Днями у Палаці Потоцьких в Івано-Франківську відкрилася персональна виставка лікаря, громадського діяча та фотохудожника Зіновія Васильківа «Рідний край. Краса природи та людей». У світлинах автора — неповторні краєвиди Прикарпаття, людські обличчя й емоції, архітектурна довершеність храмів, події, що творили новітню історію нашого краю та України.
Почесним гостем мистецької події став Архієпископ і Митрополит Івано-Франківський Владика Володимир Війтишин. У заході також взяли участь священники: о. Михайло Макар, о. Ярослав Рохман та о. Роман Балагура. Владика Володимир відзначив особливу цінність творчого доробку фотомитця, адже на його світлинах збережено чимало храмів, церковних подій та важливих моментів духовного й культурного життя Церкви. За утвердження християнських цінностей, патріотизм і вагомий внесок у розвиток української культури Зіновію Васильківу урочисто вручили Митрополичу грамоту.
Для самого автора фотографія давно перестала бути лише захопленням. Вона стала способом бачити світ, помічати те, повз що інші можуть пройти, зберігати миті людського життя та свідчити про красу Божого творіння. Світлини для фотомайстра також і спосіб свідчити про історію, відкривати красу рідного краю і бачити Божу присутність у навколишньому світі. За кожною його світлиною — уважний погляд, особисте переживання і бажання поділитися побаченим з іншими. Чи то маленька квітка, що пробивається крізь асфальт, чи яблука на засніженій гілці, чи старовинний храм, чи обличчя людини — у всьому фотомитець знаходить щось варте уваги й збереження.
Про перші кроки у фотографії, історичні події, сакральну архітектуру і силу мистецтва ми поспілкувалися із Зіновієм Васильківим.
— Пане Зіновію, чи пам’ятаєте свою першу зустріч із фотографією? Коли і за яких обставин Ви почали фотографувати?
— Я виріс у селищі Рожнятів, у місцевості, яку називають «Замісто». Малим пас корови на схилах Чечвинського водосховища, часто купався. Одного разу, вилізши з води, побачив, як крізь сірий асфальт пробивається маленька квіточка чебрецю. А біля неї повзе мураха, яка тягне величезного джмеля. За мить до неї підбігли ще з десяток мурашок, і всі разом почали розбирати того джмеля. Для мене, малого хлопця, це була неймовірно яскрава картина дружби та взаємодопомоги.
Мені захотілося якось передати побачене. Але як? Описати? Намалювати? Жоден із цих способів мені не підходив. Згодом я став свідком іншої сцени: молодий, напевно, закоханий хлопець фотографував свою дівчину. І тут я раптом зрозумів, що саме фотографія допоможе мені передавати красу світу, усе те, що мене захоплює, дивує і зворушує.
Про свої мрії розповів мамі, але грошей на таку тоді розкіш у родині не було. Мама запропонувала мені заробити на фотоапарат, заготовляючи лікарські рослини. Я наполегливо і довго працював. Тоді ж познайомився зі знаним професором і фітотерапевтом світлої пам’яті Федором Мачуром, який також збирав рослини та виготовляв на їхній основі ліки. Я заготовляв для нього золототисячник. Так поступово назбирав грошей на свій перший фотоапарат — «Зміна (Смена)-8М».
— Тодішня фотографія була зовсім іншою: плівка, проявлення, друк світлин. Доводилося опановувати цілий технологічний процес. Як Ви навчалися фотомистецтва?
— Так, я багато читав, вивчав усе, що стосувалося фотографії. До того ж моїм сусідом був директор побутового комбінату, до складу якого входило фотоательє. Я носив туди плівки, а працівники ательє багато чого мене навчили. Важливі знання отримав і від оператора Київської кіностудії імені Олександра Довженка. Тоді працівники кіностудії приїжджали до Рожнятова, де знімали фільм. На жаль, імені мого спонтанного, але чудового вчителя я не запам’ятав. Велику роль у формуванні мого художнього смаку відіграло й мистецтво. Я часто розглядав картини, особливо мені подобалися твори прикарпатських митців. Усе це допомагало вчитися бачити композицію, світло, красу деталей.
— Що найбільше любили фотографувати на початках творчого шляху? Чи змінилися ваші мистецькі зацікавлення з роками?
Розмовляла Сабіна РУЖИЦЬКА
(Продовження читайте в ч. 44 газети «Нова Зоря»)
