьохштедт. З 1945 р. він перебував у Ауґсбурзі, де належав до групи з дванадцяти осіб, яка у листопаді того ж року проголосила утворення Української вільної академії наук (УВАН). В 1950 році виїхав з родиною до Америки. Помер у Кергонксоні, Нью-Йорк, 3 березня 1950 року, залишивши у смутку дружину Дарію з Бриковичів і сина д-ра Андрія Горняткевича з дружиною Лілеєю. Дам’ян Горняткевич мав ще дві дочки, але доля їх невідома.
Небагато відомостей маємо про іншого брата – Миколу Горняткевича. Він підприємець, в 1910-х рр. переїхав у Німеччину, оселився у саксонському м. Ауе, де одружився з донькою власника місцевої текстильної крамниці Елізабет Гассінґер (Elisabeth Hassinger) і до кінця життя (кінець 1950-х рр.) займався там текстильним бізнесом.
Іван ДРАБЧУК,
співробітник Національного заповідника «Давній Галич»
