«Ісус навчав в одній з синагог у суботу.
Була ж там одна жінка, що її тримав дух у недузі вісімнадцять років: вона була скорчена й не могла ніяк випростатись. Побачивши її Ісус, покликав і промовив до неї: «Жінко, ти звільнена від твоєї недуги». І поклав на неї руки й вона зараз же випросталась, і почала прославляти Бога.
Тоді начальник синагоги, обурений, що Ісус оздоровив у суботу, озвався і мовив до народу: «Шість день є, коли маєте працювати; тоді, отже, приходьте й оздоровляйтесь, а не в день суботній».
Господь у відповідь сказав до нього: «Лицеміри! Чи кожний з вас не відв’язує свого вола або осла від ясел і не веде його поїти? Цю ж жінку, дочку Авраама, що її сатана зв’язав ось вісімнадцять років, не треба було від цих узів звільнити в день суботній?».
І як він говорив це, усі противники його засоромились, а ввесь народ радів усім славним вчинкам, які він зробив».
(Лк. 13, 10-17).
27-ма неділя після зіслання Святого Духа ще на один тиждень наближає нас до Празника Радості цілого Божого Створіння – свята Різдва Христового, а Господь євангельською розповіддю про зцілення жінки пропонує нам очистити наш духовний зір, налаштовуючи Словом Божим наш «внутрішній навігатор» на Царство Небесне.
Вісімнадцять років дух мучив жінку, перешкоджаючи їй повноцінно брати участь в житті, тримав її скорченою та не давав їй можливості піднести голову, щоби вона могла зустрітись поглядом із перехожими, щоби вона не могла бачити, як «Небеса оповідають славу Божу, і діло рук Його проголошує твердь небесна» (Пс. 19, 1).
Не можна не помітити, що ця епохальна зустріч із Творцем і Спасителем відбувається не будь-де, а саме там, де громада збирається на молитву. Із євангельської розповіді чітко помітно, що Ісус швидко ідентифікує серед присутніх у храмі саме цю жінку, а не когось іншого. Розмірковуючи над цим, чисто по-людськи можна сказати, що Ісус легко побачив цю скорчену жінку, бо її вигляд видавав її. Однак знаємо, що логіка Царства Божого кардинально відрізняється від логіки цього світу, бо «Господь не дивиться так, як чоловік: чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце» (І Сам. 16, 7). Ісус, дивлячись на жінку як Творець, бачив все її життя: її проблеми і ті страждання, які вона переживала, і очевидно Він також побачив, що вона «дозріла» до прийняття зцілення.
Перебувати в храмі – це, на перший погляд, та дрібна деталь, яку зафіксувало Святе Писання. Однак ця деталь є важливою передумовою для зцілення – перебувати там, де моляться і роздумують над Словом Божим.
В часі різдвяного посту дуже важливо не загубитись та, ідучи за Вифлеємською зорею, не збитись із правильного шляху. Існує великий ризик, що можна піти за штучним світлом. Споживацьке суспільство безліччю «зір» вабить наш погляд, особливо в передріздвяний час, намагаючись нав’язати нам свою, комерціалізовану версію різдва, яке немає нічого спільного із приходом у цей світ Месії. Дух споживацтва намагається паралізувати та скорчити сучасну людину, щоби гамірно відсвяткувати такий собі «день народження без Новонародженого», зовсім не згадуючи про головного Винуватця цього свята. Різдво Христове – це незрівнянно та неспівмірно більша радість від тієї, яку ми відчуваємо, коли бачимо привабливо прибрані вітрини магазинів, святково прикрашені вулиці міст, храми та наші оселі. Бо Вифлеємська зірка загоряється у нас всередині, на тому глибинному рівні людського буття, куди ніхто, крім одного Творця Всесвіту, не має доступу.
2020 увійде в історію людства як рік, який через пандемію коронавірусу заблокував шлях до храму, змусивши християн святкувати, – спочатку Воскресіння Господнє, а тепер також і Різдво Христове, – онлайн. Різні життєві обставини можуть заблокувати дорогу до храму, але ніхто і ніщо не зможе стати на перешкоді Божої любові та Його благодаті. І хоч нам може бути прикро, що ми не зможемо, згідно з нашими традиціями, відсвяткувати Різдво Христове, переживати слід не через те, що в часі різдвяних свят не побачимось із тими, кого дуже любимо та з ким так хочемо зустрітись. Переживати і боятись потрібно найбільше через те, щоби ми часом, навіть відвідуючи наші храми, не залишались духовно скорченими.
Трагедія сучасної духовно скорченої людини полягає в тому, що вона, дивлячись в очі потребуючим, хворим та немічним, самотнім та людям з інвалідністю чи похилого віку, в їхньому погляді не бачить Вифлеємської зорі, яка веде до Ісуса. Диявол також дуже боїться і робить все для того, щоби людина серед суєти й метушні не зупинилась і не підняла своєї голови та щоби в оточуючій красі природи не розпізнала люблячий лист Творця до своїх дітей. Бо з цього моменту почнеться процес зцілення людини, а через неї – зцілення усіх тих ран та недуг суспільства.
У тих обставинах, в яких ми зараз усі опинилися, можемо почуватись прибитими, пригніченими, а диявол може нашіптувати, що наші гріхи настільки великі, що нам ніяк не вдасться випростатись та підвести нашої голови, щоби побачити Бога, бо Господь від нас відвернувся.
Якщо переживаємо ще й через неможливість піти до храму, то варто на мить зупинитись та відчути, як Господь інсталює в наше серце Слово Боже: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним» (Ів. 3, 16), щоби налаштувати наш «внутрішній компас» на Вічність.
А роздуми над цим Словом приведуть нас до храму, щоби, дотримуючись карантинних норм та соціальної дистанції, ми могли відчути люблячий погляд Ісуса у Таїнстві Сповіді та Євхаристії і почути це довгоочікуване: «Ти вільний (вільна) від твоєї недуги».
о. Володимир МІСТЕРМАН.
