Початок дії норм закону про державну мову в сфері обслуговування соцмережі зустріли дуже жвавим обговоренням. Багато хто розмірковує, як насправді буде відбуватися цей перехід.
Працівники сфери обслуговування відтепер мають перше звертання до клієнта робити українською, а далі, за бажанням клієнта, можливе використання інших мов.
У разі порушення норм і відмови спілкуватись українською, клієнти можуть подавати скарги. А власників закладів, де будуть виявлені численні порушення, можуть навіть штрафувати, – пише НЗ з посиланням на ВВС News Україна.
Також інформація для клієнтів у сфері обслуговування має бути українською, але на додаток можуть бути версії й іншими мовами.
BBC News Україна поговорила з українцями, які повністю перейшли на спілкування українською кілька років тому.
Олександра Кондрашева, власниця крамниці “Пані Пастила”, Київ
У 2009 році я вийшла заміж і переїхала до Києва з Москви. У Києві я не відчувала ніякого дискомфорту у спілкуванні, всі розуміли російську і відповідали так само.
Але через деякий час ми поїхали до родини чоловіка в Тернопіль. І там я відчула, що майже не розумію, що говорять люди. Ба більше, тоді я вперше усвідомила, що в Україні є своя мова, що це дійсно інша країна.
Мені стало дуже цікаво вивчити українську, а родичі чоловіка лагідно до цього підштовхнули.
Я раптом гостро усвідомила, що коли ми, приміром, приїжджали до Франції, там люди французькою розмовляли, у Німеччині – німецькою.
І у мене в голові щось переключилося.
Я зрозуміла, що приїхала в чужу для мене країну, і що з поваги до мешканців цієї землі я повинна вчити їхню мову і спілкуватися нею.
Це ще було до Революції Гідності, все було спокійно, і в Києві тоді мене ніщо не спонукало зробити цей крок.
Я купила підручники і почала вчити мову. Пам’ятаю, як мене вразило слово “узбіччя”, я ніяк не розуміла його походження і мені було складно його вимовити.
Я обрала українську опцією за замовчуванням, перевела всі свої гаджети на українську і почала розмовляти нею з дітьми.
У нас четверо дітей, і з першими я ще спілкувалася російською, а потім перейшла виключно на українську.
І російська почала потроху зникати з повсякдення. Молодші діти російської навіть не розуміють вже.
Вони на домашньому навчанні, але мені було важко знайти для них україномовний гурток. Це жалюгідна ситуація, коли українець у столиці не може знайти гурток державною мовою.
Я помітила, що російськомовні люди ніколи не перейдуть на українську, коли я з ними розмовляю.
На мій погляд, це – абсурдна ситуація, я росіянка, вивчила українську мову і спілкуюся з українцем, який тут народився, вчився в українській школі, але відповідає мені російською.
Я дуже люблю українську, мені подобається нею розмовляти.
Мене якось на вулиці спитали: “Ой, дівчино, ви часом не зі Львова? У вас така гарна українська”.
Коли люди говорять, який “великий и могучий русский язык”, я сміюся.
Мені ніколи не подобалось зверхнє ставлення до української мови. Для російської людини вона завжди якась смішна, негідна, малоросійська одним словом. І хоча мене ніколи не виховували в дусі неповаги до українців, але таке ставлення до мови часто було у багатьох росіян.
Я виросла на російській мові, вчилася на ній в університеті, перечитала всю літературу, але впевнена, що вона нічим не краща за українську, навіть навпаки, тепер вона мені здається трохи “топорною”, а українська навпаки – ллється.
Можливо, ми з українською знайшли одна одну.
Сергій Майдуков, художник-ілюстратор, Київ
Я народився і виріс у Донецьку. У мене частина родичів по татовій лінії – російськомовні, це – міські, освічені люди, вчені, а мамина гілка – україномовна і сільська.
І все дитинство я спостерігав, як російськомовна частина моєї родини потроху витісняє україномовну. Коли всі збиралися за столом – завжди розмовляли російською, а українська сприймалась як малограмотна, знаєте це – “а давайте лучше по-русски”.
