Світ навколо нас так створений Богом, щоб ми могли постійно навчатися. Навчатися в школі та університеті, вчитися дітьми і дорослими, навчати один одного. Вчитися можна навіть у наших домашніх улюбленців. Хочу поділитися історією, яка стала вельми повчальною для мене. Це розповідь про двох безпритульних тварин, які волею випадку опинились у домі моїх батьків. Хоча, чи є щось випадкове у цьому світі?.. Мені треба було лише побачити і зрозуміти. І ще важливо, щоб не було занадто пізно застосовувати здобуті знання… Особливо хотіла б, щоб цю історію прочитали ті, хто виховує маленьких діток. Отож, до вашої уваги дві коротенькі розповіді.
Історія перша. Рембо
Він з’явився на нашому подвір`ї у дні Різдвяних свят. Одного дня, коли мама вийшла у двір, побачила в альтанці собаку. Навіть вуличні собаки бувають невеличкими і милими, але це був великий, рудий, типовий вуличний пес. Мама вже збиралася вигнати його, але собацюра пригнув голову, прищурив вуха і не вставав з місця. Він лише дивився своїми круглими очима на маму. А коли спробував таки встати, стало зрозуміло, що у нього забита нога. Може машина не пригальмувала вчасно, а може хтось з нас, людей, виявився «добрим» до безпритульного?
Нещастя з ногою обернулося для «гостя» удачею – мама пожаліла його, принесла підстилку, дала їсти і він залишився жити у нас. Діти дали йому «круту» кличку – Рембо, хоча вона підходила йому частково, лише за його розміром. Спочатку ми приглядалися до нього, остерігаючись якоїсь агресії. Та Рембо виявився добрим собакою. Видно, це ми, люди, стаємо жорстокими, опиняючись у несприятливих для нас обставинах життя. А цей безпритульний пес, хоч і жив на вулиці, був часто голодний і мерз не раз, без ласки і уваги, – все ж залишився добрим… Його нечесана шерсть була жорсткою, але його голова, яку навряд чи хтось колись гладив, схилялася від дотику наших рук і він завмирав від задоволення.
Рембо швидко втямив, що він господар на цьому подвір`ї, а тому гавкав на усіх, хто наближався до хвіртки, і здавалося з того гавкоту, що тут мешкає вівчарка. Він їв усе, що мама йому приносила, не спричиняючи жодних клопотів з їжею, тож усі були задоволені… Рембо проводжав нас до церкви і діти завжди хвилювалися, чи знайде він дорогу додому, але пес завжди чемно чекав нас біля хати. У вечірніх прогулянках він також був поряд, то відбігаючи вбік, то повертаючись назад. Часом він бігав гуляти й сам (деякі звички не змінюються, навіть у пса). Була лише одна річ, через яку мама нарікала на Рембо… Він постійно влаштовував підкопи. То під альтанкою вириє яму, знищить пару кущів малини. Ми закладемо підкоп, то він з іншого боку копає, вириває в’юнкі рослини, які робили затінок на альтанці. Врешті решт він вирив яму під купою дров, яка була в кутку городу, тому ці катакомби нікому не заважали і зрештою усі заспокоїлись. А між тим Рембо знав, що робить. Коли змінювалась погода, небо затягали хмари і піднімався вітер, а особливо коли починалася гроза, Рембо ставав сам не свій. Він метався в страху і ховався у своїй «криївці»…
Так минув майже рік. І ось 1 січня, прийшовши до батьків у гості, я почула, що Рембо зник… Він пропав у новорічну ніч… Він пішов і не повернувся… Я б могла ще сказати, як нам було шкода, як я ходила вулицями нашого району, шукала і кликала його. Рембо не знайшовся.
Історія друга. Мурчик
Незадовго після того, як у нас поселився Рембо, разом з нашим Марком зі школи прийшов рудий кіт. І хоч бабуся вимагала, щоб цього кота повернули туди, де він був, бо у неї вже була на господарці киця Маруся, але слідом за Рембо біля хати опинився Мурчик. Думаю, усі розуміють природу походження такого промовистого імені.
Одразу було видно, що Мурчик був домашнім котом і то пещеним, бо він любив ластитись, сидіти на колінах і муркотіти від задоволення. Він їв сухий корм, крутився під ногами, постійно «пхався» до хати і противно нявчав, коли випрошував м’ясо. Невідомо, чому цей котик, про якого добре дбали і якого любили, опинився на вулиці. Мурчик швидко зрозумів хто є хто, і що цей дім може стати його новим помешканням. Але як він не старався, в дім його не пускали. Адже тут вже жила кицька і поранений Рембо. Котові давали їсти, адже серед зими шкода було тварини, та до хати дорога котові була закрита і як свого його не приймали, сподіваючись, що з приходом весни він піде геть. Можливо, якби Мурчик виглядав як британський висловухий, то міг би мати шанс. А так це був звичайнісінький рудий кіт, худий та брудний від життя на вулиці. Тому він лежав на килимку біля вхідних дверей, очікуючи, мабуть, на диво.
Натомість, на жаль, замість дива на нього чекали випробування. Після сутички з сусідським котом, на боці у Мурчика з’явилась велика рвана рана, яка не загоювалась, не присихала, як це часто буває у тварин, а гноїлась. Ми поливали і присипали рану ліками, та здавалось, нічого не помагало. Тепер Мурчик виглядав ще жалюгідніше, він навіть вже не муркав, а тихо мявчав, коли до нього наближались. Дітям наказали не чіпати кота і вони обходили його стороною. А кіт і далі лежав на килимку перед дверима, не відходячи від хати. Коли пригріло сонце, кіт «лікував» собі рану, відлежуючись на сонечку, і рана потрохи загоїлась. Так що з приходом осені він повністю одужав, почав муркати та далі намагатись потрапити у дім.
Минуло трохи часу. Бачили б ви Мурчика тепер! Він набрав вагу, помитий і вичесаний, він ночує тепер на дивані біля тепленького радіатора, а на його ошийнику дзеленчить дзвіночок, попереджаючи не закривати дверей, бо він біжить до хати.
Ну ось, дві схожі на початку, а які різні кінцівки у цих історій. І які різні долі. Але найголовніше, що це стосується не тільки життя тварин. Щось схоже відбувається і у житті людини. Від дитинства кожен має виростати з усвідомленням своєї значущості у житті. І що у цьому житті ми варті кращого. Якщо знайдеться той, хто підтримає, той, хто навчить вірити у себе, у свої сили, тоді й життя складеться краще. Ця підтримка живитиме навіть тоді, коли настануть не найкращі часи. Ви вистоїте, як той Мурчик, бо будете вірити в диво, яке трапляється у житті на кожному кроці, адже саме життя є дивом, але тільки для того, хто вірить у нього. Якщо ж ви уяви не маєте, хто ви, якщо вас не навчили вірити в себе і вірити в краще, то, на жаль, навіть коли й складуться сприятливі обставини, може статися, що не вистачить віри і не вистачить сил дочекатися «дива».
Історія нашого кота є добрим прикладом для підтвердження слів з Євангелії: «Стукайте, і вам відчинять». Лише вчіть своїх дітей вірити у себе, вірити у те, що їм обов’язково відчинять, і тоді вони впевнено стукатимуть у потрібні їм двері.
Наталія БІЛА.
