У важкі й трагічні моменти, коли наука та медицина опиняються в безсиллі, людство завжди звертається до Бога. Так і цими днями: одні, каючись, просять допомоги в Бога, а інші – богохулять і кепкують з перших: «Де ваш Бог? Якщо Він існує, то Він байдужий до вас.
Чому не прийде вам на допомогу у важкий момент? Ви – розповсюджувачі вірусу, причащаєтеся з однієї ложечки. Але Бог карає як вас, так само і всіх інших, адже ви теж хворієте й помираєте». Це лише невеличкий перелік тих немилостивих лещат, в які потрапила Церква останнім часом, потерпаючи від тих, хто за будь-яку ціну шукає сенсації, щоб бути поміченим, стати популярним блогером в соціальних мережах… Як результат, тисячі «лайків», сотні негативних коментарів та перепостів відео, як «невігласні християни» причащалися в час пандемії…
На жаль, цей світ не зрозумів Христа. Доля християн аналогічна: «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5, 11). Тому нема причин опускати руки. Вже у перші століття християнства апологетам треба було доводити, що учні Ісуса не палили Риму і що вони не приносять в жертву немовлят. Тим паче сьогодні добрі новини нікого не цікавлять, новину творить лише погана новина…
Тому хочемо ми того чи ні, до певної міри завжди будемо в інформаційній війні. Однак за нами вибір: миротворці ми чи мимоволі, захищаючись, і самі перетворюємося в агресорів?
У китайській мові слово «криза» складається з двох ієрогліфів. Перший означає «страх», другий – «можливість». Кожен бачить щось своє. А я б сказав, що це страх, який народжує нові можливості. В цьому я нещодавно переконався, коли читав ряд коментарів, які у мене викликали страх від того, скільки ненависті в тих людей, які живуть поруч, до Церкви та до практикуючих християн. Виникало бажання чи не на кожен коментар відповісти, підказати, пояснити, спростувати. Але негативу було стільки, що мене просто не вистачило б, щоб прокоментувати кожного зокрема. Тому й вирішив відібрати лише окремі закиди-міфи і висловити власну думку щодо них. А це і є нова можливість заговорити ще раз на ті теми, про які Церква завжди активно говорить, але саме тепер, дякуючи тому всьому негативу, вони неабияк стали цікавими й популярними для широких кіл нашого суспільства.
Тема доволі розлога, тому знаків, попереджаю, буде дещо багато. Але ми тепер всі перебуваємо на карантині, часу маємо вдосталь, тож спробуйте набратися терпіння і дочитати до кінця.
Отож, п`ять міфів про Бога, Церкву і пандемію!
1. Бог карає грішне людство, тому й посилає на землю вірус…
Такі думки останнім часом доволі часто звучали від різних «релігієзнавців», що є дуже дивним для Нового Завіту і зокрема для нашого XXI століття. Схожі твердження були притаманні, власне, старозавітній людині, яка розуміла, що згрішила, і чекала заслуженої кари. А Господь від самого початку шукає за впалою людиною: «Адаме, де ти»? Цілий Старий Завіт драматично проходить в тому, що ізраїльський народ, потерпаючи наслідки первородного гріхопадіння, не спроможний почути голос Бога. Там панує закон «око за око, зуб за зуб». Тому Бог сходить на землю, воплочується, стає людиною, щоб людську природу знову зробити учасником Божественного плану.
Христос приносить на землю нову заповідь – любові. Якщо б Господь нас карав, то навіщо Христові потрібно було нас зціляти? Але саме це Він найчастіше робив, про що дізнаємося зі сторінок Євангелії. Він показав нам, як потрібно любити, померши за нас на хресті!
А сьогоднішній вірус, як і всі інші хвороби, є наслідком гріха, чи радше гріхів, і не завжди мого… Адже гріх як такий приносить майже завжди суспільний дисбаланс і страждання. Згадаймо Чорнобиль… Чому ж сьогодні у всіх нас такий слабкий імунітет? Чи це Господь забруднює навколишнє середовище? Чи це Господь продає нам неякісні продукти харчування?
Бог, звичайно, міг би знищити грішну людину і створити все по-новому, але це якраз і була б уже кара. А Господь не карає, Він полюбив нас безмежною любов’ю і очікує, щоб кожен з нас пішов слідами Христа – безкорисливої і жертвенної любові. Бог створив нас розумними і вільними, тому чекає нашого добровільного навернення. Так, Він всемогутній і міг би змінити людину «чарівною паличкою», але тоді це була б уже не розумна людина зі свобідною волею, а такий собі, даруйте, піддослідний кролик…
І тут мені хочеться згадати слова німецького філософа і письменника Германа Гессе: «Відчай Бог посилає нам не для того, щоб убити нас. Він посилає нам його, щоб збудити в нас нове життя». Тому сьогоднішня ізоляція — це не кара і не кінець світу. Ізоляція — це можливість для нового початку.
