24 лютого 1807 року Папа Римський Пій VII підписав буллу “In universalis Ecclesiae regimini”. За цим офіційним документом із латинською назвою стоїть надзвичайно важлива, як для західноукраїнських теренів, так і для історії України загалом, подія — відновлення Галицької митрополії. Очевидно, що згаданий щойно “римський” епізод цієї історії — це урочиста і тріумфальна, але лише завершальна її фаза: finis opus coronat, кінець вінчає справу, як каже латинський вислів. Однак, задля завершення цієї справи треба було пройти тривалий і непростий шлях звернень, пропозицій та обговорень, до якого було залучено ціле середовище талановитих і небайдужих діячів. Отож, саме про це, з нагоди річниці відновлення Галицької митрополії, поговоримо детальніше: подія, люди, місце, час і звичайно ж значення.
На переправі. Час
Наприкінці XVIII століття відбулися поділи Речі Посполитої, в складі якої на той час було зібрано майже всі українські території. Політичні наслідки цієї події для історії українських земель ми сповна не осмислили досі. При тому, що її значення є не менш важливим і для культурної та релігійної сфери. Скажімо, якщо оцінювати поділи Речі Посполитої з точки зору унійної (пізніше греко-католицької) церкви, то вірні останньої після 1795 року опинилися по різні боки кордону: в Російській імперії та імперії Габсбургів. В системі релігійного життя Російської імперії місця для представників унійної церкви не знайшлося, хоч пізніше їм все ж пішли на певні поступки та пом’якшили політику. Щодо Австрійської імперії, то ієрархи східного обряду, які перебували під владою Папи, практично одразу ж почали шукати шляхи формування нової церковної структури.
До прикладу, створення митрополії з центром у Львові та на базі місцевих єпархій: Львівської, Перемиської тощо. При цьому, дана спільнота мала б бути незалежної як від львівських латинських архієпископів, так і від митрополитів, які знаходились у Києві.
Місце
Не можна сповна зрозуміти дій греко-католицьких ієрархів, а також всіх процесів на зламі XVIII – ХІХ століття, факту відновлення Галицької митрополії на початку ХІХ століття, якщо не зупинитись детальніше на обставинах та загальному контексті цих явищ. До прикладу, ще у жовтні 1781 року імператор Йосиф ІІ видав указ про віротерпимість.
Останній гарантував релігійну свободу й громадянські права лютеранам, православним, кальвіністам, греко-католикам тощо. Відтак греко-католицьку духовну семінарію, “Barbareum”, було засновано у Відні, при церкві святої Варвари. Також греко-католицьку семінарію було відкрито у Львові. Однак, найбільш значимим, очевидно, було те, що греко-католицьке духовенство було переведено на державне утримання. Таким чином, маючи хорошу освіту й стабільне фінансове становище, саме релігійні діячі згодом стануть силою, яка очолюватиме духовні, а подекуди й політичні потуги русинської спільноти.
Люди
Нікого не здивуєш розповідями про значення та вплив на суспільно-політичне й культурне життя регіону представника роду Шептицьких на межі ХІХ і ХХ століть. Однак, на зламі XVIII й ХІХ століть ситуація не особливо відрізнялась. До прикладу, саме львівський єпископ Лев Шептицький був однією із ключових фігур у описаних вище процесах.
Власне він, ще у 1773 році, тобто після першого поділу Речі Посполитої, звернувся до імператриці Марії Терезії із проектом, який передбачав відновлення давньої Галицької митрополії із центром у Львові. При цьому, остання мала б включати Львівську та Перемиську єпархію, а цей процес загалом, на переконання ієрарха, мав би допомогти закріпитися Габсбургам в регіоні й підняти їхній авторитет серед місцевого населення.
Наступним етапом даного процесу стало повернення до обговорення питання на початку ХІХ століття. Попередній проект, доповнений пропозиціями єпископа Антонія Ангеловича та вікарія Львівської єпархії Михайла Гарасевича, у вересні 1806 року затвердив цісар Франц І. З цією ж пропозицію звернулися до папи. Про його рішення було сказано вище. Відтак 24 лютого 1807 року Антоній Ангелович став Галицьким митрополитом, у віданні якого знаходились Львівська, Перемиська та Холмська єпархії. Пізніше до них приєдналась ще й Станіславівська. Владика Антоній очолював церкву від моменту урочистої інтронізації, а це 1808 рік, до 1814 року, дати своєї смерті. Він є дуже цікавою особистістю: народився недалеко від Львова, у с. Гринів Пустомитівського району, освіту здобував у Львівському колегіумі Товариства Ісусового, а також у Відні. Відтак займався викладацькою і адміністративною роботою: очолював навчальні заклади, Перемиську і Львівську єпархії. Відзначався вірністю Австрійській державі, відмовився підтримати Наполеона й союзні йому польські сили, за що згодом був нагороджений орденом Леопольда. Знав латинську, старогрецьку, польську, німецьку, французьку, італійську і румунську мови.
Подібним до біографії митрополита Антонія Ангеловича був і життєпис його сподвижника Михайла Гарасевича.
Його часто називають одним із найбільш освічених галицьких українців того часу, він також знав декілька іноземних мов: давньогрецьку, латинську, німецьку, польську, італійську тощо, редагував часописи, працював викладачем і уклав фундаментальну збірку джерел “Історія церковної унії з римською церквою”, яка була пізніше видана під редакцією каноніка Михайла Малиновсього. Як і Владика Антоній, Михайло Гарасевич зберігав вірність Габсбургам. За це був переслідуваний, але і нагороджений — орденом Леопольда. Власне о. Михайло і став наступником о. Антонія у статусі глави Галицької митрополії (1814 — 1818).
Значення
Ініціативу єпископа Лева Шептицького і митрополитів Антонія Ангеловича й Михайла Гарасевича продовжували та розвивали наступні очільники греко-католицької церкви. Ситуація для цього була дуже сприятливою, адже статус церковнослужителя у тогочасному суспільстві після реформ був високим, ще більше він утвердився після відновлення Галицької митрополії. Як наслідок, представники греко-католицького духовенства здобували чудову освіту, ангажувались у політичне життя, представницькі інституції, ставали наставниками і провідниками спільноти. Пізніше усе перераховане, а лідерські позиції у суспільстві особливо, все більше вимушували релігійних діячів відігравати активну роль у процесах національного становлення українців, їх самоідентифікації. Як наслідок, саме на цьому ґрунті визріють феномен автора музики до українського гімну Михайла Вербицького, “Руської Трійці”, митрополита Андрея тощо.
Євген Гулюк
