Конгрегація Віровчення: «Евтаназія — злочин проти життя»

0
36

У Ватикані представлено лист Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus», затверджений Папою Франциском, який засуджує будь-які форми евтаназії та асистованого самогубства, закликаючи підтримати сім’ї та медичних працівників.

Той, хто через недугу перебуває на термінальній стадії життя, як і той, який народжується із обмеженими прогнозами на виживання, має право бути прийнятим, отримувати лікування, бути оточеним турботою. Церква виступає проти невиправданої терапевтичної настирливості, але наголошує на тому, що «евтаназія є злочином проти людського життя», а будь-яка формальна чи матеріальна співпраця з таким учинком «є важким гріхом», якого не може узаконити жодна влада. Про це читаємо в листі Конгрегації Віровчення «Samaritanus bonus» на тему «лікування людей на критичних та термінальних етапах життя», який у червні був апробований Папою Франциском та оприлюднений 22 вересня 2020 року.

Необхідність приготування такого документа пов’язана із помноженням випадків і розвитком законодавств у багатьох країнах, що дозволяють на евтаназію та асистоване самогубство важкохворих людей, чи навіть у випадку лише психологічних проблем. Завданням листа є надати конкретні вказівки для впровадження в життя послання Милосердного Самарянина. Бо навіть якщо оздоровлення є неможливим чи малоймовірним, «медично-санітарний, психологічний і духовних супровід є неминучим обов’язком», бо в іншому випадку йтиметься про «негуманне залишення хворого».

Невиліковний не означає такий, що не заслуговує на лікування

«Вилікувати, якщо це можливо, але піклуватися — завжди». Ці слова святого Івана Павла ІІ пояснюють, що бути невиліковним ніколи не є синонімом не отримувати піклування. Дбання до кінця, перебування з хворим, супровід його слуханням, дозволяючи почуватися любленим і бажаним, може запобігти самотності, страхові перед стражданнями й смертю, відчаєві, який з цього випливає. Адже саме ці явища сьогодні належать до головних причин, які пробуджують прохання про евтаназію та асистоване самогубство. Водночас, не бракує заяв з боку лікарів про зловживання, коли йдеться про припинення життя людей, які б ніколи не бажали застосування евтаназії для себе.

Документ зосереджений на питання сенсу болю й страждання у світлі Євангелія та Христової жертви, вказуючи на те, що біль «є стерпним лише там, де є надія». Надією ж, яку Христос передає страждаючому, є «надія на Його присутність і реальну близькість». Тож паліативної опіки недостатньо, якщо «немає нікого, хто перебуває поруч з хворим і свідчить про його унікальну й неповторну цінність».

Недоторканна цінність життя

«Недоторканна цінність життя є основоположною істиною природного морального закону та суттєвим підґрунтям юридичного правопорядку», — стверджується в листі. Тож так само, як неприйнятним є «аби інша людина була нашим невільником, навіть якщо би просила нас про це», не можна вирішувати чинити замах на життя людини, «навіть якщо вона про це попросить». Позбавити хворого життя, якщо він просить про евтаназію, не означає «визнавати і цінувати його волю», але, навпаки, «не признавати цінність його свободи, глибоко обумовленої недугою та болем, як також цінність його життя». Чинячи так, «вирішується про хвилину смерті замість Бога».

В документі наводяться деякі фактори, що обмежують здатність зрозуміти цінність життя. Першим з них є викривлене застосування поняття «гідна смерть» поряд із так само двозначним поняттям «якості життя» в утилітаристській антропологічній перспективі, згідно з якою життя вважається «гідним» лише за наявності певних психічних і фізичних ознак. Другою перешкодою є помилкове розуміння співчуття, забуваючи про те, що справжнє людське співчуття полягає «не у провокуванні смерті, але в прийнятті хворого, в його підтримці», пропонуючи йому засоби для полегшення страждання.

Ще однією перешкодою є зростаючий індивідуалізм, що є коренем «латентної недуги нашого часу», якою є самотність. Перед обличчям законів, що легалізують евтаназію, «іноді, виринають необґрунтовані дилеми щодо актів, які в дійсності пов’язані із простим доглядом за особою, як от гідратація чи годування хворого в несвідомому стані без перспективи одужання».

Евтаназія — злочин проти життя та гріх

Упорядники документа висловлюють занепокоєння з приводу «широко оскаржуваного зловживання евтаназійною перспективою» у медичних протоколах, які стосуються завершальної стадії життя, без консультації з пацієнтом чи родиною. Тож документ наголошує як на остаточному вченню на тому, що «евтаназія є злочином проти людського життя», «лихим у собі самому вчинком за будь-яких нагод й обставин». Тому, будь-яка безпосередня формальна чи матеріальна співпраця є важким гріхом проти людського життя, до якого жодна влада не може законно примушувати чи дозволяти на нього.

