Справа життя, що лікує душі💖

0
17

Наша талановита прикарпатка Мирослава Полатайко-Гусак 8 березня цього року отримала
державне звання — Заслужена артистка України. До цього було понад 20 ролей та 10 років праці в Івано-Франківському Національному академічному драматичному театрі ім. Івана Франка.
Для когось вона – улюблена Марічка у «Гуцулці Ксені», для когось — Проня у виставі «За двома зайцями», вона — у «Коханні з присмаком дощу», дівчина в криївці — у «Нації», Василина — в «…Майже ніколи не навпаки», Юнона — в «Енеїді», Баба Стівен — у «Пристрастях Тіля» тощо…
Про те, як юна артистка досягла такої високої нагороди, розмовляємо з п. Мирославою
Полатайко-Гусак.

— Розкажіть, будь ласка, Мирославо, як і коли у Вас виникло бажання стати на творчу стежину?
— Я зростала у родині, де віками панувала атмосфера творчості. У моїй підсвідомості дотепер лунає фольклор, живуть традиції, які збирали чотири покоління моїх предків. Моя прабабуся Параска Бойчук у 30-х роках минулого століття брала участь в аматорському гуртку. З виставами об’їздили всю Україну, були навіть за її межами. Вона виконувала головні ролі у виставах «Наталка Полтавка», «Циганка Аза», грала у виставі «Украдене щастя» та багатьох інших. Моя бабуся, Гафія Москалюк, від маленької була поруч із мамою, за кулісами. Вона навіть брала участь у постановках, де потрібно було грати дітей. Пам’ятаю слова бабусі, що їй найбільше запам’яталась вистава, де грали собаки й гуси. Але понад усе бабуся любила співати, її знання співанок не витримала би жодна пам’ять
комп’ютера!
Оригіналом є моя мама, яка свідомо обрала професію режисера. Згодом стала директором Народного дому нашого рідного села Цуцилів Надвірнянського району. Мама очолює Народний аматорський драматичний колектив. Бачачи невгамовну працю мами, її самовідданість професії, я не змогла втекти від долі, тому пішла стежками своїх
предків.
— Розкажіть про роки Вашого навчання. Чи були вони якісь особ­ливі?
— Я навчалася в Інституті мистецтв Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника на відділенні «акторська майстерність», на курсі Олександра Яковича Добряка. Студентські роки були насичені різними емоціями, знаннями, цікавими постановками. Олександр Якович відкривав у кожному з нас найкращі сторони, вчив, як володіти пластикою, мімікою, навчав акторським секретам, докладав титанічну працю, щоб зробити з мене професіонала.

Марія Миколаївна Ігнатюк була моєю викладачкою зі сценічної мови, її монологи й вірші я використовую й сьогодні. Низький уклін Вам, викладачі!
У 2010 році я закінчила інститут і вже була запрошена до нашого театру на проби у виставу «Нація» Марії Матіос,
де успішно зіграла свою першу роль фельдшерки Дусі та Аннички.
— Якими були Ваші перші відчуття?
— Відчуття на той момент перепов­нювали подих від хвилювання й захоплення, мандраж у тілі, в роті пересохло, адже на мене прийшли подивитися й оцінювати актори, метри сцени. Дякувати Богові, я вистояла цей бій з театром, і він мене прийняв, як і чудовий колектив. Тут моя друга домівка й сім’я.
Я дуже багата людина, бо отримала від Всевишнього нагороду — займатися улюбленою справою. Це не робота, це моє життя. Особливо зараз, коли ми всі перебуваємо на карантині, я відчуваю нестримну жагу до мистецтва,
шалено сумую за глядачами, мої емоції вирують всередині. Ніщо не замінить сцену. Вірю, що уже скоро ми всі, здорові тілами, зустрінемося в театрі, щоб лікувати ще й душі.
— Чи були у Вас комедійні моменти на сцені, про які глядачі не підоз­рювали, а знали тільки актори?
— О-о-о, комедійні моменти — це моя родзинка. Я люблю робити збитки під час вистави, про які не завжди й актори догадуються. Наприклад, у виставі «Ніч перед Різдвом» я замалювала передні зуби чорною фарбою і шепелявила у серйозній ролі дячихи, а ще дописала комедійну співанку Марічці у «Гуцулці Ксені». Було безліч різних випадків, їх можна згадувати, але це вийшла б окрема вистава.
— У кожній роботі є труднощі. З чим стикались Ви?
— Найважче мені у професії – це коли отримуєш роль, але не можеш зрозуміти свого персонажа або спіймати ту нотку, яку вимагає режисер. Тоді я ламаю себе і свідомість, приглядаюся на вулиці до людей, шукаю схожий типаж, особливість чи дефект свого персонажа. Працюю так, щоб не створювати штампи, а розкривати себе як
різнопланову актрису з різними гранями. Це тяжка праця, як фізична, так і моральна.
— Державне визнання — це велика нагорода. Як Ви про неї дізнались? Які відчуття у Вас зараз?
— 25 лютого ми з акторами їхали у Львівську національну оперу з виставою «Гуцулка Ксеня». Коли ми були
в автобусі, мені зателефонував наш директор, художній керівник, Народний артист України Ростислав Держипільський і приголомшив мене привітанням про звання. Спочатку була якась невідома порожнеча всередині.
Сам процес виявляється набагато цікавіший, як результат. Коли прийшла до себе, то зрозуміла, скільки праці доклала, щоб мною пишалися батьки, колеги, глядачі. Зараз переповнена відчуттям щастя, що я — заслужена артистка України. Заради цього варто жити!
— Редакція всеукраїнського часопису «Нова Зоря» та усі читачі щиро вітають Вас із цим заслуженим визнанням. Зичимо міцного здоров’я, Божого благословення, щоб і надалі Ваш талант розквітав, а Ви дарували радість усім, хто бачить Вас на сценах України. І насамкінець – Ваші побажання нашим читачам.

— Бажаю всім лише гарних новин, миру, міцного здоров’я. Головне — цінуймо кожну мить життя, бо воно — неповторне за будь-яких обставин, є найвищою цінністю, найкращим дарунком Бога. А все інше — це минущі декорації нашого земного буття. Щиро дякую!

Спілкувалась Юлія БОЄЧКО.

«Нова Зоря», ч. 13-14, стор. 5

Leave a Reply