2. В Італії через коронавірус померло багато священників. Якщо Бог не пощадив своїх слуг, то яка взагалі йому справа до всіх інших?..
Саме один із таких коментарів я прочитав, коли у соцмережі Фейсбук тривала дискусія щодо причащання вірних під час карантину. Мушу визнати: така теза мене навіть дещо розсмішила, бо розумію, що писала її наївна людина, яка з фізичною смертю бачить всьому кінець…
Звичайно, Бог не бажає нашої передчасної смерті і це достатньо перегукується з вищенаведеними роздумами. Але цей момент, коли прийде наш час, неминучий, він є переходом, пасхою, входженням до етапу вічного життя!
В історії Церкви налічуються тисячі мучеників, які радо йшли на смерть заради віри в Бога. Нещодавно світ облетіла звістка про двох італійських священників. Один просто віддав куплений для нього апарат штучної вентиляції легень для незнайомого, молодшого від нього, пацієнта і згодом героїчно помер. А інший, розуміючи, що вже помирає, щосили підняв вгору руки, затискаючи кулаки, як роблять це найактивніші футбольні фани, і так зі щасливою посмішкою на устах помер. Він радів, що нарешті його душа лине до Того, Хто його сотворив і Кого він дуже сильно любить. Така смерть для помираючого не є карою, а нагородою, входом у вічне життя, в обійми Отця Небесного! Він тріумфально вболівав, бо прийшов до фінішу, він уже відчував передсмак того, «чого людське око не бачило й вухо не чуло, що на думку людині не спало, те, що наготував Бог тим, що його люблять» (пор. І Кор. 2:9).
Насправді, хто ще досі не знайшов для себе відповіді, як постав цей світ, для чого я живу, хто Творець та упорядник гармонійного мікро та макрокосмосу, то для нього мої вищенаведені роздуми видаватимуться суїцидом. Хто ж повірив у Христа, той розуміє, що земне життя коротке, але людина вічна. Уявімо собі життя дитинки в лоні матері. Вона живиться через пуповину і на перший погляд, згідно з біологічними законами, коли цю пуповину перерізають, то її життя мало б закінчитися. Але ж ні! Безтурботна дитина, народжуючись із лона матері, де вона мала все необхідне для життя, входить в інший простір. Вона отримує самостійну форму життя, роблячи перший подих, вона починає бачити світло, простір і що найголовніше – побачить свою матір, в якій дотепер перебувала, але не могла її досі бачити. Хоч сам момент переходу-народження є болісний як для матері, так і для немовляти.
Третій етап життя людини відбувається в схожий спосіб. В один день людині просто непотрібне більше живлення від пуповини матері-землі, бо летить вона в значно вищі широти. І це не кінець, а щасливий початок. Нарешті вона побачить люблячого Бога, під Яким досі перебувала, але не могла Його бачити. То чого ж боятися?
Але насправді чи не боюся я смерті? Я – така сама людина, як всі інші, і страх завжди є перед чимось невідомим, зрештою – це ще й розлука з найріднішими людьми. Тому цей перехід так само може бути болісним. Але віруюча людина розуміє, що це – лише тимчасова розлука. Ми знаємо, що смерть є тільки переходом, місточком, за яким буде життя вічне. А гарантією того є Ісус Христос, Який воскрес із мертвих.
Ось що говорив один з найвідоміших спеціалістів з античності український історик, академік Владислав Бузескул: «Воскресіння Христа підтверджене історичними даними з такою ж безсумнівністю, як існування Івана Грозного та Петра Великого. Якщо заперечувати Воскресіння Христове, то потрібно заперечувати (причому на більшій підставі) існування Пилата, Юлія Цезаря, Нерона, Августа, Трояна, Марка Аврелія, руських князів Володимира й Ольги, Олександра Невського, Івана Каліти, Данила Галицького, Юрія Долгорукова та багатьох інших».
Христос воістину воскрес! Але вірити в це потрібно серцем, а не розумом, незважаючи на ті чи інші твердження науковців, тому що Бога пізнають серцем.
