«У Бога немає помилок та випадковостей»: інтерв’ю з о. Володимиром Містерманом

0
94

13 листопада 2020 року Архієпископ та Митрополит Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ Високопреосвященний Владика Володимир Війтишин призначив о. Володимира Містермана заступником керівника департаменту суспільних комунікацій (Медіа-Центр), головою спеціальної комісії цензорів Івано-Франківської Архієпархії УГКЦ. Він також є богословським редактором часопису «Нова Зоря». Про покликання до священства та про нові обов’язки розмовляємо з о. Володимиром.

– Отче Володимире! Розкажіть про родину, з якої Ви походите, про край, де народились, і про покликання до священства.

– Зрозумів лише з часом, особливо відколи пішов з рідної домівки, що в Бога не існує помилок. Коли Господь когось кличе до життя, Він кличе в найкращому місці, від саме тих, а не інших батьків, саме в цій країні, серед тих людей і в тому часі. На четвертому десятку життя можу з певністю сказати, що мені дуже пощастило. Господь покликав мене до життя від чудових батьків. Із втратою батька розумію, що саме він був для мене найкращим.

Я народився на Зборівщині (Тернопільщина) в мальовничому селі Гаї за Рудою. Перші мої кроки, формування під впливом батьків, дідуся й бабусі, які пройшли Сибір, краса природи рідного села так сильно вплинули на мене, що я вже відтоді чудово розумів, що дбати про природу – це природня поведінка для людини. Це мені особливо пригодилось, коли почав у нашій Церкві займатись питаннями екології. І хтозна, як би було, якби я народився в іншому місці?!

Покійний батько Володимир був інженером, мати Марія – медсестра-пенсіонерка, яка 49 років віддала медицині. Старша сестра пішла слідами матері, а покійний брат, як і батько, також був інженером. Мені недалекою була думка – стати лікарем. Однак Господь захотів, щоби я став «лікарем душ», а будучи священником, щоби міг взяти щось від батька, а щось – від матері.

Покликання зародилось завдяки матері, бо з дитинства вона водила мене до церкви. Я бачив приклад відданих священників. Не розумію досі, як у 12 років, прислуговуючи підпільному священникові, я зміг на його запитання, чи хочу я бути священником, відповісти: «Так!» З часом, коли здобував освіту, сумніви були, чи то моє, чи ні. А з кожною наступною освітою розум ставив ще більше запитань: «Але ж це дуже відповідально – бути священником! Може, це не для тебе? Може, ти помилився?». Коли включалася віра, молитви рідних, особливо – дружини, до мене повертався спокій та мир, і я переконувався, що дійсно хочу бути священником.

– Ви закінчили Івано-Франківський Духовний Інститут, Папську Академію св. Альфонса в Римі, курси з біоетики при Католицькому Медичному Університеті ім. А. Джемеллі (Рим), факультет «Практичної психології» у Прикарпатському Національному університеті ім. В. Стефаника. Також Ви вивчали німецьку мову в Гете Інституті. Чим були цікаві роки навчання? Які знання здобули?

– Окрім того, що здобув добру освіту в Україні та за кордоном, вважаю, що знання, дипломи та наукові досягнення – це не найголовніше. Мав ласку від Бога вчитися у Вічному місті, в одному з папських закладів. Завдяки навчанню за кордоном, спілкуванню з різними людьми з цілого світу Господь вивів мене з периферійного думання, а в серці Католицької Церкви розширив мої горизонти. І вони розширюються й далі, бо люблю багато подорожувати, маю багато друзів по цілому світі. Знання німецької та італійської мов допомагають у спілкуванні з ними.

Після захисту докторату в Римі, я пішов здобувати психологічну освіту в Івано-Франківську. Окрім того, що здобув друзів, через 10 років зрозумів, навіщо це мені було потрібно. Господь покликав мене на служіння до Патріаршої курії як заступника адміністратора, де серед різних відповідальних обов’язків треба було піклуватись про людей. Нічого немає випадкового у нашому житті. Знання німецької пригодилось, коли співпрацював та співпрацюю з партнерами з Німеччини. Знання італійської допомагають моніторити усе, що відбувається в католицькому світі та підтримувати дружні й професійні стосунки.

– Ви розпочали працю в Бюро УГКЦ з питань екології, були автором низки видань на екологічну тематику, перекладали документи Католицької Церкви. Також Ви викладали спецкурс на соціальну тематику для семінаристів Івано-Франківської духовної семінарії, чотири роки були сотрудником на парафії і два роки працювали в Патріаршій курії в Києві. Розкажіть про плоди тих років.