Таким чином все дитинство я розмовляв російською, і мені навіть на думку не спадало, що можна інакше – в моєму оточенні українською ніхто не користувався.
Я перейшов на українську з 2015 року. Мені це було нескладно, тому що я багато чув українську мову від маминих родичів, а коли 2006 року переїхав до Києва, почав теж трохи більше її чути, ніж у Донецьку.
Українська була таким велосипедом, який висить на стіні, але на ньому ніхто не їздить. Велосипед “Україна”.
Трохи складно спочатку було інше.
Я думав, що людям може муляти око, що людина раптом стала показово україномовною.
Менше за все я хотів, щоб це було якоюсь позою. Знаєте, людина з Донецька раптом перейшла на українську – ну, ще п’ять вишиванок одягни.
Тому я виробив для себе поступову стратегію, залишивши російську тільки для тих, хто знав мене давно.
Усі нові люди, з ким я знайомився, вже впізнавали мене як україномовну людину. А оскільки життя так влаштоване, що старі друзі йдуть, а нових людей з’являється більше, спілкування російською в мене майже не залишилося.
Я давно помітив, що коли російськомовна людина розмовляє українською, я сприймаю її як старанну, уважну до себе та оточення людину.
Коли україномовна людина переходить на російську, то я відчуваю безмежний сум і жаль.
З переходом на українську я почав з більшою повагою ставитися до себе, я став також у певному сенсі “мовною поліцією”, пильнуючи, щоби мовою більше користувалися.
А ще я помітив, що вся прогресивна креативна спільнота переважно спілкується українською, а російськомовний культурний контент, графічний і вербальний, мені здається, просів.
Сьогодні бути приналежним до російськомовного сегмента в галузі культури або бізнесу, на мій погляд, означає мати менше можливостей.
Олена Мельник, випускниця магістратури Педагогічного університету, Одеса
Я до Одеси переїхала у 2002 році. До того я чотири роки вчилася в інституті у Харкові, а виросла у Сумах. Це було повністю російськомовне середовище. Одеса теж російськомовна, я би навіть сказала агресивно російськомовна.
Два роки тому у березні-квітні 2019 року я вирішила повністю перейти на українську.
Це був певний виклик собі й суспільству, який я вже давно збиралася зробити, але ніяк не наважувалася.
Хоча українською я володіла, спілкувалася нею у соцмережах та коли бувала в україномовних регіонах.
Але одного ранку я встала і сказала дітям (у мене троє дітей, а чоловік тоді був у рейсі): “Все, товариство моє любе, відсьогодні я спілкуюся українською”. У них були великі очі, але знаючи мою позицію стосовно мови та України, вони не дивувалися довго.
А чоловіку, з яким ми спілкуємось у месенджерах, коли він у морі, я написала українською: “Привіт, тепер я україномовна. Мені потрібна твоя підтримка”. І він перейшов зі мною на українську.Пропустити YouTube допис, 1https://www.youtube.com/embed/alMvvnQId3o?start=14&feature=oembedПідпис до відео,Увага: інші сайти можуть містити рекламу
Кінець YouTube допису, 1
Дітям важче, вони постійно в російськомовному середовищі й проводять в ньому більше часу, ніж зі мною. У садочку, в школі, в гуртках у нас по факту спілкуються російською, хоча в теорії вони – україномовні.
На мою українську люди спочатку реагували бурхливо: “О, а чого це ти?”. Відповідала: “Бо вмію, можу і хочу, бо я – українка”.
Друзі навіть спочатку робили ставки, скільки я протримаюсь.
В Одесі мене часто сприймають як туристку, питають: “Ой, а откуда вы к нам приехали? Сейчас ведь не сезон”.
Хоча тут є люди з принциповою, свідомою позицією, активісти, які перейшли на українську, але нас дуже мало в Одесі.
Мовний закон тут переважно сприйняли негативно, як не використовували українську, так і не використовують.
Сьогодні були в магазині, вчора на пошті, ніхто навіть не привітається українською.