3. Слід дотримуватися чітких правил карантину, бо Бог і так нам не допоможе… А «береженого і Бог береже»…
Насправді це прислів’я в богословському контексті має зовсім інше пояснення. Бог сотворив цей світ за певними законами, які людина в міру своєї відкритості до Творця протягом історії розпізнає. Певні медичні відкриття, які зробила наука лише в минулому чи позаминулому століттях, у Біблії вже згадуються багато тисяч років тому. Там ми знаходимо чіткі приписи зокрема й щодо гігієни. Зрештою і самі 10 заповідей не є банальними заборонами, а радше огорожами від небезпеки, які Бог дає людині! Тому «бережений», виконуючи правила, співпрацює із Творцем згідно із законами Його творіння. А безглуздий лише порушує все підряд і чомусь претендує на чудо Боже…
Медична гігієна така сама вічна, як Закон Божий.
Господь оберігає кожну людину: «У вас навіть і волосся на голові усе пораховане… Не бійтеся» (Лк. 12, 7). Та все ж, коли людина сміливо порушує правила медичної гігієни, аби довести міць своєї віри, вона втрачає страх Божий: «Не спокушай Господа Бога твого» (Лк. 4, 13).
У Старому Завіті (книга Левіт) карантин для хворого був часом, коли визначалася воля Божа відносно нього. Ось чому огляд проводив священник. Він паралельно молився за нього: «Бог стільки чудес явив своєму народу, чи зцілить Він і цього Свого сина Ізраїля?».
Отож, молитися потрібно, очікувати чуда – також, але зі смиренним проханням, а не з претензією.
На вищесказане хотів би додати, що у книзі Левіт детально описані правила поведінки з людьми, які вражені заразними хворобами, і нерідко там є натяк на те, до чого науковий світ прийшов лише наприкінці XIX століття завдяки професору Ігнацу Земмельвейсу, угорському акушер-гінекологу, якого вважають основоположником асептики. Саме він помітив, що миття рук лікарів перед прийняттям пологів зменшує смертність породіль. За це відкриття його засміяли колеги, витурили з професії і запроторили до психлікарні, де «лікували» обливанням водою та побоями. Зрештою в тій психлікарні він і помер після чергового побиття, яке призвело до сепсису, з яким боровся все життя.
У 1847 році, намагаючись зрозуміти причини післяпологової гарячки (сепсису) у багатьох породіль — і, зокрема, того факту, що летальність при пологах у лікарні на 30-50% перевершувала летальність при домашніх пологах. Земмельвейс припустив, що інфекцію приносять з інфекційного та патологоанатомічного відділень лікарні. Лікарі в той час багато практикували в прозекторській, і приймати пологи часто прибігали просто від мерця, витерши руки носовими хустками. Земмельвейс зобов’язав персонал лікарні перед маніпуляціями з вагітними і породіллями знезаражувати руки зануренням їх у розчин хлорного вапна. Завдяки цьому смертність серед жінок та новонароджених впала більш ніж усемеро — з 18 до 2,5 %.
Отож, дотримуймося і ми цих простих правил у щоденному житті і просімо Бога про чудо відступу пандемії коронавірусу!
4. Від Святого Причастя неможливо заразитися – бо це сам Христос!
Абсолютно погоджуюся з цим твердженням, але з невеличкими застереженнями. Христос – Той, Хто зціляє і оберігає нас. І насправді, якби Святе Причастя розносило інфекції, то священники, які щоденно причащають численних вірних і згодом споживають усі Дари, що залишаються, просто масово вимерли б від різних заражень… І тут, як не крути, таки присутнє своєрідне чудо!
Але, з іншого боку, це не означає, що ми маємо спокушати Бога, вимагаючи від Нього завжди видимого чуда. Про це вже обширно йшлося вище. Звичайно, якщо до Святих Дарів домішати отруту, то ця отрута вб’є нас, а не Святе Причастя. І чи маємо ми право спокушати Бога тим, що, мовляв, Ти повинен і цю отруту, Господи, знешкодити, бо ми її змішали з Твоїми святими Дарами?..
Щось аналогічно і з причащанням вірних під час пандемії коронавірусу, який ще не достатньо досліджений. Знаємо, що інкубаційний період може тривати два тижні і бути безсимптомним, але вже заразним, то тут не саме Причастя несе небезпеку, але присутність інфікованого в громадському місці. Тому, прислухаючись до розпоряджень державних органів влади, церковний провід розпорядився, щоб богослужіння відбувалися при зачинених дверях з онлайн трансляціями. Та все ж були такі вірні, які залишалися молитися під зачиненими храмами, просячи, щоб їм було уділене Св. Причастя. В коментарях таких розцінили як фанатиків, невігласів, облизувачів ложечки тощо.