– Коли працюєш у Церкві, то важливо пам’ятати, що працюєш не заради плодів, бо приносити плоди належить Богові, а не нам. Плоди прийдеться збирати не нам, особливо якщо беремось за щось, що до нас ніхто ніколи не робив. Праця в екологічному бюро – це була нерозорана нива. З керівником Бюро УГКЦ з питань екології доктором Володимиром Шереметою ми «засівали» ці перші екологічні зерна і були впевнені, що вони проростуть, але не думали, що перші плоди нам вдасться побачити. Невтомною була боротьба за те, щоб очистити наші цвинтарі від штучних квітів і вінків, однак за майже 10 років уже є перші свідчення священників, які кажуть, що вже є цвинтарі, які повністю вільні від штучних квітів та вінків. І це не може не мотивувати до ще більшої праці, бо вільні від пластику цвинтарі – це ознака очищення не лише довкілля, але й перш за все очищення та оживлення нашої віри в Бога.

– Одне із Ваших життєвих кредо: «Бути креативним – це бути закоріненим в Творця?

– Господь створив одну планету, одну нашу землю-матір, яка має служити нам, якою ми маємо відповідально, з думкою про прийдешні покоління, управляти. Людство за останніх 100 років по-хижацьки вибрало із землі стільки всього, що майбутні покоління «пожинатимуть плоди» такого безвідповідального господарювання. А ось коли ми є закорінені в Бога через Святе Писання, молитву, життя Церкви, Таїнства, Господь через дари Святого Духа відкриває нам розум, дає нам мудрість, і ми тоді розуміємо, які креативні підходи використовувати в різних сферах життя та діяльності для того, щоби природніх ресурсів вистачило нам і прийдешнім поколінням.

– Ви захоплюєтесь волейболом, настільним тенісом, подорожами, їздою на велосипеді, катанням на лижах. Де берете час на захоплення?

– Часу бракує, відколи став священником, одружився, з’явилися діточки. Спорт є попередженням різних деструктивних явищ, таких, як емоційне вигорання, агресії, депресії тощо. Тому на свої дозвілля треба знаходити час і як сімейному чоловіку, треба прив’язувати любов до моїх захоплень рідним, щоби можна було це робити разом.

– Наступного року Ваша родина відзначить 10-річчя шлюбу. За що Ви вдячні Творцеві?

– Господь мене «виловив», як мого небесного покровителя святого Володимира, через любов дружини. Коли священник одружений, то дружина разом із ним бере участь в його покликанні. Коли є любов між чоловіком і дружиною, діточками і батьками, це є такий собі, не досконалий, але «рай в мініатюрі». Завдяки дітям вчуся бути батьком. Щоб бути добрим батьком для своїх дітей, маю спочатку навчитись бути добрим сином по відношенню до Отця Небесного. Я є батьком п’яти дітей, двоє з яких вже чекають на нас у Небі. Наші діти – це діти Божі, яких Господь нам доручив, тому що довіряє нам. Він нам їх дав лише на певний час, щоб ми піклувались ними, а потім відпустили, створивши простір любові, в якому зможуть розвинутись та прорости усі ті задатки і здібності, які Творець у них вклав.

– Як богословський редактор, яким Ви бачите розвиток «Нової Зорі»?

– У 2021 році буду святкувати разом із матусею чверть століття – 25 років, відколи я знайомий із «Новою Зорею». Цей часопис дуже тісно переплетений із моїм священничим покликанням. У 1996 році, коли я вступив у Духовну семінарію, коли мама побачила моє прізвище у списку прийнятих, то відразу передплатила газету «Нова Зоря». Відтоді й донині цей часопис (усі номери за 25 років!) є в нашому домі. Коли я приїжджав додому на канікули, то мама мені розповідала, що діється в єпархії, чим живе Церква. Я жартував, що мама більше знає, ніж я, семінарист.

А секрет збільшення тиражу простий – подавати живе свідчення Євангелія, Слово Боже, яким Господь торкається сердець людей. Зцілившись духовно, люди будуть ділитись з іншими тим, як їхнє життя змінюється завдяки цьому друкованому слову.

У сучасному, дещо депресивному суспільстві, особливо в час коронавірусу дуже важливо читати позитивну та корисну літературу, а не «годувати» наш розум отруйною інформацією. Нам треба плекати культуру читання доброї літератури, скріплюючи цим наш «духовний імунітет». А «Нова Зоря» в цьому нам дуже може допомогти, бо подає роздуми над Святим Писанням, свідчення життя з Богом інших людей, розповіді про святих. Думаю, що якщо би кожен із 195 семінаристів переконав батьків, хресних, родичів, сусідів, парохів у тому, що потрібно передплатити цей часопис і якщо б хоч половина підписників засвідчила іншим, як по-справжньому жити з Богом, нам не потрібно буде хвилюватись про тираж.

Господь завдяки цьому друкованому слову обов’язково відновлюватиме гармонію в родинах, парафіяльних спільнотах, у Церкві та в українському суспільстві назагал. Тому нехай «Нова Зоря» буде цією Вифлеємською зорею, яка допоможе віднайти шлях до Ісуса.

Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.

Leave a Reply