Ілля Дядик, програмний директор “Артхаус трафік”, Київ
У мене батько був військовим, я народився у Польщі, потім переїхав до Узбекистану, потім провчився до 5 класу у Донецьку, а після цього батьки переїхали до Житомира. І в Донецьку, і в Житомирі я вчився у російськомовних школах.
Під час навчання в університеті в Києві я почав спілкуватися українською, переважно на парах, а повністю перейшов на неї, як і багато людей, у 2014 році після початку війни України з Росією.
Але справжнім поштовхом до остаточного переходу стала розмова зі знайомим французом, який приїхав до Києва і якось спитав мене, а чому ж ти не розмовляєш українською, якщо у вас є своя власна мова.
Як мінімум перших два місяці було важко.
По-перше, ти намагаєшся перекладати в голові і знаходити правильні слова.
А по-друге, ти хочеш оточити себе мовою, але в 2014 році це було не так і просто. Заходиш на сайти, де ти зазвичай читаєш новини, а вони всі російськомовні. Тоді я почав купувати книжки українською і шукати український контент.
Найскладніше для мене було вимовляти і правильно використовувати “г” і “ґ”, здається, в мене й досі з цим проблеми.
Переходити на російську мені доводиться тільки іноді по роботі, коли я спілкуюся з колегами з пострадянських країн. Але навіть серед них є такі, хто розуміє і любить українську, і вони просять мене не переходити на російську.
А в родині, з друзями, знайомими я спілкуюсь тільки українською, навіть коли мені відповідають російською мовою.
Тим, хто намагається перейти на українську, я би порадив українізувати свою повсякденну рутину. Мені здається, тепер це зробити простіше.
А головне почати розмовляти, я знаю, що для багатьох найважче – зробити це зі знайомими, адже одразу починаються питання: “О, а що трапилося? Чому це ти розмовляєш українською мовою?” Відповідав на це: “Тому що вирішив так розмовляти”. Насправді за кілька тижнів всі звикають.
Мовний закон цілком підтримую, людина – лінива істота, і якщо її не підштовхувати, нічого не зміниться.
Анастасія Сінченко, авторка дитячих книжок, підприємниця, Київ
Я перейшла на українську 1 січня 2019 року. Ми з чоловіком прокинулися й вирішили: “Ну що починаємо?” І почали. Діти, у нас їх троє, теж перейшли, хоча до цього всі спілкувалися російською.
Спочатку було складно, доводилося постійно подумки перекладати. У мене українська більш-менш була нормальна, у чоловіка – не дуже, але він старався. Найскладніше було молодшим дітям, тому що вони не зрозуміли, чому це раптом всі заговорили незнайомою мовою.
Найближчі друзі й родичі нас підтримали і почали нам теж відповідати українською, навіть ті, кому це було складно. Завдяки тому, що ми перейшли на українську на наших сімейних зустрічах або з друзями, тепер всі розмовляють українською.
Щоб покращити свою українську ми перейшли виключно на український контент: фільми, мультфільми, книжки, але головне – продовжували говорити. Вже через місяць було легко.
Найскладніше, мабуть, це – емоційна лексика. Ми з чоловіком спочатку припинили сваритися. В розпалі підібрати швидко потрібні слова було складно, і сварка сходила нанівець. Потім, щоправда навчилися сваритися й українською мовою.
Наш старший син опинився, мабуть, єдиним у класі, хто розмовляє українською, але він – міцний горішок, тримає позиції й на російську не повертається. А молодші – зараз російську взагалі не розуміють.
Так, звичайно, наше життя змінилося після переходу на українську. Раніше було відчуття якоїсь неправильності, а потім все стало на свої місця, розмовляти українською – це природний стан.
А ще коли перейшли на українську, одразу почали помічати, що української в Києві мало насправді, мабуть, тепер більше.
Мовний закон підтримую. Дуже мало людей, які абсолютно не можуть говорити українською, часто за цим просто стоїть небажання або лінь.
Чим частіше ми спілкуватимемось українською, навіть вимушено спочатку, тим швидше і органічніше вона увійде в життя.
