Сьогодні в світі відзначається Міжнародний день онкохворої дитини. В Івано-Франківській обласній дитячій клінічній лікарні є відділення онкогематології з інтенсивною хіміотерапією, яким завідує Іваненко Алла Леонідівна. Тут лікується 25 пацієнтів – від немовлят до 18-річного віку. Сьогодні вся увагу світу прикута до онкохворих дітей, тому гість нашої редакції – лікар-онкогематолог п. Алла Іваненко.
– Пані Алло! Ви причетні до порятунку життя не однієї дитини! Як Вам вдається залишатися чуйною, мотивованою, мати сильну віру, вболівати за кожного?
– Ви так запитали, що в мене перед очима промайнуло усе життя… Моя подруга-окуліст каже, що ми робимо квантовий стрибок. Коли до нас приходять онкохворі діти, ми думаємо лише про одне – як їх з Божою допомогою вилікувати. Прагнемо дати шанс кожній дитині вилікуватись від цієї важкої недуги.
Коли я молодою прийшла на роботу в лікарню, то мріяла працювати з новонародженими дітьми. Сюди потрапила випадково. У мене були прекрасні наставники-вчителі, але хворі діти постійно вмирали, тому перших пів року я тільки плакала. Уже збиралась піти з цього відділення, але один випадок змінив ситуацію. На шафах у відділенні були чорні пакети з фотографіями. На них були діти, яких проводжали в останню путь. Мої наставники-лікарі були настільки близькі з родинами померлих, що останні ділились з ними цими світлинами.
Але ми, молоді лікарі, знали, що десь у світі є такі протоколи, які рятують життя дітей. У 1989-1990 роках в Україні з’явилась високодозована хіміотерапія. Раніше були схеми, за якими лікували, а тепер вони називаються протоколами. Це була настільки важка хімія, що старші лікарі сказали, що вони її робити не будуть. А я була молода, то був мій старт в роботі. З того все й почалося.
– Розкажіть, будь ласка, про лікування за цими протоколами.
– Лікування онкохворої дитини – це вузенька стежка, а навколо – прірва. Не кожен пацієнт може пережити хіміотерапію, бо в когось серце не витримує, а в когось – печінка. Крім того, в дітей є чимало вірусів, а хімія знищує лейкоцити. Усе, що є в крові, починає активізуватись, його потрібно подолати.
Ці протоколи придумав професор Шелонг. Вони складені за принципом ділення мутованої онкоклітини. Спочатку діти вмирали через те, що хіміотерапія давала велику токсичність. Тоді додали терапію супроводу. Сюди входять високовартісні антибіотики, стимулюючі фактори. Протоколів є багато, всі вони – різні.
У нашому відділенні є 25 ліжок, умовно п’ять – онкологічних, а 20 – гематологічних. Зараз лежать онкологічні хворі – з раком ока, пухлиною головного мозку, враженням кістки стегна. За моєї пам’яті була тільки одна дитина з раком серця. У кожного свій протокол – хіміотерапія. А на інших 20-ти – діти зі злоякісними захворюваннями крові (це лімфоми, лейкемії тощо).
– Як проходить звичайний день вашого персоналу?
– Наші лікарі живуть життям цих дітей настільки, що особистого у них уже нема. Персонал висококваліфікований, проводить високодозовані терапії. Діти можуть мати хімію безперервно 24 години упродовж семи чи десяти днів. Це все потрібно моніторити. Якщо подивитися на дитину, яка отримує високодозовану хіміотерапію, то таке враження, що вона в космічному кораблі. Інколи вісім крапель мають капнути протягом однієї години. Це все роблять наші медичні сестри. На них велике навантаження. Лікарі мають свої функції, це – безперервний процес.
Нас, лікарів, турбує, як дитина перенесе хіміотерапію. Ми йдемо додому, а у відділенні діти залишаються під крапельницями. Тому ввечері телефонуємо, питаємо про стан дитини та результати їх аналізів, які беремо щоденно. За увесь час, відколи існує це відділення, у нас вилікувалось сотні дітей. Вони вийшли заміж, одружилися. На жаль, є родини, в яких діти померли. Народивши вдруге, батьки приходять до нас, щоб ми оглянули цих дітей, щоб у них не було таких діагнозів. Ця довіра дає нам крила.