Насправді все далеко не так. Для глибоковіруючих людей Св. Причастя є не менш життєво необхідним, як для інших піти купити хліба в магазині під час карантину. Тому Церква не має морального права відмовити таким людям в причащанні. Але й не має права наражати інших на небезпеку інфікування. Отож були вжиті максимальні заходи гігієнічної безпеки: богослужіння відбувалися без присутності вірних у храмі, яких причащали на вулиці, дотримуючись дистанції між ними. Причасник відкриває широко рот, а священник з відстані вкидає Св. Дари, не торкаючись вуст. Після кожного причасника ложечка обробляється медичним спиртом. То чи це несе більшу небезпеку від скупчення цими днями людей на ринку чи у відомому господарському гіпермаркеті?
Про закриття останнього навіть не йшлося, в той час, як масово звучали заклики заборонити церквам виводити озвучення богослужінь на вулицю, щоб там не скупчувалися люди…
5. Якщо під час причащання все-таки можливо заразитися, то Святе Причастя не таке вже й чудодійне, як ми собі думали досі…
Про спокушання Бога чудом ми вже говорили вище. Насправді Євхаристія є центром життя Церкви. Всі Таїнства Церкви прямують до Євхаристії як до точки завершення. Хрещення, Миропомазання і Покаяння ведуть до Євхаристії. Священство створене заради Євхаристії. Подружжя – це життєва Євхаристія, сопричастя тіла і духа, з якого продовжується життя людства і Церкви. Єлеопомазання, у свою чергу, є введенням в остаточну Євхаристію – Небесне Царство. Тому Другий Ватиканський Собор каже, що «Євхаристія є тією вершиною, до якої прямує діяльність Церкви, й одночасно є і тим джерелом, звідки випливає вся її сила» (LG, 10). Тому Євхаристія вже тут, на землі, є провісницею майбутнього життя, і тільки через Євхаристію можемо дізнатись те, що станеться з нами у майбутньому світі.
Видатний американський священик-єзуїт, богослов і літургіст професор Роберт Тафт на Соборі монашества, який відбувався у Львові в 2004 році, сказав, що «мета Євхаристії – це не тільки перетворити хліб та вино, а перемінити тебе і мене у Христа». Відправа Євхаристії є «для нас», щоб «нас усіх, що від одного тіла і чаші причащаємося, з’єднати одне з одним на причастя єдиного Святого Духа» (Епіклеза Літургії св. Василія).
Під видами хліба і вина під дією Святого Духа до нас сходить сам Христос, Який бажає загостити до кожного з нас, оздоровити нас духовно й тілесно, об’єднати нас. Таїнство Євхаристії продовжується в кожній Літургії, яку священнослужителі служать по цілому світі, коли промовляють різними мовами слова: «Це моє Тіло…, це моя Кров…» в імені Ісуса Христа… Тому для тих, хто це дуже добре розуміє, скажу: «Не сумуйте! Нехай ця тимчасова карантинна розлука розбудить у нас ще більшу любов до зустрічі з Євхаристійний Христом». А для тих, хто таки дуже потребує чудодійних доказів, зазначу, що на сьогоднішній день історія Церкви знає понад 150 чудес, пов’язаних з Євхаристією. Зазвичай вони відбуваються, коли віруючі починають сумніватися щодо справжньої присутності Христа в Пресвятих Дарах, під час спроб профанації. І хоча Церква не базує своє вчення на цих чудесах, а на Христовому слові, однак коли Бог робить такі чудеса, зазвичай значно зростає віра у Євхаристійну Присутність Ісуса Христа.
Останнє Євхаристійне чудо, визнане Церквою дійсним автентичним чудом, в Католицькій Церкві сталося 1996 року в Буенос-Айресі, в часі, коли теперішній Папа Франциск був Архієпископом у цьому місті. Освячена гостія перетворилася на Тіло і Кров.
18 серпня 1996 року близько 19 години о. Алесандро Пезет відправив Літургію. Після цього до нього підійшла парафіянка, яка повідомила, що на одному з бічних престолів на свічнику лежить гостія. Коли о. Пезет знайшов у вказаному місці гостію, то помітив, що вона була в такому стані, що спожити її було неможливо. Тому він поклав її в посудину з водою і поставив у кивот. Коли в понеділок він відкрив цей кивот, то із подивом помітив, що гостія перетворилася на м’язову тканину і кров. Про це священник повідомив кардинала Хорхе Бергольйо, який призначив офіційне церковне розслідування цього випадку.