Таким чином, ті, хто затверджує «закони про евтаназію й асистоване самогубство, стають спільниками важкого гріха», а також мають провину схиляння до гріха, бо «такі закони причиняються до деформації сумління, також і у віруючих». Допомагати самогубцеві є «незаконною співучастю в недозволеному вчинкові». Евтаназійний акт є недопустимим, також і тоді, коли відчай або туга можуть зменшити, або ж вчинити неіснуючою особисту відповідальність того, хто його просить. «Йдеться, отже, про завжди помилкове рішення», тож медичний персонал ніколи не може вдаватися «до жодної евтаназійної практики, навіть на прохання зацікавленої особи, ні, тим більше, його родичів». Тому закони, які легалізують евтаназію, є несправедливими. Благання про смерть з боку важкохворих не повинні сприйматися як «вираження справжнього евтаназійного бажання», але як прохання про допомогу й любов.

«Ні» надмірному терапевтичному заповзяттю

У документі пояснюється, що «захищати гідність вмирання означає виключити як прискорення смерті, так і її відкладення шляхом так званого надмірного терапевтичного заповзяття», уможливленого сучасними медичними засобами, спроможними «штучно відтермінувати смерть, без того, щоб пацієнт отримав у цих випадках дійну користь». Отож, з наближенням неухильної смерті, «дозволено прийняти рішення про відмову від лікування, результатом якого було би лише нестабільне та болюче продовження життя», але не перериваючи звичайного лікування, що належить хворому. Відмова від надзвичайних і непропорційних заходів є вираженням згоди з людським становищем перед обличчям смерті. Однак, обов’язковими для запевнення залишається годування та гідратація, оскільки «базовою формою піклування, належною кожній людині, є введення необхідних поживи та рідини».

Паліативна опіка: не залишатися сім’ї без підтримки

В цьому контексті вказується на важливість паліативної опіки, яку названо «цінним засобом» для супроводу пацієнта, застосування якого значно зменшує кількість прохань про евтаназію. До такої опіки, що ніколи не може включати можливість евтаназії або асистованого самогубства, зараховано також духовний супровід хворого та його сім’ї.

В лікуванні важливо, щоби хворий не почувався тягарем, але відчував, натомість, цінування й близькість з боку рідних. В цій місії родина потребує «допомоги та належних засобів». Це вимагає з боку держав «визнати першочергову та фундаментальну соціальну роль сім’ї та її незамінну роль також і в цій сфері».

Пренатальна діагностика й маленькі пацієнти

Щодо сфери паліативної опіки в педіатричному віці та пренатальної діагностики, в документі зазначається, що від миті свого зачаття, діти, уражені патологіями будь-якого роду, є «маленькими пацієнтами, яким сучасна медицина завжди спроможна надавати допомогу та супроводити в спосіб, який шанує життя». Пояснюється, що у випадку пренатальних патологій, які безумовно приведуть до смерті протягом короткого проміжку часу та за відсутності терапії, здатної покращити стан здоров’я таких дітей, вони жодним чином не повинні бути покинуті, отримуючи належний супровід аж до настання природної смерті. Засуджується «іноді, обсесивне» використання пренатальної діагностики й утвердження культури, ворожої до інвалідності, що часто призводить до рішення про аборт, «який ніколи не є дозволеним».

Глибока седація, вегетативний стан, мінімальна свідомість

У листі зазначається, що для полегшення болю у хворого, знеболююча терапія використовує ліки, що можуть викликати призупинення свідомості. Церква «підтверджує дозволеність седації як частини лікування», що надається пацієнтові для того, щоби «кінець життя прийшов у максимально можливому спокої». Це стосується також і тих заходів, які «наближують момент смерті», але завжди, мірою можливості, «за поінформованої згоди пацієнта». Неприйнятною є та седація, що вводиться для «безпосереднього й умисного» заподіяння смерті.

Документ також вказує на помилковість думки про те, що «брак свідомості в осіб, які автономно дихають, є знаком того, що хворий перестав бути людською особою з всією притаманною їй гідністю». Також і в ситуації постійного браку свідомості чи так званого вегетативного стану, за хворим повинна визнаватися його гідність, він повинен отримувати відповідне піклування, має право на живлення та гідратацію. Наголошується на необхідності передбачити «належний супровід для родичів», що несуть тягар допомоги хворим у вегетативному стані.

Спротив у сумлінні

Врешті, Конгрегація вимагає чіткої та згуртованої позиції з боку місцевих Церков щодо цієї теми, заохочуючи католицькі медичні заклади до відповідного свідчення, стримуючись від «очевидно недозволеної з моральної точки зору поведінки». Наголошується також, що закони, які схвалюють евтаназію, «не створюють обов’язку для сумління» та вимагають «серйозний і чіткий обов’язок опиратися їм, вдаючись до спротиву сумління». Лікар «ніколи не є простим виконавцем волі пацієнта» і завжди зберігає «право та обов’язок відмовитися від бажань, незгідних із моральним добром, як його бачить власне сумління». Нагадується про те, що не існує «права свавільно розпоряджатися власним життям», а тому жоден медичний працівник не може ставати «виконавчим захисником неіснуючого права».

Важливо, аби лікарі та медичні працівники були готовими до християнського супроводу вмираючих, на що вказують нещодавні трагічні події, пов’язані з епідемію Covid-19. Коли ж йдеться про духовний супровід особи, яка просить про евтаназію, необхідна «близькість, яка завжди спонукає до навернення» і «недопустимими є будь-які зовнішні жести, які б могли сприйматися як схвалення евтаназійного вчинку, як от присутність в момент його здійснення». Така присутність «не може інтерпретуватися по-іншому, ніж спільництво».

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Leave a Reply