Чому народжуються діти з онкозахворюванням?
Коли на це питання буде чітка відповідь, тоді все буде просто. Тоді винайдуть такі таблетки, які б можна було дати і весь процес ділення онкоклітин буде зупинений. Колись французькі лікарі зраділи, що вони знайшли цю причину і винайшли такий препарат. Однак через пів року почалось звикання і експеримент був припинений. Зараз говорять про генетичні поломки і про імунну систему, яка ламається. Теорій є багато.
– Чи підтримують ваше відділення волонтери?
– Безумовно, до пандемії це було часте явище. Кожен пацієнт мав би мати окрему палату. У нас є бокси і кімнати, де лежать по двоє, троє, четверо дітей. Адміністрація закладу думає над цим питанням.
У нас є також ігрова кімната. Хлопці й дівчата з тими, хто може ходити, малюють, граються. Кожен, хто приходить, обстежується, має бути здоровим. Ми не можемо впускати багато гостей.
– Чи є психологічна підтримка для дітей та їхніх родин, які довідались про такий страшний діагноз?
– Ми мали психологиню, яка перших пів року лише плакала, а потім активно включилась в роботу. Це необхідність у нашій праці. Вона почала реабілітацію з нас, коли побачила, як проходять наші дні й ночі. Одна справа, коли дитині пів року, а інша, коли потрібно повідомити правду 16-річному підліткові. Коли я сказала одній мамі, що життя її дочки кардинально зміниться, вона попросила, щоб я сама повідомила діагноз її дочці. Якось на цьому дивані, де ви зараз сидите, сиділа красива дівчина з розкішним довгим волоссям. У неї була перспектива – поступити у вуз. І я вийшла з кабінету, щоб повідомити цій дитині, що відтепер вона буде жити по-іншому. Було складно. Тому ми всі стаємо психологами. Іноді, щоб зайти в палату, потрібно підняти собі настрій, «зробити» лице. Через те, що ми всіх цих дітей любимо, нам простіше. Ми до них звикаємо, знайомимось, пізнаємо їхні родини.
– Чи можливо батькам за власні кошти вилікувати дитину, хвору на рак?
– Маємо підтримку від держави. До російсько-української війни вона надходила вчасно, тепер є збої. Зараз ми замовили ліки на 25 мільйонів гривень. Є обласна програма «Здоров’я населення Прикарпаття», яка виділяє кошти на терапію супроводу. Якщо по державній чи обласній програмі немає препаратів, то ми обмінюємось ними між обласними центрами. Наприклад, зараз ми взяли ліки в Запоріжжя, а віддали Рівному. Ми плануємо наперед і за добу отримуємо необхідні ліки.
– Чи мають ваші пацієнти паліативну допомогу?
– Це дуже болюче питання, бо нелегко сказати батькам: «Забирайте дитину додому»… Є паліатив, який тягнеться роки, а є такий, який минає швидко. Усе вирішують батьки. Якщо вони вважають, що до свого останнього подиху дитина має бути в лікарні, то ми погоджуємось.
Як цього року будете відзначати Всесвітній день онкохворої дитини?
– Ви ж розумієте, що день дитини, хворої на рак, – це не свято. Це день, коли у всьому світі привертають увагу до цієї хвороби. Традиційно в цей день до нас приходять священники. Капелан лікарні о. Юрій Стрільців разом з о. Ярославом Рохманом та о. Русланом П’ястою відслужать Молебень. Семінаристи своїм співом прикрасять цей день. Отці в цей день читають молитви на оздоровлення над дітьми, благословляють присутніх свяченою водою, виголошують коротке слово підтримки і дарують скромні подарунки кожній дитині.
До речі, матері хворих дітей часто ходять на Службу Божу в лікарняну каплицю. В цей день ми і плачемо, і радіємо, очищаємось від своїх гріхів. Цього року буде інакше, ніж минулого, будуть обстежуватись усі гості. Минулого року були волонтери, меценати.
– Бажаємо всім хворим дітям подолати цю страшну недугу і повернутись до своїх домівок радісними і щасливими. Розуміємо, що онкохвороба – не вирок. Її можна подолати! Хай Господь допомагає Вам і вашим пацієнтам!
Розмовляла Юлія БОЄЧКО.