Кілька років гостія зберігалася в одному з кивотів Архієпархії у таємниці. За цей час вона не тільки не зіпсувалася, але й збільшилася в розмірі. Це вже саме по собі було незвичайним феноменом. Тому 1999 року кардинал Бергольйо вирішив дати частинку цієї гостії, яка перетворилася на тканину, для наукового дослідження.
5 жовтня 1999 року в присутності офіційних представників Архієпархії вчені взяли фрагмент гостії на дослідження. Архієпархія не надала науковцям жодної інформації, яка могла б вплинути на результати аналізів. Дослідження у Нью-Йорку робив відомий американський кардіолог і патологоанатом д-р Фредерік Цуґібе. Він підтвердив, що йдеться про частину м’язевої тканини серцевого м’яза стінки лівої серцевої комори. М’язева тканина є дійсно людською і має свою власну ДНК. На думку вченого, м’яз походить з організму, який перебуває у стані запального процесу, оскільки виявлено велику кількість білих кров’яних тілець, яка значно перевищує норму, що жахнуло вченого, адже такі показники свідчили, на його думку, про те, що м’язева тканина взята з живого людського серця. Щобільше, білі кров’яні тільця проникли в тканину м’язу. На думку вченого, це свідчить про те, що м’яз належить людині, яка терпіла страшні фізичні болі.
Щоб краще зрозуміти ситуацію, представники Церкви запитали в американського спеціаліста, який провадив аналізи і презентував результати, як довго білі кров’яні тільця могли залишатися живими, якщо б м’язева тканина перебувала у воді. Доктор Ціґібе відповів, що кілька хвилин, не більше. Коли він отримав пояснення, що ця тканина кілька місяців зберігалася у дистильованій воді, то підтвердив, що немає наукового пояснення такому явищу. Коли ж науковцю повідомили, що це частина гостії, яка перетворилася на м’язеву тканину, доктор Цуґібе відповів: «В який спосіб і з якої причини прісний хліб міг перетворитися на живий людський м’яз з живою кров’ю – наука не може дати відповіді. Це є поза компетентністю науки».
Відповідно до офіційного церковного розслідування, компетентна церковна влада визнала цей випадок автентичним Євхаристійним чудом.
Що думає про ці явища медицина?
На даний момент єдиної думки немає. Однак важливим є те, що у 1976 році медична комісія ВООЗ і ООН опублікувала витяги зі свого звіту про виконану роботу, в якому, серед іншого, йдеться про те, що наука, усвідомлюючи свої межі, зупиняється перед неможливістю дати якесь пояснення про Ланчанське чудо, яке сталося ще у восьмому столітті в місті Ланчано (Італія). Монах, який сумнівався в реальній присутності Христа в Євхаристії, виявив, що під час слів освячення хліб та вино змінюються на плоть і кров. Минуло дванадцять століть, а ця плоть і по сьогодні зберігається.
Погоджуюся, що висновок ВООЗ і ООН не є заявою про релігійну віру, але, принаймні, він є виявом смирення наукового світу.
І на завершення в час пандемії хочу порадити всім нещадним критикам Церкви: моліться і працюйте – це формула розв’язання багатьох проблем. Молімося одні за одних, підтримуймо стареньких і немічних. Адже від того, що будемо лити брудом на ближніх, на Церкву, нікому легше не стане. Гірше – гарантовано. Бо негатив народжує негатив. Будьмо у ці важкі дні, наче бджілки, які шукають квітки з приємним запахом, щоб не просто ним егоїстично насититися, а принести нектар іншим! Є ж інший вид комах – мухи… Їм важливо також знайти запах, але інший… І обов’язково вони перенесуть «зіпсуте» на здорове, щоб і здорове, заразившись, неприємно запахло… Віднайдімо себе в житті: мухи ми, чи бджілки?
А що ж до Церкви, то скажу, що вона не тільки молиться, але й мобілізувала всі свої волонтерсько-благодійні ресурси, щоб допомогти суспільству та медикам боротися з цією пандемією!
Бажаю усім міцного здоров’я та щоб якнайшвидше настав той час, коли ми знову не боятимемося міцно потиснути один одному руку та по-братньому обійнятися, дякуючи Богові, що вберіг нас здоровими й неушкодженими від коронавірусу.
Автор: о. Іван Стефурак
